Комишня

Андрієнко Іван Денисович 

(1897 - 1937)

Містечко Комишня розташоване на річці Комишанці (притоці Хоролу). Навколо містечка чудова природа, його оточують ліси, дерева ростуть і в самому селищі - дуби, липи, верби. Царство незайманої природи і первісної тиші - так можна назвати околиці Комишні. В такому затишному куточку добре живеться і рослинам, і тваринам, і людям. Письменникам легко пишуться чудові твори.

Але суспільство, а найперше влада, часто втручаються в цю гармонію - нищать живу природу, знищують людей, що борються за чистоту природи, справедливість людського життя. Карні органи влади знищували всіх, хто виступав проти їхніх злодіянь або просто не визнавав такої політики, чи влада думала, що вони не визнають її. Причин багато - результат один - розстріл, знищення людини і пам'яті про неї. Ось до цієї кагорти людей і відноситься письменник Іван Денисович Андрієнко з Комишні, хоч він і був далеким від політики.

Народився Іван у 1897 p., як говорилося, у Комишні. Дитинство, роки навчання пройшли у рідному містечку. Потім шлях повів юнака у велике життя. На цьому шляху він народився і як письменник, і як громадянин. У 20-х, на початку 30-х років XX ст. Андрієнко був досить відомий письменник, автор багатьох книг. Активно виходять у світ його збірки: «Колишні люди» (1926), «Живий крам» (1927), «Рибальська легенда» (1929), «Новий вітер»(1930), «Сила незборима» (1931), «Забутий острів» (1932),  «Дельфінети» (1933). Перелік збірок свідчить, що автор не стояв осторонь повсякденного життя країни. Та раптом (а може й не раптом) творчість обірвалась.

В лютому 1934 р. письменника заарештували. Для українця причина арешту тоді була одна - звинувачення в націоналізмі. Його засудили до 5 років ув'язнення. Мрії ув'язненого далеко не заходили: хай, мовляв, і сибірське заслання, але щоб поруч була дружина Клавдія Федорівна та хоча б годину-другу на добу можна було віддатися улюбленій справі - писати. Ці думки він виклав у листі до дружини від 28 червня 1934 року, а заодно і показав й каторжні умови життя у таборі. Наводимо витяг з листа: «Друкуватися під час перебування в таборі я навряд чи зможу. Це вже ти будеш потроху друкуватися, а я тобі допомагатиму... Зараз от тільки погано: зупинилася моя праця. Я не те, що працювати - виспатися не маю часу. Підйом о 4-й ранку. Вдягання і сніданок, а о 6-й вже на городі. Потім перерва на обід і знову працюємо до 8-ї години вечора. Потім вечеря... Взимку працюємо тільки по 8 годин».

Листів він чекав, як Божого дару. Та цензурні чиновники того часу робили свою чорну справу - знищували листи ув'язнених. Письменник завжди дуже переживав, коли не було листів, хвилювався за дружину. І все чекав, чекав, чекав.

Та невдовзі і це скінчилося. Більшовицька карна машина працювала безперебійно: в серпні 1937 р. Андрієнка судили вдруге. На цей раз «трійка» УНКВС по Новосибірській області, де він відбував ув'язнення за першим вироком. Тепер уже присудили до найвищої міри покарання - розстрілу. Обірвалося життя людини,   обірвався його родовід, обірвалась творчість. 30 листопада 1956 р. з І.Д.Андрієнка знято ярлик «ворога народу», письменника реабілітовано, бо не було за що арештовувати. Ось така трагічна доля одного з наших митців художнього слова.