Грекови, крім тісних контактів з миргородськими грузинами, мали зв'язки з місцевою козацькою старшиною полкового та сотенного масштабу, з миргородським чиновництвом. Так, наприклад, Віра Іванівна Грекова 1791 року «восприймала» новонароджену дитину Ананія Журахівського, представника знатного миргородського роду, колезького протоколіста, протоколіста Миргородської дворянської опіки; один із Журахівських, Григорій, був сотенним писарем Миргородського полку, мав кілька хат у Миргороді. Сорочинські дідичі Журахівські, як відомо, доводилися ріднею гетьманові Данилові Апостолу.

Рід Грекових, окрім гілки, з якої вийшов Панас Мирний, дав у Миргороді ще й інше відгалуження, від якого походив історик Борис Дмитрович Греков (1882 - 1953), академік, автор праць «Київська Русь» (1939), «Культура Київської Русі» (1944), «Селяни на Русі з найдавніших часів до XVII ст.»    

У документах другої Малоросійської колегії зберігається справа про миргородського козака Івана Шелюга (він же Шелюжченко), який у 60-х роках XVIII століття «шукав козацтва», тобто намагався вийти з підданства дворянина. Як свідчать матеріали справи, що затяглася на кілька десятиліть, козак Шелюг жив у селі Біликах першомиргородської сотні, займався різницьким ремеслом. Коли у 40-х роках грузинські дворяни-азнаури одержували в Миргороді наділені їм указом імператриці Анни «підданські двори», Ніколозові Хачапурідзе не вистачало їх, і тому, «по неимению уже в городе свободных посполитых», йому було віддано у власність козака Івана Шелюга з ближнього села Біликів.

Проте Шелюг не згодився із становищем підданого, 1766 року він «выписался с-под владения» дворянина Хачапурідзе. Почався затяжний судовий процес, який у 80-х роках дійшов до Генерального суду, і нам не відомо, як він закінчився. Одне можна достеменно стверджувати: Шелюги з Біликів переселилися до Миргорода і від Хачапурідзе перейшли в спадщину Трекових. В неопублікованому нарисі Панаса Мирного «Перед війною» згадується якась Марія Шелюківна (либонь, Шелюгівна). І сьогодні нащадки Шелюгів живуть у Миргороді по вулиці Б.Грекова - у місцевості, де здавна жили Грекови.

Принагідне варто повідомити й такий цікавий факт. Жителька Миргорода Віра Павлівна Шелюг (1921 р.н.) стверджує, що, за спогадами її бабусі Марфи Федотівни Панащатенко, остання походила по матері з Рудченків і доводилася ріднею Панасові Мирному. І ще один штрих: місце проживання в Миргороді і Трекових, і Рудченків, і пов'язаних з ними сімей Панащатенків та Шелюгів локалізується в невеликому, досить чітко окресленому ареалі: правобережна частина міста, берег Хоролу, початок сучасної вулиці Шевченка, район Приліпка (вулиця Б.Грекова). У XVIII столітті в цьому самому районі жило чимало грузинських сімей. На наше переконання, викладені факти ще раз, хоч і опосередковано, підтверджують логічну обґрунтованість генеалогічного ланцюжка: Хачапурідзе - Грекови - Рудченки..

Віддалені ремінісценції грузинського походження Панаса Мирного знаходимо і в його творчості. У циклі оповідань «Як ведеться, так і живеться» письменник показав жорстокого пана Ратієва, описав Ратіївщину - місце на околиці Миргорода, де був маєток цього поміщика. Це не вигаданий, а виписаний на реальному матеріалі персонаж. У другій половині ХVІІІ століття в Миргороді жили грузинські князі Ратієви. Про одного з них, Давида Георгієвича Ратієва, уже згадувалося в цій статті. Син шталмейстера Зураба (Юрія, Георгія) Ратієва, який разом із царем Вахтангом VI переїхав до Росії, Давид Ратієв, як і І.Греков та Д.Гурамішвілі, брав участь у Семилітній війні, «во всех генеральных баталиях и сражениях, партиях». Він вийшов у відставку підполковником, близько 1749 p. переїхав до Миргорода. У 1764 р. у підданстві Д.Ратієва перебувало 26 дворів, 38 хат, 119 душ. Його брати Єгор і Микола (Георгій та Ніколоз) теж мали маєтності в Миргороді, але жили там недовго. У різних джерелах XVIII - початку XX ст. згадуються «хутір Ратієва», «урочище Ратієва», «Ратіїв садок», які знаходилися на околиці Миргорода, по дорозі з міста до села Дібрівки.

У ранніх оповіданнях Панаса Мирного «День на пастівнику» і «Батьки», створених на основі власних дитячих та юнацьких вражень, детально описана Ратіївщина, куди миргородські хлопчаки ганяли пасти худобу. Проте для молодого письменника Ратіївщина - це не тільки місце колишнього маєтку князя Ратієва, а й своєрідний символ старої доби - кріпаччини, з її середньовічною жорстокістю, символ морального і духовного звиродніння. Панас Рудченко, очевидно, чув перекази про Ратієва від старих миргородців, у тому числі й від грузинських нащадків, від своїх предків, від тієї таки баби Оришки, яка доглядала рудченківських дітей. «Ті казочки бабусині» глибоко запали в серце й пам'ять юного Панаса, а згодом трансформувалися в оповідання разючої викривальної сили.

Літературознавець В.Горленко у листі до Панаса Мирного писав 1883 року з приводу його оповідань: «...попрошу Вас про одне: У Вас є там князь Ратієв. Один Ратієв жив у Миргороді й був одружений з моєю рідною тіткою. Він помер тепер, але живі його сини. Якщо Вам все одно замінити це прізвище яким-небудь іншим, то будьте ласкаві це зробити. Для мене власне це байдуже, але сини його будуть у розпачі, бо їх однофамілець у оповіданні відіграє далеко не симпатичну (і навіть таку, що викликає мороз по шкірі) роль. Втім, якщо характер взято з дійсності, то я беру назад своє прохання».

Зваживши на прохання В.Горленка, Панас Мирний при публікації оповідань у альманасі «Рада» замінив прізвище Ратієва на Батієв і, відповідно, «Ратієвщина» на «Батієвщина». (Письменник часто й охоче брав для своїх персонажів прізвища реальних миргородців, зокрема і з найближчого оточення, як от у останньому випадку — знову прозора паралель: Батієв - і згадувана вже близька Рудченкові родина Батіїв).

Завершуючи виклад матеріалів про грузинських предків Панаса Мирного, варто також звернути увагу на те, що й при візуальному спостереженні можна помітити грузинські риси у зовнішності Панаса Рудченка (надто на фото початку 70-х років XIX століття) та його матері Тетяни Іванівни.

1 2 3 4 5 6