Історія дворянського роду з Миргородщини

Людмила Розсоха, заступник директора з наукової роботи Миргородського краєз­навчого музею, заслуже­ний працівник культури

Пам'ятаю з дитинства, в школі мене нагородили книжкою письменника Віктора Некрасова «В окопах Сталінграда». Ніколи не думала, що це ім'я пов’язане з Миргородщиною. А виявилося, що так.

У XIX ст. в Комишнянській волості Миргородського по­віту придбав собі чималі зе­мельні володіння поміщик Антон Вільгельм Миколайович Фон-Ерн, виходець зі старо­винного шведсько-німецько­го роду. Служив у російській армії, 1858 року вийшов у відставку генерал-майором і оселився на Миргородщині. Мав середньопомісний має­ток - 120 душ кріпаків у селах і хуторах довкола Комишні - в Зуївцях, Безводівці, Солонівщині. Версти за чотири на північний захід від села Ве­ликої Грем’ячої, між селами Черкащанками й Писарівкою, був ще й хутір Ернів. Люди називали дворянську родину просто Ернами або Герена­ми, тож і хутір іменували Ге­реновим хутором або просто Геренцями.

Генерал під час служби одружився з молодою кра­сунею Валерією Францівною Флоріані, в минулому бідною гувернанткою з Італії. По ре­формі 1861 року родина ма­ла в Ерновому хуторі добре господарство, де працюва­ли зо два десятки найманих робітників, які вирощували здебільшого цукровий буряк. У хуторі був великий ставок.

Подружжя Фон-Ернів об­рало собі для життя хутір Солонівщину, де генерал мав 452 десятини землі. Валерія Францівна мешкала там по­стійно. Народилося двоє дітей - Аліна й Микола. 1892 року Фон-Ерни одержали указ Ге­рольдії про затвердження ро­ду в правах дворянства. На початку XX ст. сім'я мала са­дибу і в Великих Сорочинцях.

Родина дбала не тільки про власний добробут. 1907 року Микола Антонович подарував Миргородському земству дві садиби з будинками: для лі­карні в Великих Сорочинцях (вона є й досі) та під народну школу в х. Солонівщині, де на той час жили 292 душі селян.

Аліна Антонівна, як і годи­лося панні з багатого дво­рянського роду, 1874 року закінчила Смольний інсти­тут. За родинним переказом, під час випускного балу вона танцювала мазурку з ім­ператором Олександром II. Одружившись із Миколою Мотовиловим, вона на початку XX ст. жила в х. Озниці Комишанської волості, де володі­ла 175 дес. землі, а також у Великих Сорочинцях. Приятелюва­ла з кибинськими поміщика­ми Вульфортами.

Одна з доньок Аліни - Зінаїда, лікарка, в шлюбі Некрасо­ва - мала сина Віктора. Це й був той самий Віктор Платонович Некрасов (1911 - 1987), майбутній відомий письмен­ник, фронтовик, який за ро­ман «В окопах Сталінграда» одержав Сталінську премію, а згодом - дисидент і емігрант, який не змирився з брежнєвською політикою.

Некрасови жили в Києві, але Часто приїздили до Мир­города, до краю своїх предків - Комишні, Великих Сорочинців, а також до села Хаток. Письменник В. Некрасов у нарисі «Мама» згадував про свого старшого брата Ми­колу, який 17-літнім юнаком 1919 року трагічно загинув у Миргороді. З розповідей Ві­ктора Платоновича і його тіт­ки Софії складається жахлива картина цієї трагедії.

Юний Микола Некрасов мав добрі мистецькі задатки як ху­дожник, актор і літератор, на­вчався в Швейцарії й Франції. 1919 року з голодного Києва за наполяганням бабусі Аліни Антонівни Миколу Некрасова відправили до Миргорода, де жив їхній родич лікар Сергій Миколайович Фон-Ерн. Юнака Миколу влаштували до мир­городського санаторію, до туберкульозного відділення, де краще харчували хворих. Хлопець розмовляв фран­цузькою мовою, носив на­крохмалені комірці й манжети. Це було дивним і незвичним за часів злиденної радянщини, тому його сприйняли за французького шпигуна й за­арештували прямо в санато­рії. Знайшли його французькі книжки. Миколу забрали до миргородської ЧК, відомої своєю жорстокістю (саме того року проти засилля чекістів у Миргороді сталося повстання під проводом Дубчака). Хлоп­ця люто допитували протягом двох діб, урешті забили шом­полами насмерть і викинули в річку. Бідолашна мати навіть не знайшла синового тіла. Ро­дичі звинувачували миргород­ського лікаря С.М. Фон-Ерна, двоюрідного дядька замордо­ваного юнака, що той, остерігаючись за своє життя, не став на захист Миколи про­ти всесильної ЧК.

Трагічною була й доля само­го лікаря Сергія Миколайови­ча Фон-Ерна. Переслідуваний радянською владою за своє походження та релігійні переконання, він був розстріляний органами НКВС 9 січня 1938 року. (Детально про цього діяча можна прочитати в нашій книжці «Миргородські історич­ні етюди»).

Велике культурне госпо­дарство родини - хутір Ерна - після жовтневого перево­роту було спалено, а знаний у народі «Геренів садок» із чудовими виноградниками, ягідниками й пасікою геть сплюндровано. На базі хуто­ра створили комуну, її першим головою був Сергій Зубенко. За місцевим переказом, ко­мунари не надто прагнули до праці, «ні біса не робили», че­рез те злидарювали, навіть одяг шили з мішків. 1926 ро­ку в хуторі було 169 жителів.

У 1932 - 1933 роках біль­шість членів комуни вимерли з голоду, вдалося врятувати тільки дітей. У 1950-х роках Геренів хутір був об’єднаний із селом Писарівкою і як на­селений пункт знятий з адмі­ністративного обліку.

На знімках: Антон Фон-Ерн, Валерія Францівна Фон-Ерн (Флоріані); Аліна Антонівна Фон-Ерн.

Джерело: Розсоха Людмила. Історія дворянського роду з Миргородщини // Прапор перемоги № 31, 31.06.2015, с.6.