Головна » 2016 » Жовтень » 11 » Хутір Новоселиця
16:24
Хутір Новоселиця

Новоселиця

Славо «хутір» в уяві чи не кожного з нас асоціюється з чимось архаїчно патріархальним, відірваним від цивілізації, забутим. Так воно, певно, і є, бо за роки радянської влади велась цілеспрямована робота з метою ліквідації малих, так званих неперспективних, сіл і хуторів.

У козацький час хутори були переважно невеликими (одна-п'ять хат), але міцними одноосібними господарствами, відокремленими садибами, де проживала одна або кілька сімей, близьких родичів. Па суті, це було те, що в цивілізованому світі називається фермами.

На початку ХХ століття, під час столипінської аграрної реформи, хутірські господарства України досягли найвищого розвитку. Після 1917 року, а надто в період колективізації, хутори стали занепадати. Видавалися укази й постанови, спрямовані на ліквідацію хуторів як осередків одноосібництва.

Сьогодні подекуди ще можна зустріти купку дерев із замуленою криницею — ото і все, що залишилася від колись міцних і заможних хуторів. Від багатьох із них не залишилося навіть назв...

Щедра і багата Миргородська земля. Чудові краєвиди, родючі землі, тихоплинні ріки — усе це завжди захоплювало і спонукало письменників, художників, кіномитців до творчості. Серед розкішної природи, добрих і працьовитих людей живемо ми.

Щороку навесні й влітку десятки, а може і сотні людей манить таємничий, унікальний куточок, що лежить за п'ять кілометрів на схід від траси Миргород — Лохвиця в районі с.Стовбине. Тут вони відпочивають, милуються чудовими краєвидами, смакуючи суницею, а восени наповнюють свої кошики грибами, калинаю, шипшиною і барбарисом, п`ють чистy джерельну воду і не знають, не відають, що понад 40 років тому тут вирувало звичайне сільське жиггя. У цьому урочищі розташувувався хутір зі своїми традиціями, побутом, він співав і радів. І був він маленькою батьківщиною для багатьох поколінь: із нього вийшли, пішли у світ, стали спеціалістами різних галузей господарства нашої країни.

Населені пункти, як і люди, мають свою історію, біографію. Та у хутора з красивою назвою Новоселиця вона водночас яскрава, як спалах сонця, коротка і сумна... У перші десятиліття минулого століття, зводячи свої домівки, люди мріяли про велике поселення. Своїми новобудовами вони започаткували нове село. Так з`явилась милозвучна назва — Новоселиця. Усе це тільки залишилось у мріях жителів.

Спочатку хутір був у складі Стовбинської сільської ради, а пізніше було створено Новоселицьку. В 1956 році хутір приєднали до Гасенківськоі сільради, секретарем якої був Половий Микола Пилипович. У 1962 році, коли Новоселиця увійшла до складу Клюшниківської, він очолив їі.

У хуторі налічувалось 47 дворів з населенням 250 чоловік, селянам належали 25 гектарів землі. Усі вони бул об'єднані в колгосп «Шлях до комунізму», головою якого був Винниченко Г.Г. Жили дружно, працювали, мріяли про світле майбутнє... Було створено рільничу бригаду, у якій селяни, об'єднані ланкою, працювали, дбаючи пpo місцеві врожаї. Адже на 700 гектарах новосельці сіяли зерно, вирощували тварин. Тож була стайня де тримали коней, були також воли.

В хуторі вулиць не було. Була крамниця, діяв клуб, медпункт, бригадна клуня. Під Новоселицею розташовувалася цегельня, що належала Дібрівському конезаводу. На цеглі була позначка "ДКЗ".

У період НЕПу відкрита початкова школа з приміщеннями для двох класів, учительської та кімнат для проживання вчителів. Тут навчались діти першого та третього класів (вчителька Параска Явдокимівна Яроцька), а учні другого, четвертого у сусідній початковій школі села Тригубиця (їх навчала Візір Євдокія Михайлівна).

Через село протікав струмок, пов'язаний із річкою Хомутець (місцеві жителі називали його Потічком).

