Часто згадує Велику війну старий солдат Іван Михайлович Бутенко з Черкащан. У 1939 році він закінчив сільську семирічку і за прикла­дом старших хлопців та дівчат подався шукати щастя-долі у Донбас. Метикуватий селянсь­кий син у школі ФЗН - фабрич­но-заводського навчання - опа­нував професію токаря. В числі кращих молодих спеціалістів був направлений у Донецьк на один з оборонних заводів.

Та не встиг молодий робі­тник намилуватися своєю вла­дою над металом, як війна зух­вало втрутилася у його долю. Багато кадрових робітників були призвані до армії. Арти­лерійські канонади та нічні заг­рави на горизонті невблаганно наближалися. Верстати та інше обладнання поспіхом вантажи­ли у залізничні вагони для від­правки за Волгу, а Івана Бутенка зарахували у бригаду, якій доручили готувати фугаси, щоб у разі потреби заводські цехи висадити у повітря. Разом із ним був і земляк Михайло Орел із Попівки. Хлопці одним з ос­танніх ешелонів залишали До­нецьк і опинилися у Сталінграді. Вирішили шукати «свій» завод. На якійсь баржі по Волзі добралися до Самари, яка тоді називалася Куйбишев. Звідти "зайцями" на попутних поїздах приїхали у Копейськ поблизу Челябінська. Час був такий, що увесь Урал працював на обо­рону. Там за верстатом на обо­ронному заводі більше року і ніс "фронтову вахту" токар Іван Бутенко.

Не з першого разу, але його прохання відправити на фронт задовольнили. Якщо точ­но, то він став курсантом Таллінського піхотного училища, яке було евакуйоване в Тюмень. У складі військ 9-ї гвардійської, ор­дена Кутузова парашутно-де­сантної бригади брав участь убоях біля озера Балатон в Угор­щині та у штурмі столиці Австрії Відня. На його рахунку 30 стри­бків з парашутом.

Над країною від краю і до краю гриміли салюти Перемоги, а десантники і після оголошен­ня про закінчення війни продов­жували кровопролитні бої з не­добитками фашистських дивізій та "власовцями", які не хотіли складати зброю і тікали на Захід, щоб здатись у полон американцям, 3а ті бої Іван Бутенко був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ сту­пеня та медалями "За бойові заслуги", "За взяття Відня", а згодом і українським орденом "За мужність".

У Черкащани Іван Михай­лович повернувся у неврожай­ному 1947 році і впродовж 37 років беззмінно працював вете­ринаром. Тривалий час очолю­вав сільську ветеринарну служ­бу. Зараз знаходиться на заслуженому відпочинку та очолює раду ветеранів. Він і сьогодні добрим сло­вом згадує бойових друзів та односельців, які воювали на фронтах. У кожного з них був свій вогневий рубіж. 

Єфрейтор Петро Омелянович Хоруженко, наприклад, воював у славнозвісній Ура­льській танковій бригаді, захи­щав Сталінград, визволяв Біло­русію і Польщу, громив пихатих претендентів на світове панування у їхньому ж лігві. Поки і живий був мужній воїн і вели­кий трудівник Петро Омеляно­вич, доглядав громадську ота­ру овець. У селі не всі й знали, що скромний вівчар за ратні подвиги був нагороджений ор­деном Вітчизняної війни І сту­пеня, медалями "За відвагу", "За бойові заслуги" та іншими відзнаками, назви яких гово­рять самі за себе.

Голова села Черкащан Марія Лисюк говорить, що доля цих славних солдатів залишається для мешканців села живою легендою. Па­м'ять про захисників рідної землі має бути вічною!