Комишня

Історія: 1 2 3 4 5 6

1. Давня історія Комишні

Сама назва «Комишня» (історична Комишенка, Комишина, Комишна, Комишно) походить від назви річки, Комишанки – на правому високому березі, якого і виникло селище. Слово «комиш-куга» (очерет, рогіз), від якого веде свою назву місцева річка, є давньотюрським запозиченням.

Територія Комишні була заселена в глибоку давнину. Тут  трапляються знахідки доби бронзи та неоліту. Саме поселення було засноване, по одній із версій, древнім народом – тюркомовними скотарями - булгарами в одну історичну епоху із заселеними пунктами Голтав (Говтва), Керменчик (Кременчук) та інші.

Жук Віра Никанорівна (12.04.1928 - 03.11.2008) - відомий український вчений-історик, краєзнавець, професор, кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України, наполегливо  відстоювала думку про давньобулгарське походження Комишні.

До теперішнього дня збереглися рештки стародавніх укріплень над долиною Комишанки. Городище знаходиться на високому правому березі річки, який утворює т.зв."Лікарняну гору". Комишанка омиває гору з західного і північного боків, а з південного боку - безіменний струмок. На гребені гори чітко видно залишки укріплення, які являють собою рів зі слідами розрівняного валу.

      Вимірювання периметру укріплень комишнянського городища було проведено 13.11.2010 року під керівництвом учителя історії Москаленка Ярослава Віталійовича.

Довжина рову на Лікарняній горі, де він чітко прослідковується - 461 метр.  Висота валу над рівнем річки склала 20 метрів. Глибина рову - 1.85мВисота з дна рову до верху валу - 4.85 м. Ширина рову у найширшій частині досягає 10 м. (Для порівняння, - ширина рову полтавської фортеці, яка витримала облогу військ Карла ХІІ, - 15 метрів). Отже, комишнянське городище було досить серйозною оборонною спорудою.

У I-чверті XVII ст. Комишня Миргородської волості була вже значним поселенням, ми бачимо її зображеною на карті Боплана.

Перша письмова згадка про селище відноситься до 1618 року – вона перебуває у числі володінь Яреми Вишневського. У 1630 році польський король Сигізмунд III віддав село для здобування селітри ( важливого складника для виробництва пороху ) – адміністратору королівських маєтностей Бартоломію Обалковському. Але через 17 років воно знову повертається до володінь Яреми Вишневського (за інвентарем 1647 року (див. ст. 63) на той час у Комишні було 1194 господарства, що відповідає понад 4700 чол. ).

З початком визвольної війни Богдана Хмельницького – на 1649 р. – Комишня здобула статус сотенного містечка Миргородського полку, а з 1658 р. – Гадяцького полку.

У січні 1654 р. до Комишні прибув московський посол М. Воєйков і було приведено до присяги цареві Олексію Михайловичу 74 людини – сотника, отамана, 53 козаків, війта і 18 міщан.

Як виявилось, у нашому містечку гетьман Іван Виговський побував щонайменше тричі. Відомо, що саме перебуваючи тут, він 15 січня 1658року написав листа до слуцького коменданта Івана Гроса.

Вдруге він побував у нас 31 серпня 1659 року у звязку з підготовкою до укладення  Гадяцької угоди з Річчю Посполитою.

Переправившись через Дніпро, гетьман з основним військом просувався до Російського  кордону за маршрутом: Кувичинці (19 серпня) - Луб­ни - Снітин (25 серпня) - Комишня (31 серпня) - Липова Долина (3 вересня).  Це був похід на московське прикордоння з метою придушення  недобитків пушкарівців.

У дорозі до гетьманського війська приєдналися Черка­ський, Переяславський, Прилуцький та Ніжинський полки. Заго­нами найманих сербів, очевидно, командував Ю. Немирич. Татари, які йшли попереду й діяли здебільш автономно, були за­кликані на умовах, що вони можуть «брати в полон тих козаків, які живуть у Сумах і в інших... нових містах, і царської величності в украінних містах людей».

23 серпня передові загони кримських і ногайських татар та козаків завдали удару по російському прикордонню.

На р. Сенчі, поблизу Комишні, близько 30 серпня відбулася ко­зацька рада, де,  «приговорили всі черкаси, що їм іти війною під Путивль, під Севськ, під Суми, під Недригайлів». Показово, що саме цього дня в Чигирині закували в кайдани й посадили до в'язниці царських посланців Я. Портомоїна та Ф. Тюлюбаєва.

31 серпня, коли козацько – татарське військо досягло  Комишні, в табір гетьмана одночасно прибули царсь­кий посланець дяк В. Кікін і польські комісари С. Беневський  та К. Євлашевський.

 

Про зустріч послів біля Комишні за анонімним  щоденником  поляка - учас­ника тих подій

 «… в'їхали ми до обозу Запорізького війська в сам вечір. Військо було охотне, стрічало нас далеко перед обозом в полі, кінне і піше, густо стріляючи з рушниць, Коли в'їздили на майдан, піхота стояла з двох сторін з корогвами, схиляла корогви до землі і при тім дала такого огня, наче небо відкри­лося. А коли (комісари) зсіли з коней перед гетьманським на­метом, вдарено з 10 гарматдумаю, що ехо о московські мі­ста відбивалось, бо обоз (козацький) стояв тоді за Комишнею 4 милі.»

« 10-го московський Посол приїхав о полудні . Стрічали його так само як і нас- тільки меншою купою. Піхота дала вогню, але з гармат на майдані не стріляно. Другого дня рано дано аудієнцію Москві, а нам козаки дали аудієнцію аж перед вечером, після москаля».

Таким чином на початок вересня у таборі Виговського під Комишнею паралельно розпочалися  переговори з польськими комісарами і з московським посланцем. Очевидно Виговський зробив це навмисно, розраховуючи на певний психологічний вплив – що в таких обставинах обидві сторони будуть у переговорах поступливішими.

Під час першої зустрічі представник гетьмана сказав московському послу слова, які зараз стали широко відомими: «…а тепер видно бути Великій Росії — Великою Росією, а Малій Росії —Малою Росією! -  що ж, і в Малій Росії есть військо непереможне». Кікін звернув підпискові увагу на такі його — «непристойні слова» — з чийого наказу він так говорить і відділяє Велику Росію від Малої? «Підписок» сказав, що говорить він з наказу гетьмана.

Під час особистої зустрічі, Виговський висловив царському посланцю твердий намір відстоювати порушені російськими воєводами Ромодановським і Шереметєвим давні права війська Запорозького, як це вони робили «і при королях польських» (тобто – силою). Гетьман заявив дякові, що «того й у думці нашій немає, що нам не управившись із неприятелем своїм... розійтись по домах», пообіцявши не лише не відпустити татар, а й турків для походу на князя Ромодановського та на російські прикордонні міста «на відплату образ своїх» закликати.

Незважаючи на таку риторику щодо Москви, зберігалися шанси укладення договору Війська Запорозького саме з росіянами, а не з поляками. В усякому разі писар С. Беневського - К. Перетяткович згадував, що ще 5 вересня Беневський запросив його до себе й ридаючи перед образом Пресвятої Богородиці, почав каза­ти, що ми вже загинули, оскільки «дяк, московський комісар, схилив на бік царя усе військо Запорозьке» і мова зараз іде про їх долю.

Очевидно, що гетьман і старшина до останньої миті вагалися щодо формального укладення союзу.

Але як відомо, 6 вересня 1658 р. Гадяцький договір було таки підписано, згідно з яким на підвладній гетьма­нові українській території утворювалося так зване «князівство Русь­ке » як третя складова частина Речі Посполитої. Козаки зрікалися протекції московського царя, на доказ чого з корогов були зняті ро­сійські герби і знаки.

Приїздив гетьман до Комишні і втретє. Весною 1659 року Виговський здійснює другий похід на російське прикордоння. Поступово розгортається повноцінна війна з Москвою.

7 лютого, на четвертий день облоги,  за намовлянням миргородського протопопа Пилипа миргородський полковник С.Довгаль (прихильник Москви) без бою здав гетьманському війську Миргород. Видавши  гетьманові   загін   російських   драгунів, С.Довгаль з усім Миргород­ським полком приєднався до гетьманського війська.

З Миргорода Виговський вирушив у бік російського кордону. 11 лютого він був у Сорочинцях. 12 лютого гетьман прибув до Комишні. Окремі загони гетьманських військ прово­дили каральні акції в прихильних до Москви й опозиційних гетьманові містах, містечках і селах сусідніх з Росією полків.  Головні сили гетьманської армії далі рухались у бік  Зінькова. До Конотопської битви залишалось  чотири з половиною місяці.

Існує чіткий зв’язок між поразкою гетьмана Івана Виговського у боротьбі проти опозиції і змінами адміністративного підпорядкування Комишні, - з 1658 року вона перейшла від Миргородського полку до Гадацького полку, де і залишалась до самого кінця Гетьманщини. (джерело: tri_viziti_ivana_vigovskogo_do_komishni)

 

З 1666 р. містечко було передано до рангових земель гетьмана Івана Брюховецького. Із 1678 до 1687 року Комишнею володів гадяцький полковник М. Самойлович. У грудні 1708 р. містечко було захоплене шведами, які тримали його до березня 1709 р.  Потім воно було передане до рангових земель Гадяцького полковника Івана Скоропадського. Згодом Комишня була передана іншому гадяцькому полковнику М.Милорадовичу – що було підтверджено грамотою Петра I від 1718 року.

До ліквідації полкового устрою в Україні містечко входило до складу Гадяцького полку. Із 1781 року Комишня була віднесена до Миргородського повіту Київського намісництва. На 1781 рік там проживало 1145 мешканців господарств козаків – під помічників, 140 – посполитих. Проживало 5 дворян, 14 різночинців і 19 представників духовенства.

Комишня має свій герб щонайменше з 1715 року. Про це свідчить праця Володимира Панченка "Міські та містечкові герби України", яка є серйозним науковим джерелом. Висловимо припущення, що наявність двох срібних зірок на щиті відображало існування двох комишнянських сотень. (Ознайомитися з іменами сотників та інших керівників козацької адміністрації Комишні).

За описом 1787 року у містечку вже проживало 3304 мешканці чоловічої статі. Там відбувається три ярмарки на рік та двічі на тиждень – базари.

У 1796 р. Комишня у складі Миргородського повіту Малоросійської губернії. У 1797 році стала волосним центром, а у 1802 році увійшла до складу Полтавської губернії.

1 2 3 4 5 6