У селі переважали прізвища Петренків, Тимошенків, Титаренків, Полових. Усі люди щедрої душі, гостинні та привітні. Пригадую, як у 1972 році в негоду (мела хуртовина), по бездоріжжю йдучи від Стовбино до Клюшниківки, заблукала і потрапила в Новоселицю у сім'ю Іващенка Павла Климовича, тут я відчула тепло людських сердець. Вони мене зігріли, напоїли чаєм і кіньми відвезли додому.

Багато людей знали Новаселицю, оскільки її ставки були багаті рибою, у лісі – дичина, ягоди, цілющі трави.

На краю хутора розташоване кладовище, де покояться померлі рідні, близькі, сусіди новосельців. Та з-поміж інших відрізняється могила, ніби помічена двома берізками. Тут гасенчани захоронили воїна з Чернігівщини Чупяка Василя Івановича, що загинув у перестрілці з німецькоими загарбниками. Розповідають, що при ньому було фото дружини і двох донечок. То ж і схилились берізки, посаджені гасенчанами, ніби донечки, оплакуючи долю cвoгo батька.

Надзвичайно любили свою місцевість жителі хутора. Тут є чим милуватись: на цьому невеликому клаптику родючої землі гармонійно поєднались різні види рослинності, через це місце можна вважати унікальним, бо ніде більше немає такої гармонії як тут. А чого тільки варті джерела чистої кришталевої води!

У 1977-1978 роках завмерло життя, хутір перестав існувати, а люди змушені були переселятися в інші населені пункти. Політика компартії та уряду зводились до того, що селянам не дозволяли будуватись, так як ці хутори вважались не перспективними. Та не стерся він із людської пам'яті...

Я зустрілася із людиною унікального, математичного складу розуму Яроцьким Дмитром Григоровичем, жителем села Клюшниківка, у минулому головним бухгалтером місцевого колгоспу. Він майже два десятиліття жив у Новоселиці, де народився, де пройшло його босоноге дитинство, юність, бачив і сам зазнав тяжку селянську працю. В 1967 р. він разом із батьками залишив хутір, поселившись у Гребельках (Гасенки). Із гордістю згадував прожиті роки, незабутні криниці джерельної води, навчання в школі, вчителів та надзвичайно щирих своїх земляків.

Це село дало країні хороших працьовитих людей. Один із них - Григорій Омелянович Омельченко - генерал-майор СБУ, депутат Верховної Ради України не одного скликання. Звідси коріння його роду, тут він черпав жипєдайну енергію, напивався достоту любові до рідного краю.

Дмитро Григорович пам'ятає прізвища людей, які з болем у серці залишали насиджені гніздечка в пошуках кращої долі. Люди виїжджали в найближчі сусідні села. З хвилюванням Дмитро Григорович згадав, що майже кожна сім'я новосельців зазнала горя і страждань у період війни. Багато жителів хутора не повернулися з фронтів: вони навічно розлучилися з рідною землею.

Слухаю його і думаю, що він один із тих, що не можуть ні дітям, ні внукам показати милий серцю куточок дитинства, і відчула, як защеміло в нього серце, бо то одна-єдина і неповторна колиска його юності перестала існувати.

Ті новосельці, що живуть серед нас, часто-гyсто оживляють cвoi курні дороги спогадів, та тільки чомусь бентежно стає на душі від них. Місця, де народились, виросли, збираються в куточках пам'яті, та чомусь ще бентежніше стає від того, що ніколи не побувають на порозі рідного колись дому, не усміхнуться вікна близької хати, де колись хлоп'ятами чи дівчатами лазили через паркан, вмощувались на найвищому місці груші чи яблуні й смакували плодами. Якби хотілося устами припасти до землі, напитись джерельної води, скуштyвати п'янкого повітря, настояного на цілющих травах...Та вуста ніби шепочуть: пам'ятаємо тебе, рідне село, назавжди зникле з лиця землі.

Лень Ольга. Зниклі хутори Миргородщини // Просто районна № 18, 01.10.2016, с.3

Переглядів: 34 | Додав: Yarko | Теги: Візір, хутір, Яроцька, Новоселиця, Микола Пилипович, Параска Явдокимівна, Чупяк, Євдокія Михайлівна, Стовбине, Половий | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: