Головна » 2014 » Травень » 16 » Хомутець. Історія
21:25
Хомутець. Історія

Хомутець

Хомутець. Історія

Село Миргородського району, центр сільської ради, якій підпорядковані села Довгалівка та Малі Сорочинці. Розташоване у межиріччі р. Хоролу і р. Хомутця, за 18 км на північний схід від районного центру та найближчої залізничної станції Миргород, за 50 км від автомагістралі Київ—Харків.  

Назву села пов’язують з тим, що річки Хорол і Хомутець оперізують місцевість своєрідною стрічкою,  утворюючи   тут   петлю у вигляді вететенського хомута.

Населення (на 01.01.2004) в Хомутці - 2258 чол., в Довгалівці - 276 чол., в Малих Сорочинцях - 501 чол. Всього в населених пунктах сільради - 3035 чол.

На території Хомутецької сільради і на північній околиці села Довгалівки збереглися рештки поселення пізньої бронзи (І тисячоліття до н. е.). На північній околиці села Малих Сорочинців також виявлено поселення пізньої бронзи (І тисячоліття до н. е.)1, де збереглися рештки раннього слов’янського поселення Черняхівської культури (II—VI століття н. е.)2. На північній околиці села Хомутець знайдено кремінного ножа, залізні наконечники стріли і списа3

Перші писемні згадки  про село відносяться до кінця 16 ст. Тоді село належало князям Вишневецьким і мало 446 душ населення чоловічої статі4На  початку 17 ст. Хомутець входив до складу польських володінь5. Протягом 1620 - 1622 рр. хутір Хомутець був об'єктом торгу польського короля Сигизмунда ІІІ з його підлеглими - Я.Чернишевським, В.Обалковським та К.Вишневець6.

Національно-визвольну війну 1648—1654 pp. активно підтримали мешканці Хомутця. Тут виготовляли селітру та різне військове спорядження для військ Богдана Хмельницького, а після Переяславської Ради 1654 року підписали присягу на вірність московському царю: отаман і 53 козаки, війт, бурмистер і 156 міщан. Восени 1658 року союзники гетьмана Виговського - кримські татари зруйнували Хомутець. 

Після національно - визвольної війни під  проводом Б.Хмельницького Хомутець - сотенне містечко Миргородського полку, власником його був Павло Апостол, а пізніше його син Данило. Полковник Миргородського полку Данило Апостол скуповував землі, збільшував свої володіння і в Хомутці. 1689 року він одержав універсал на хутори Бакумівку і Фидрівку, а 1690 року ці маєтності закріплено за ним царською грамотою7

У Хомутці (17-18 ст.) існувала сотенна фортеця, будівництво якої місцева легенда приписує шведамУ часи Північної війни вона стала місцем українсько-російського протистояння. Весною 1709 року козацьке ополчення в Хомутці атакувало шведський обоз, що йшов через Хомутець до Полтави. 

За ревізією 1729 року в Хомутці числилось 478 дворів, 360 з них належало гетьманові Лівобережної України Данилові Апостолу8. Селяни, куплені разом із землею, змушені були працювати на пана і платити йому грошову данину, жили вони в підсліпуватих халупах. Мандрівник Гільденштедт (1774 p.), будучи в Хомутці, звернув увагу на красивий панський будинок і сад з теплицями, в саду росли виноград, шовковиці, волоські горіхи, персики, абрикоси, бергамоти, ранні сорти груш, яблук, слив і вишень9

Після ліквідації полкового поділу Хомутець входить до складу Миргородського повіту. 1782 р. в  селі  проживає  8051   чол.   З   1797  воно підпорядковується Гадяцькому повіту.

У 1804 році Хомутець мав 1513 ревізьких душ і був одним з чималих економічних і культурних центрів Миргородського повіту. На той час у маєтку І.М. Муравйова-Апостола була єдина на весь повіт «капелія музикантів»10

З 1805 року господарем Хомутця став письменник і дипломат Іван Матвійович Муравйов-Апостол (1770—1851). Всю свою енергію І.М.Муравйов - Апостол та його дружина Ганна Семенівна Черноєвич, дочка сербського генерала на російській службі, спрямували на те, щоб виховати своїх дітей гідними громадянами11. Сім’я Муравйових-Апостолів дала Батьківщині трьох синів — Матвія, Сергія, Іполита — активних учасників перших революційних організацій в Росії. Сергій Муравйов-Апостол (1796—1826) очолив повстання Чернігівського полку. Смертельно поранений у голову, він був заарештований із зброєю в руках. Страчений 13 (25) липня 1826 року в числі п’яти керівників повстання декабристів в Петербурзі в Петропавлівській фортеці.

Містечко стало осередоком декабриського рухуВ Хомутці у Муравйова-Апостола бували керівники руху декабристів П.І.Пестель, М.I.Лopep, М.П.Бестужев-Рюмін, Корнілов, О.Бестужев та інші12. У жовтні 1825 року, незадовго до повстання декабристів, у Хомутці відбулися збори членів Південного товариства декабристів, на яких йшла мова про організацію друкування нелегальної літератури. 

Оригінальний будинок і парк Муравйових-Апостолів у Хомутці, де бували декабристи, збереглись до наших днів, і ними пов'язано багато містичних історій.

Хомутець 1846—47 pp. мав 446 господарств і 8 водяних млинів. В 1847 році на суконній фабриці Муравйова-Апостола працювало 400 кріпаків, які виробили за рік 50,4 тис. аршин сукна на 30,6 тис. крб. сріблом14

У 1846 році в Хомутці налічувались 1251 ревізький кріпак і 290 козаків. Кріпаки належали В. І. Муравйову-Апостолу. У 1859 році в селі налічувалось 596 дворів і 3378 жителів, з них 1563 чоловіки і 1815 жінок15.

За переписом 1859 р. в селі проживало 3378 чол. У 1863 р. в Миргородському повіті утворюється волость з центром в Хомутці.

Напередодні реформи 1861 року в маєтку В.І. Муравйова-Апостола було 1239 ревізьких душ селян-кріпаків і 2 дворових. Дворів — 545, із них городників — 41, піших — 477, тяглових — 27. Землі до реформи — 3615 десятин 1616 кв. сажнів, з них присадибної — 156 десятин 1516 кв. сажнів, польової — 3456 десятин 100 кв. сажнів. Після реформи у селян залишалася та сама кількість землі. Крім виплати викупних платежів, селяни повинні були працювати на поміщика 43 547 літніх і 29 049 зимових робочих днів.

За 1775 десятин 1978 сажнів викупної землі селяни повинні були платити державі щорічно, протягом 49 років 3882 крб. 53 коп.16 У Хомутці не підписали таких умов. Більшість селян відмовилася від землі, не виконувала повинностей, твердячи про несправедливості «Положення про викуп селян», і чекала «другої волі».

1863 року більше 6 тис. селян Хомутця, Попівки, Клюшниківки виступили на захист своїх прав. Для їх «втихомирення» влада викликала батальйон військ. Боротьба за землю в Хомутці завершилася тим, що значна частина селян відмовилася від землі, займалась ремеслом. У 1883 році 178 господарств Хомутця мали орної землі менше, ніж по 2 десятини, а 143 мали лише садибу17

Безземелля, неврожаї, відсутність будь-якої допомоги голодаючим викликали страйки в поміщицьких економіях. Але безземелля у Хомутці мало свою позитивну сторону - тут активніше, ніж в навколишніх селах розвивались ремісничі промисли, чумацтво, прасольство, візництво.

1870 року у Хомутці відкрито школу в церковній сторожці. То була глиняна селянська хата під солом’яною стріхою і з земляною долівкою, площею 25—30 кв. м. У школі могло розміститися 20—25 учнів. Навчав їх один учитель всім наукам протягом трьох років. Дівчат до школи не приймали. Земську школу відкрито в 1884 році. Будинок на три класні кімнати побудувала на свої кошти поміщиця Муравйова-Апостолова.

