ВІЙСЬКОВІ ЧАСТИНИ НA ПРАВОБЕРЕЖЖІ МИРГОРОДА

Від часів козаччини до сьогодні в північно-західній частині Миргорода (нині це територія між стадіоном «Старт» і вулицями Озерною, Садовою та Гоголя) розміщалися військові частини. Наприкінці XVІII ст. тут дислокувалися перша й друга сотні Миргородського полку. Після Скасування Катериною ІІ військово-адміністративного полкового поділу, в січні 1782 р. в Миргороді було утворено т.з. штатну команду для охорони різних об'єктів та вартування в «присутственных мертах». У ній служили козаки Миргородських сотень, а також Гадяцького полку. На західній околиці міста розміщалися військові казарми, склади зброї, кузні, кухня, тюрма та інше.

Згідно з імператорським указом від 28 липня 1783 р. в Україні почалося формуванмя карабінерних полків. Це була перехідна стадія до перетворення українських козацьких полків у регулярне російське військо. Із сотень Миргородського і Гадяцького полків було створено Сіверський карабімерний полк. Штаби ескадронів цьога полку розміщалися в Миргороді, а також у містечках 3уївцях, Устивиці, Яреськах, Білоцерківці й Говтві. Сіверський карабінерний полк згодом перейменовано в Сіверський драгунський полк.

Поступаво гарнізон розширювався. 1784 року в Миргороді велося будівництво конюшень для Київського карабінерного полку. Карабінери й драгyни зі своєю яскравою кавалерійською формою й амуніціею були незвичною дивиного для місцевого населення. Либонь, відтоді в Миргороді збереглася приказка: «Ти вари борщ, а я піду на москалів дивитися».

27 березня 1811 р. у всіх повітових містах було створено т.з. інвалідні команди. Це були запасні, резервні підрозділи внутрішніх військ, сформовані з колишніх солдатів, які відслужили понад 20 - 25 років (слово «інвалід» y XVIІI - XІX століттях відповідало сучаснаму слову «ветеран»). Солдати інвалідної команди несли вартову службу з охорони Миргородського повітового скарбництва, шпиталю, збройних, провіантських, зернових і соляних складів - «магазейнів», горілчаних складів (вони розміщалися а Миргороді поряд із територією гарнізону), обслуговували казарми, супроводжували рекрутв і арештантів, охороняли тюрму, поштові тракти, чергували на міських заставах, при шлагбаумах. На плані Миргорода 1852 року в північно-західній частині гарнізонної території позначений «огород инвалидной команды»; очевидно, постачання провіантy було таким злиденним, що «інвалідам» доводилося самим дбати про харчування, вирощувати собі овочі. Інвалідна команда була ліквідована 1864 року, замість неї постала команда внутрішньої сторожі.

Під час війни 1812 р. Сіверський драгyнський полк як складова частина 2-го корпусу Дунайської армії все ще дислокувався в Миргороді. Шефом полку був генерал-майор Лука Олексійович Денисьев (на знімку), який зі своїм полком брав участь у бойових діях 1812 року. 19 серпня того року Миргородський повіт прислав 421 козака для формування в м. Горошині 5-го козачого полку (командир Рудницький). Відправляли миргородське воїнство урочисто від міської Воскресінської церкви, з благословенням священика. Але в боях із французами полк не брав участі через його розформування.

Наприкінці 20-х років ХІХ ст. у полку, що стояв у Миргороді, служив артилерійський офіцер Петро Косярівський, двоюрідний дядько Миколи Гоголя. Про це свідчать листи майбутнього письменника.

За даними миргородського городничого Браїлка, 1837 року в Миргороді числилося 54 обер-офіцери, 59 відставних солдатів і їхніх дружин. 1869 року жителі міста відбували квартирну повинність (надання житла для постою солдатів) на користь 16-го піхотного резервного батальйону, який розміщався тут. Солдатчина, з її неприглядним побутом, невисокою мораллю та брутальністю, справляла поганий уплив на місцеву молодь. Цей факт як украй негативний відзначав, зокрема, на початку 1860-х років український письменник Анатоль Свидницький. 1864 року в Миргороді служив офіцер Михайло Юлійович Ашенбреннер - народоволець, знайомий декабриста М.І.Муравйова-Апостола й миргородського лікаря Н.С.Кашинського.

Усі військові частини, що розміщалися в Миргороді, проходили муштру на Козацькому плацу (за радянських часів його назвали Першотравневою площею; нині на його місці центральна районна лікарня).

Близько 1904 - 1910 рр. у Миргороді дислокувався Оренбурзький козачий артилерійський дивізіон (1 -а і 3-я батареї), командирам якого був полковник Костянтин Михайлович Ніколаєв. Служили в ньому солдати з Росії. Крім основних казарм, дивізіон мав ще й літні табори, бараки, які розміщалися на південній околиці міста, на розі нинішніх вулиць Гогаля й Котляревського, а також у районі нинішньої вулиці Робітничої (місцеве населення називало цю місцевість Бараками або Байраками). Артилерійський полігон з пороховими погребами пролягав на схід від цвинтаря, що нині по вулиці Гурамішвілі; на початку ХХ ст. це були окраїни міста. Під час навчань із полігона стріляли по безкраїх полях у напрямку с. Мелашенкового й х. Неїжкового.

На жаль, Оренбурзький дивізіон відіграв негожу роль у подіях січня 1905 року. Під час селянського повстання в с. Великих Сорочинцях саме ця військова частина була викликана царською владою для придушення бунтарів. Український поет і патріот Михайло Гаврилко, який за цих років жив у Миргороді, з болем і гіркою іронією писав у збірці «На румовищах» (1910) про російських солдатів як «орду розпусну, дику». 3і слів автора, він знав про ці криваві події «по Миргородові, де подвизалося за моїх часів військо Оренбурзьке. Взяти хоч би великий похід славного полтавського Атиллі - Філонова на Великі Сорочинці, де хоробре військо розігнало мужчин по степах та по лісах, в хуртовину, і тут же на трупах батьків насилували найкращих дівчат, і то в той спосіб, що десятками переходили через одну нещасливу жертву, задушуючи до полусмерти її з піяним реготом...». У Миргороді ще й досі переповідають про те, як після розгрому сорочинського повстання на міську площу до млина купця Виноградова (згодом крупозавод), до козацьких бараків привезли заарештованих селян і катyвали їх там нагайками й шомполами.

1908 року в Миргороді функціонував лазарет 3-ї батареї Оренбурзького артдивізіону. Він розміщався неподалік від гарнізону, «на Пісках», у будинку заможного миргородця Дяченка (нині це провулок Гончарний, № 17). 1910 року там таки містилося ще й управління військового начальника — підполковника Андрія Пантелеймоновича Лисого, Під час Першої світової війни, 1915 року, в цьому самому будинку було розквартироване відділення 357-го польового запасноrо шпиталю.

Оренбурзькі козаки дасить часто одружувалися з миргородськими дівчатами. Наприклад, Олена Пащенко з кутка Ведмедівки стала дружиною козака Юхима Чернова (на знімку) й виїхала з ним за полком. А Федот Смолін, який одружився з дівчиною Настею із Приліпки, залишився в Миргороді назавжди.

1910 р. Оренбурзький артдивізіон був переведений до м. Ташкента.

Після жовтневого переворотy 1917 р. влада в Миргороді часто змінювалася, тому й територія військового гарнізону переходила з одних рук до інших. У січні 1918 року в Миргороді існувало двовладдя: одночасно діяли більшовицька рада селянських і вояцьких депутатів (під керівництвом кривавоrо М.Чайки), а також земська повітова управа як інститут Української Центральної Ради. У середині лютоrо більшовики оголосили, що вся влада в місті переходить до їхнього органу. Однак вони протрималися недовго. 23 березня Миргород захопила Запорізька дивізія під орудою полковника Петра Болбочана. До 4 грудня 1918 р. в місті діяла влада гетьмана П.Скоропадського та його союзників — німецьких військ. 3а гетьманату в Українському Війську, в складі ХІІІ-ї піхотної дивізії, дислокованої в м Лубнах, проти більшовиків воював 46-й Миргородський піхотний полк під керуванням полковника Олександра Бурківського.

У грудні 1918 р. після перемоги над червоними під Ромоданам, до Миргорода увійшли петлюрівські частини. Багато миргородців у 1918 - 1919 рр. воювали в Миргородському курені, який діяв у складі 1-ї Української дивізії. Козаки цього куреня в січні 1919 р., у період масових грабунків і бешкетів, залучалися місцевою владою до нічного патрулювання на вулицях Миргорода. У січні — лютому 1919 р. в районі Миргорода точилися бої між червоними військами і 4-м полком Корпусу Січових Стрільців.

У березні 1919 р. у місті знову взяли владу більшовики. На території військової частини дислокувався т.з. Миргородський охоронний батальйон. Серед його солдатів був лише один комуніст і 24 червоноармійці, які нібито співчували більшовикам, основна ж маса особового складу була політично байдужою. Більшість солдатів мала низький рівень освіти: малоосвічених було 54 чоловіки, з початковою освітою — 213, із незакінченою середньою освітою - 7, із закінченою — жодного.

На початку квітня 1919 р. через засилля чекістів у Миргороді вибухнуло повстання під проводом Сергія Дубчака, офіцера місцевого червоноармійського гарнізону, українського патріота петлюрівської оріентації. Однак повстання було швидко придушене. Дубчаківців розстріляли неподалік від військової частини, за цвинтарем на Вільхівщині. Миргородська караульна частина була негайно роззброєна як частина з «небезпечними» проукраїнськими настроями. Невдовзі полтаваький ryбвоєнком дав наказ негайно забезпечити Миргород новими караульними частинами, які були укомплектовані спільними силами ЧК, Червоної армії й міліції. У травні - червні 1919 року на території миргородського гарнізону розміщалися: караульна рота (144 чол.), 1-й колісний транспорт, евакуаційний госпіталь № 1.

17 серпня 1919 року Миргород захопили денікінці, які лютували в повітi до грудня. Тюрма поряд із гарнізоном була переповнена селянами, які терпіли небачені тортури. 14 грудня 1919 р. місто звільнив від денікінського війська місцевий партизансько-повстанський загін. У червні 1920 року в Миргороді існували два великі склади: київський артилерійський і шевська база-склад. Їхніми запасами скористалися махновці, які 16 серпня 1920 р. блискавичним наскоком захопили місто, спалили тюрму, випустивши її в'язнів, «почистили» військові склади й комори Упродкому, убили кількох червоноармійців із півторатисячного місцевого гарнізону, який не чинив опору, захопили 20 тисяч набоїв, легковий автомобіль, провіант і так само швидко пішли з Миргорода.

Протягом 1918 - 1921 рр. у повіті діяли кілька десятків селянських повстанських загонів, на боротьбу з якими радянська влада посилала, зокрема, червоноармійців місцевогo гарнізону. У січні 1920 р. в захопленій більшовиками Україні було створено т.з. Українську раду трудової армії, завданням якої було залучення військовослужбовців до виконання трудових повинностей. У дусі політики «военного комунізму» та загальної мілітаризації червоноармійські трудові часrини змушені були забезпечувати армію паливом, харчами, виконувати обов'язкові некваліфіковані роботи - вантажні, транспортувальні тощо. У Миргороді було створено 1-й Миргородський трудовий полк, який входив до 1-ї трудової бригади в складі Української трудової армії. Командиром труд-полку 1921 р. був Семенов, а його ад'ютантом - В.Бокітько, відомий у Миргороді більшовицький активіст, згодом військовий комендант міста. Дисципліна в трудовиків була надзвичайно суворою, її порушників одразу переводили до штрафної роти.

Із середини 20-х рр. до 1941 р. в Миргороді дислокувався 75-й артилерійський полк, який перебував у складі 75-ї стрілецької дивізії з управлінням у Лубнах. 1926 року на колишніх землях поміщика С.І. Смагіна (х. Заїр Бакумівської сільської ради) було створено підсобне господарство й комуну 75-го артполку, в якій селилися демобілізовані червоноармійці, поранені, інваліди, які не мали житла.

У полку служило чимало миргородців, командиром полку в 1926 - 1929 рр. був Аркадій Олександрович Щербатюк (на знімку). 1929 р. міська влада Миргорода надала для потреб 75-го артполку багато приміщень: новий двоповерховий будинок бібліотеки поряд із Народним Домом, клуб РККА (Робітничо-селянської Червоної Армії), помешкання для командноrо складу в націоналізованих дворянських садибах, зокрема, і в будинку лікаря І.А. Зубковського.

У 1930-х роках на території військової частини було кілька конюшень, кузень, діяли курси кінних ковалів. На початку нинішньоі вулиці Котляревського стояли три довгих глинобитних склади 75-го артполку, огороджені дротом, біля яких щодоби змінювалися по 10 - 12 вартових червоноармійців (на знімку).

Надзвичайно тяжкою для миргородських артилерійців, як і для всієї України, була друга половина 1930-х років - період масових репресій сталінських часів, У 75-й стрілецькій дивізії за тих років було репресовано 120 військовослужбовців. Більшість із них постраждали за сфабрикованими справами. 1938 р. був репресований командир дивізії З.П. Тищенко, колишній член партії соціалістів-революціонерів, котрого звинуватили як нібито керівника групи заколотників - «військово-фашистської змови» на Полтавщині. З.П. Тищенко був засуджений до 15 р. таборів, де він загинув у вересні 1941 р. Подібної долі зазнав і полковник Олексій Тихонович Мінаєв (1893 - 1938), командир 75-го артпопку, теж колишній есер, звинувачений як буцімто один із керівників Миргородського повстанського комітетy (сфабрикованого слідчими). Мінаєва було розстріляно в Харкові. Тоді ж таки було репресовано багато офіцерів, військових фахівців 75-го артполку. Це командири полку Іван Корж та Сидорук, начальники штабу Микола Вітер та Іван Когтєв, командир дивізіону Петро Каширін, військовий лікар німець Адольф Гарейс, начальник топографічного загону Лев Панфілов, шеф-кухар полку миргородець Іван Куличенко (на знімку) та його батько Василь - люди українських патріотичних поглядів.

Під час німецької окупації Миргорода в 1941 - 1943 рр. територію гарнізону захопила військова частина вермахту. За свідченням миргородців, там стояв також полк, сформований німцями з радянських військовополонених-колаборантів - киргизів, узбеків, туркменів. За спогадами, їх муштрували на Першотравневій площі, а 1943 р. кинули на фронт.

По звільненні Миргорода тyт знову розташувалися частини Радянської Армії. Із серпня 1958 р. в місті дислокується територіальний вузол урядового зв'язку. Нині воїни-зв'язківці несуть службу задля Незалежної України.

Розсоха Людмила. Військові частини на правобережжі Миргорода // Прапор перемоги № 14-15, березень 2017