1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18

 

14. Наш край у 2 половині XIX ст.

Розвиток товарних відносин у сільському господарстві, зростання промисловості вимагали ліквідації феодально-кріпосницької системи, яка стала гальмом в економічному розвитку Росії. У 1861 році царський уряд скасував кріпацтво. При проведенні реформи селяни Миргородщини одержали землі значно менше, ніж мали в користуванні раніше. У Миргороді в маєтку поміщиці Т.І.Васецької із 44 ревізних душ селян і 62 дворових, які мали 138 десятин землі, звільнилося 37 ревізьких душ селян і 3 дворових. Вони одержали 101 десятину землі, 37 десятин відрізано на користь поміщиці. В обухівських селян було всього 768 десятин. Внаслідок реформи поміщик відрізав у селян 240 десятин.

Поміщики залишали собі кращі землі, а селянам наділяли на горбах та в болотах. У збірнику документів та матеріалів про відміну кріпосництва на Україні так розповідається про наділення землею під час реформи: "Ось, наприклад, пан Чорний (Миргородський повіт) виселив близько 30 сімей з балочок на шпиль..."

Позбавлені конче необхідних угідь, селяни, щоб не вмерти з голоду, змушені були арештувати у поміщиків свої колишні наділи та ще й на дуже важких умовах. Селяни Миргородського повіту розповідали про поміщицьку кабалу: "Коли береш землю у пана на відробіток, то сам своїм зерном посій, зори, скоси, звези панові в копи і обмолоти та за кожну десятину три дні попрацюй у жнива. Коли ж береш за сніп панові чотири або три снопи, а тобі п'ятий або четвертий". Грабіжницька реформа викликала незадоволення, які в кінці 1862 року призвели до виступів селян у Полівці, Хомутці, Клюшниківці, Кибинцях, Стовбино. Поміщики змушені були викликати війська.

Миргород у пореформений період - глухе провінційне містечко, що мало 9841 мешканця. Проте нові явища в економіці країни торкнулися і його. Тут було 12 невеликих промислових підприємств: 10 олійниць і дві цегельні, 36 крамниць. Працювало 257 ремісників. У повіті переважна маса людей займалася землеробством, близько тисячі чоловік чумакувало або ходило на заробітки. Великим лихом для селян і міської бідноти був голод. У 1879-1881 роках голод охопив весь повіт. На шляхах мертві, села пустіли.

Безземелля росло навіть серед козаків. Вони поповнювали маси батраків і робітників. Одні йшли на сезонні роботи, інші на промислові підприємства. Безземелля гнало селян на Кубань, Далекий Схід, Сибір, Середню Азію. Ще й сьогодні в цих краях можна зустріти села із знайомими нам назвами.: Зубівка, Попівка, Хомутець, Дібрівка, які будували переселенці з Миргородщини.

На рубежі ХІХ-ХХ століть через Миргород пройшла залізниця, що з’єднала Київ і Полтаву. В місті побудовано горілчаний, миловарний заводи та механічний млин. Значним явищем у господарському житті краю став Дібрівський кінний завод, створений великим князем Д.К.Романовим у 1888 році на землях, що колись належали Муравйовим-Апостолам. Для комплектування поголів'я були взяті коні трьох перспективних порід: орлово-ростопчинської, орловської рисистої, а дещо, пізніше-гірської арденської. Коні заводу успішно демонструвалися на виставках у Москві, Харкові, Києві, Чикаго, Парижі, Лондоні, одержуючи високі оцінки. Для підготовки кадрів у Дібрівці були відкриті школи наїзників, жокеїв, ветеринарних фельшарів, ковалів. У пореформеній Росії посилюється революційно-демократичний рух. Важливу роль у його розвитку відіграло народництво 70-х років. Рух охопив і наш повіт. "Пішли в народ" миргородці - студенти Київського університету брати Іван, Панас та Микола Зубковські, Григорій Ярошенко, Антон Глушко, Віктор і Григорій Малинки та інші. В 1875 році вони заснували "Миргородський народницький гурток", його члени розповсюджували серед населення нелегальну літературу. В 80-90-х роках у Росії поширюється марксизм. Активним розповсюджувачем марксистської літератури був І.Ф.Фесенко, уродженець нашого краю.

Господарський розвиток вимагав поліпшення загальної та фахової освіти населення повіту. Миргородське земство в 1896 році відкриває зразкову майстерню рогових виробів у Хомутці для поліпшення машинної обробки рогу, виготовлення нових зразків і видів продукції. Вона була єдиною майстернею на Полтавщині такого типу. В Сорочинцях у 1898 році відкрита сільська реміснича навчальна майстерня, де юнаки протягом трьох років вивчали ковальсько-слюсарну, столярну, чавуноливарну справи. Першим середнім спеціальним навчальним закладом у місті була художньо-промислова школа імені М.В. Гоголя, відкрита у листопаді 1896 року. В ній вивчали ліпку й формовку виробів з глини, гіпсу, декоративний живопис, бронзування, лакування, позолоту дерева, слюсарно-механічну справу і таке інше.

Розвиток загальної освіти у повіті залишав бажати кращого. В пореформений час населення поголовно залишалося неграмотним. У збірнику господарської статистики Полтавської губернії за 1884 рік зазначено: "Який не низький рівень простої грамотності в Полтавському повіті, в Миргородському він виявився ще нижче, навіть серед чоловічого населення /3.7 процента грамотних/, не кажучи вже про жіноче, де на 56757 жінок у повіті нараховувалося всього 26 грамотних і на 5334 дівчат шкільного віку тільки 7 учениць". Значну роль у розвитку освіти відіграли земства. У 1895 році в повіті вже працювало 38 училищ середніх і Миргородське жіноче училище, що відкрилося у 1870 році.

Характерною рисою демократичного руху в повіті було просвітительство. Наприкінці 1860 року до Миргорода прибув на посаду вчителя повітової школи український письменник А.П. Свидницький. Він розгорнув широку діяльність: поширював серед населення твори Шевченка, Квітки-Основ'яненка, Пушкіна, Некрасова, організував недільну школу, де селяни безкоштовно навчалися. Викладання велося українською мовою. І це в той час, як міністр внутрішніх справ заявив, що "ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може". Недільна школа була закрита.

Цар та його уряд відпускали мізерні суми на утримання школи. В 1884 році голова Миргородської земської управи М.Є.Орурк у звіті земству писав, що з асигнованих 1000 карбованців на народну освіту в повіті управи вдалося 700 карбованців зекономити. Не краще було і з бібліотечною справою. Вона почала розвиватися в повіті лише в кінці XIX століття. Перша громадська бібліотека в Миргороді відкрилася у 1861 році. Багато для її діяльності, створення книжкового фонду зробили письменник Свидницький та лікар Кашинський. Вони фактично були її організаторами. В 1895 році бібліотеки працювали в Зубівці, Попівці, Комишні, наступного року були відкриті в Хомутці та Великих Сорочинцях.

На шляху розвитку бібліотечної справи в повіті став циркуляр Важуєва 1863 року про заборону видання книг українською мовою та Емський указ Олександра II за 1876 рік, який забороняв ввозити в межі імперії будь-які книги, видані за кордоном українською мовою.

Про стан розвитку закладів здоров'я Миргородщини свідчать такі дані: початок 1879 року були одна земська повітова лікарня на 20 ліжок та чотири медичні дільниці. У них працювало 3 лікарі та 15 медпрацівників середньої ланки. Через 20 років медичних дільниць було вже 8. У Миргороді, крім земської лікарні, ще була повітова приймальня на 2 ліжка, така ж приймальна палата працювала і в Хомутці. Лікарні на 5 ліжок кожна були відкриті у Комишні та Великих Сорочинцях. У 1894 році Великосорочинська медична дільниця обслуговувала населення двох волостей. Це 20 тисяч чоловік населення.

В другій половині століття розгорнулася творчість відомих діячів Української літератури братів Рудченків / Івана Білика та Панаса Мирного/, які народилися в нашому краї. Іван Білик упорядкував "Чумацькі пісні" в 1868 році видав збірку "Народных южнорусских сказок". До збірки ввійшло 8 казок, записаних молодшим братом Панасом у Гадячі, Пирятині, Миргороді. До другого видання ввійшли казки, які Панас записав лише в Миргороді. Брати спільно працювали і над романом "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Панас Мирний не тільки народився в Миргороді, він тут навчався, працював, написав перші поетичні та прозові твори "На волі", "Ганнуся", "Думки", "Голодні роки" та інші.

В цей час набирає сили талант ще одного земляка Володимира Самійленка. Народився він у Великих Сорочинцях, початкову освіту здобув у Миргороді. Він автор багатьох поезій, прозових та драматичних творів. Ряд його поезій покладено на музику, зокрема "Вечірня пісня", "Гей, за наш рідний край", "Українська". Вони стали улюбленими в народі піснями. Драма "Чураївна" розповідає про легендарну Марусю Чурай. Його гостра сатира "Ельдорадо" завдала багато клопоту царській цензурі та жандармському управлінню. Самійленко відомий як перекладач творчості Пушкіна, Нікітіна, Беранже, Верхана, Бомарше та інших.

Щиро і ніжно любив Україну А.П.Чехов. На запрошення братів Смагіних Антон Павлович у червні 1888 року відвідав Бакумівку, Миргород, Хомутець, Сорочинці. Влітку 1889 року він удруге приїздив у Бакумівку.

 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18