У 1883 році 4,5 тис. душ населення села з його десятьма хуторами мали письменних: чоловіків — 65, жінок — 2. 

Лікарню земство збудувало лише у 1891 році. Це була звичайна селянська хата, трохи більша від неї за розміром19Найбільше потерпали від хвороб ремісники — гончарі і гребінники. Ці промисли розвивались в антисанітарних умовах в хатах, бо окремих приміщень для майстерень не було. Дитяча смертність від туберкульозу, рахіту та інших хвороб була дуже високою. Середня тривалість життя сільського населення досягала близько 40 років. 

1900р. містечко Хомутець з прилеглими хуторами (Веселий, Гадючине, Карпенків, Кожушків, Котлярів, Решітьків, Руда, Федоренків) поділялося на козацьку та селянську сільську громади. Селянська налічувала 570 дворів та 3176 чол. жителів. У козацькій  громаді  було 139 двори та 1093 чол. жителів.

Населення займалося землеробством, промислами, ремеслами, торгівлею. У містечку вібувалось від 3 до 5 ярмарків щорічно. Гончарне і гребінцеве ремесла розвивались особливо активно. В 17- 18 ст. в селі були цехові братства, зокрема існував гончарний цех. 

На 1 січня 1906 року в селі було 4 вчителі, вони навчали 155 учнів обох статей, але тільки 22 учні закінчили навчальний рік. Вибуло з різних причин 29 учнів20.

1902 року в Хомутці відкрито громадську земську бібліотеку-читальню при волосному управлінні. Книжковий фонд її становив 585 книг. Серед них релігійно-морального змісту 131, сільськогосподарського і промислового 48, одна книжка про юридичну науку. Жодної книги українською мовою не було. Бібліотека мала 260 читачів, які прочитали понад 1 тис. книг. У той же час в місцевого поміщика Гартінга існувала приватна бібліотека, успадкована ще від Муравйових-Апостолів, з книжковим фондом понад 10 тис. томів.

Хомутець з його історією, народною творчістю і живописною природою привертав увагу А.П.Чехова, який на північно-східній околиці села хотів придбати хутір у козака Яценка, щоб заснувати тут своєрідну «літературну колонію», побудувати лікарню. З цього приводу в 1888—1889 pp. він відвідував онуків декабристів — родину Смагіних, що жила в сусідньому селі Бакумівці. Матеріальні проблеми не дали можливості письменнику-гуманісту здійснити задумане.

Влітку 1889 року А.П.Чехов «відкрив» у Хомутці талановитого майстра гончарної справи П.І.Калашника, кращі вироби якого за рекомендацією письменника були представлені на петербурзькій виставці ремісницької творчості та в різних музеях країни. Одним з перших на Миргородщині Калашник застосував свинцеве поливо глиняного посуду. Збереглася ваза червоного поливу з чотирма скульптурними портретами М.В.Гоголя, виготовлена майстром до 50-річчя з дня смерті письменника (1902 p.), тепер експонується вона в сільському музеї. Калашник робив з глини красиві і характерні речі, зокрема дитячі іграшки, декоративний посуд тощо. Збереглась хата, в якій працював майстер. У ній жив його онука, яка пам’ятав, як її діда відвідував В.Г.Короленко (1906p.), що збирав матеріали до своєї знаменитої книги «Сорочинська трагедія». 

Хомутецькі гончарі, враховуючи особливості місцевого ринку, виготовляли просту, дешеву, ходову продукцію для повсякденного вжитку в побуті. Гончар сам добував сировину, сам готував з неї різні вироби і сам же збував її на місцевому ринку21. За переписом населення в Росії 1883 року у селі Хомутці зареєстровано 138 гончарів22

Але ще більш важливе значення в житті селян Хомутця мав гребінницький промисел. За відомостями 1900 року23 і переказами старожилів села, цей промисел на межі 19 і 20 століть був тут переважним, незважаючи на те, що сировина щодалі дорожчала. Його розвиткові сприяла можливість широкого збуту виробів не тільки на Україні, а й далеко за її межами. Якщо у 1830 році в Хомутці було всього 20 гребінників, то в 1877-му їх було в десять разів більше — 203. Уже тоді в народі казали: «Поїдеш в Хомутець — здобудеш гребінець». 

Гребінницьким промислом займалися переважно безземельні і малоземельні селяни, для яких він був єдиним джерелом існування. В 1900 році 21,4% гребінників зовсім не мали землі, 45% були малоземельними; 60,2% не мали худоби і тільки 1,2% належали до числа заможних. 

Кожний майстер-гребінник сам скуповував у місцевих різників сировину для свого ремесла—роги великої рогатої худоби. Найбільшим центром купівлі сировини і реалізації продукції було м.Рашівка Гадяцького повіту. Обробляли рогові гребінці у своїх же хатах, окремих майстерень не було. Більшість гребінників працювали самостійно, на деяких операціях виробництва гребінців була зайнята вся сім’я. 

На початку XX століття Полтавське земство відкрило в с.Хомутці зразкову майстерню рогового промислу24. З Вологодської губернії запрошували досвідчених майстрів по нарізуванню зубів у гребінцях циркулярними пилками Бризгалова і Карабанова. Вони допомогли освоїти один із складних виробничих процесів. Відтоді почали застосовувати і гвинтові преси замість клинцьових колод. Один майстер-гребінник, працюючи з раннього часу до пізнього вечора, за допомогою інших членів сім’ї, міг виготовити за добу 20—30 гребінців, а за тиждень близько 150.

Важкі умови праці і життя, антисанітарний стан хат, що були заодно й майстернями, підривали здоров’я гребінників, багато яких у 40—45 років втрачали зір, був також поширений туберкульоз легенів.

З розвитком промислу зростали ціни на роги, а для збуту готової продукції потрібний був ширший ринок. Дрібні гребінники, не маючи достатніх коштів, втрачали можливість самостійно вести виробництво і змушені були працювати на замовлення закупщиків, одержуючи від них сировину і здаючи їм свою продукцію. Нерідко гребінник-бідняк наймався до гребінника-«баришника». Згодом в селі виділилось близько 20 таких підприємців. 

Роки столипінської реформи були тяжкими для збіднілих селян Хомутця. Землю втрачала не тільки біднота, а й середнє селянство, яке розорялось під тиском конкуренції сільської буржуазії. Поміщики Зайончковська і Гартінг поспішили здати свої землі на викуп «відрубів» — ділянок у кредит через банк. 20 селянських господарств вийшли на ті «відруби», в степу виросли хутори.

У 1910—1911 pp. земство збудувало в центрі села капітальний цегляний будинок і відкрило в ньому кредитове товариство, яке подавало фінансову і матеріальну допомогу машинами та причепним інвентарем селянам, що «вибивалися у люди». З тисячі господарств у селі в 1910 році близько 20 мали від 20 до 60 десятин землі, основна ж маса селян мала земельні наділи від 1/4 до 2 десятин на сім’ю в складі 8—12 душ. 

Радянська становлена в січні 1918р. З 07.03.1923р. сільська рада з центром у Хомутці віднесена до Попівського району Лубенського округу. Коли ліквідували Попівський район (1930) Хомутецька сільська рада увійшла до Миргородського району.

15.09.1941 - 18.09.1943 рр. - період окупації населених пунктів сільради німецькими загарбниками.

Після визволення  Хомутець - знову  центр сільради.

Джерела

1 Ф.Б. Копилов. Звіт про роботу Псьольської слов’янської експедиції 1949 р. по річці Хоролу. Архів Інституту археології АН УРСР, 1949, 10, стор. 3. 
2   Є.В. Махно. Памятники Черняховской культури на территории УССР. Материалы и исследования по археологии СССР. Вып. 82. М., 1960, стор. 40. 
3 Знахідки зберігаються в Хомутецькому сільському музеї. 
4   Географическо-статистический словарь Российской империи. СПб., 1885, т. 5, стор. 522. 
5   А. Грановский. Полтавская епархия в ее прошлом и настоящем. Вып. І, Полтава, 1901, стор. 37. 
6   Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. 8. Полтава, 1912, стр. 57—58. 
7 Журн. «Киевская Старина», 1891, № 6, стор. 460. 
8   Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. 9. Полтава, 1912, стор. 128, 145. 
9  Журн. «Киевская Старина», 1895, № 4, стор. 43. 
10 Журн. «Киевская Старина», 1902, № 7—8, ч. II, стор. 11. 
11 Л.О. Медведська. С. І. Муравйов-Апостол. К., 1961, стор. 10. 
12 Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Вып. 1, Полтава, 1905, стор 65. 
13 И.Ф Павловский. Краткий биографический словарь учених и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века. Полтава, 1912; стор. 151. 
14 «Полтавские губернские ведомости». Неофициальная часть. Полтава, 1848, № 5, стор. 45. 
15 Списки населенных мест Российской империи. СПб, 1862, стор. 146. 
16 ЦДІАЛ ф. 577, оп. 30, спр. 1288, арк. 1—89. 
17 Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т. III, Миргородский уезд. Полтава, 1884, стр. 27. 
19 Отчет Миргородской уездной земской управы за 1894 год. Полтава, 1895, стор.76. 
20 Там же, за 1906 год, Полтава, 1907, стор. 63. 
21 Журн. «Киевская Старина», 1885 г., № 9, стор. 164—168. 
22 В. И. Василенко. Кустарные промысли сельских сословий Полтавской губернии, вып. 1, стор. 6, 23—24, 25, 36. 
23 Кустари и ремесленники Полтавской губернии. Полтава, 1901, стор. 123—124. 
24 Россия. Полное географическое описание нашего отечества. Том VII, СПб., 1903, стор. 388. 

http://historytv.at.ua/index/khomutec/0-876

До населених пунктів сільради належать села Довгалівка і Малі Сорочинці. На території них сіл знайдені рештки поселень епохи бронзи (4-2 тис. до н.е.) та ранніх слов'ян Черняхівської культури (2-5 ст.). Нинішні поселення виникли на почаїку 17 сі. Шляхом козацької колонізації. Козаки цих сіл входили до Миргородського полку.

Село Малі Сорочинці були власністю полковника Миргородського Данила Апостола. В селі жило в 1787 р. 783 чол. жителів

Село Довгалівка належало міській ратуші, в ньому в 1787 р. було 325 чол. жителів, в основному, козаки.

В той час в селах розвивались ремесла, промисли, торгівля та основна маса населення займалася землеробством.

На початку 20 ст. (1912) в Малих Сорочинцях бул споживче товариство.

Радянську владу в селах встановлено в січні 1918 р. З 1923 р. Довгалівка стала центром сільської ради і входила до Попівського району Лубенського округу. В обох селах були колгоспи.

15.09.1941 - 18.09.1943 - період окупації сіл німецькими загарбниками.

Після звільнення Довгалівка і Малі Сорочинці стали центрами сільських рад. В 60 – х роках 20 ст. після укрупнення територій колгоспів і сільських рад села Довгалівка і Малі Сорочинці ввійшли до складу Хомутецької сільради.

Джерела:

Бабич Г.В. Миргородщина. Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. - Миргород. 2007. 152 с.

Москаленко Ярослав. Хомутець у житті Івана Павловського // Прапор перемоги, 29.04.2014, № 18 

З містечком пов'язані біографії видатних людей:

* видатного дослідника історії І.Ф.Павловського,

* поета Олега Зуєвського,

професора і академіка Петербурзької медико-хірургічної академії А.І.Петрова , автора праць з ветеринарії і медицини13.  

архиєпископа Афанасія (В.М. Пархомович).

Див. також:

Дворянське гніздо Муравйових-Апостолів

Привиди у родинному маєтку декабристів Муравйових-Апостолів

Переглядів: 791 | Додав: Yarko | Теги: Малі Сорочинці, Довгалівка, Хомутець | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: