З історії миргородської міської бібліотеки (початок)

Початок   Кінець

Чи багато знайдеться на Полтавщині, а то й у всій Україні бібліо­тек, вік яких незабаром досягне півтора століть? Напевно що небагато. Одна з таких — Миргородська міська бібліотека імені Давида Гурамішвілі. У 2011 році їй виповнюється 150 літ.

Основу її фондів заклала заснована ще 1861 року перша Миргородська міська громадська бібліотека, створення якої пов'язане з ім'ям українського письменника-демократа Анатолія Патрикійовича Свидницького (1834-1871).

Миргород початку 60-х років XIX століття був невеликим про­вінційним повітовим містом, яке мало чим вирізнялося з-поміж інших міст Полтавської губернії. Проте Миргород мав своєрідну духовну ауру, створену завдяки іменам відомих діячів, пов'язаних із цим містом.

У Миргороді середини XIX століття ще зберігалося відлуння давніх демократичних традицій минулого XVIII століття, ще дожи­вали віку старожили, які пам'ятали козаччину. Ще в козацьких і дворянських сім'ях передавалися столітні перекази про їхніх предків — козаків Миргородського полку, ще не згасла пам'ять про його славну минувшину, про бойове лицарство, яке ходило в бої за святую правду-волю. Ще згадувалися вільнолюбні прагнення миргородського полковника Григорія Лісницького, одного з голов­них сподвижників гетьмана Івана Виговського, і незабутня трагедія Івана Мазепи. Ще не канули в морок забуття автономістські домагання української еліти кінця XVIII століття, носіями яких були, зокрема, брати Василь і Петро Капністи. Ще зовсім живою пам'яттю-раною відлунювала в серцях миргородців згадка про рух декаб­ристів (брати Муравйови-Апостоли, М.Лорер, М.Шершевицький).

У краї ще витав гордий дух грузинського поета Давида Гурамішвілі, Миргородщина пишалася ім'ям свого геніального сина Миколи Гоголя. Ще яскріла пам'ять про перебування в місті у 1845 і 1859 роках великого Тараса Шевченка, а його відхід у вічність 1861 року болем відгукнувся в душах миргородців, які святобливо промовляли його ім'я. У середині XIX століття на миргород­ському небосхилі засвітилася зірка майбутнього таланту українсь­кого прозаїка Панаса Мирного Панаса Рудченка, який узяв собі до псевдоніма назву нашого міста.

Разом із тим Миргород початку 60-х років XIX століття був по­глинутий безпросвітністю міщанського існування, у місті згасали імпульси духовного й інтелектуального життя. Порожнеча беззміс­товності гнітила миргородців.

Ще Тарас Шевченко в 1845 році у листі до своїх знайомих по­дружжя Родзянків розповів про підмічену ним рису дозвілля мирго­родців, гідну, на його погляд, гострого спостережливого ока Гоголя: "Чиновники, закінчивши денне служіння в судах земському й повітовому, рушають компанією за десять верст на вільну (тобто вільний продаж горілки) і, випивши по осьмушці, повертаються по домівках обідати". Ото і вся "духовність".

Анатолій Свидницький теж підмічав непривабливі риси мирго­родського побутування: і примітивність існування, і грубість неосвіченої молоді (письменника неприємно вражало, що, наприклад, місцеві парубки брутально називали дівчат вівцями), і пагубний уплив російської солдатчини, що знайшло відбиток у сороміцьких парубочих піснях і мові, "до краю зламаній на московське". І як наслідок побаченого й почутого слова Свидницького: "...доконав мене Миргород, що знав, я забув, бо й освіжитись було нічим, не те що ще й нового придбати".

 "Миргородська калюжа" — геніальний образ і символ, народ­жений Гоголем, - поглинала і здатна була поглинути ще цілі поко­ління жителів міста. Загрозу цього молоху бездуховності відчували всі, хто не втратив здатності до думки й дії.

За таких умов визрівала ідея створення у місті бібліотеки, яка несла б людям світло знань, будила б розум і серця, бібліотеки, яка була б доступною усім верствам населення Миргорода.

Анатолій Свидницький прибув до Миргорода восени 1860 року. Син священика з Поділля, не маючи матеріальних можливостей закінчити історико-філологічний факультет Київського університету, він змушений був скласти іспити при університеті на право вчительської діяльності. Молодий педагог приїхав до Миргорода на посаду вчителя російської словесності Миргородського повіто­вого училища. Цей заклад був розташований у правобережній частині міста, в районі сучасного хлібозаводу, поряд із пожежнею. Письменник, людина демократичних поглядів, патріот України, педагог, близький до народу, Свидницький негайно поринув у бурхливу громадсько-просвітницьку діяльність. У перший рік свого життя в Миргороді йому вдалося об'єднати навколо себе однодумців представників місцевої інтелігенції.

В 1861 році Анатолій Свидницький відкрив у Миргороді недільну школу для дорослих, яка розмістилася в одному приміщенні з повітовим училищем і в якій він був єдиним учителем, маючи хіба що юних помічників учнів останнього класу повітового училища Івана Зубківського й Овксентія Богаєвського. Школа зажила вели­чезного успіху серед народу. Навчання Анатолій Патрикійович проводив, незважаючи на урядову заборону, українською мовою, вчив грамоти на творах українських письменників, розповсюджував популярні тоді "метелики" — невеликі дешеві книжечки з творів української літератури, які видавалися саме з просвітницькою метою для простих людей.

Понад усе молодий педагог любив творчість Тараса Шевченка. Саме той трагічний для України рік рік смерті Кобзаря став часом підйому, духовного злету миргородської людности серед загального сірого мороку й буденності тогочасного життя. Свідок і юний сучасник тих подій Іван Зубківський (у майбутньому засновник Миргородського курорту) через багато літ згадував про той величезний вплив, який мала творчість Тараса Шевченка на людей, розповідав, що місцева молодь перекладала вірші Шевченка на пісні, які співала на вечорницях і "вулицях", і ці твори витіснили солдатські грубі, нецензурні пісні.

Коли Свидницький довідався, що він квартирує в тому самому будинку Коробки, в якому 1845 року зупинявся й жив великий український поет під час приїздів до Миргорода, він несказанно зрадів із такого щасливого збігу й часто говорив про це своїм учням.

Водночас із створенням недільної школи А.Свидницький загорівся ідеєю відкриття міської Громадської бібліотеки. Особливий внесок у розвиток цього закладу внесли миргородські медики. Одним із співзасновників Миргородської громадської бібліотеки був земський лікар Никандр Семенович Кашинський (? — 1884), просвітницький діяч, який понад чверть століття працював у місті. Він мав власну, хоч і невелику, але змістовну бібліотеку, якою дозволяв користува­тися миргородцям. Особливо тепло він ставився до молоді, чим заслужив її взаємність. Коли до Миргорода прибув А.Свидницький, який теж мав бібліотеку і був за натурою палким просвітником, ці двоє людей швидко збагнули, що їм слід об'єднати їхні дії й зусилля. Книжки з їхніх власних зібрань і стали основою фонду першої громадської бібліотеки Миргорода.

Свідчення про те, де розміщалася перша міська громадська бібліотека, суперечливі. За одними даними, вона при самому початку знайшла притулок у будинку миргородця Березовця (нині це тери­торія будинку № 17 по вулиці Воскресінській), за іншими переказами у флігелі на подвір'ї дрібного миргородського поміщика Яро­шенка. Перша версія, на нашу думку, є більш імовірною. Свідчення ж про бібліотеку в Ярошенка є, очевидно, своєрідною контамінацією в пам'яті миргородців із іншим часом, трохи пізнішим, - з 70-ми роками XIX століття, коли на Миргородщині поширився народ­ницький рух. Тоді миргородський дворянин губернський секретар Григорій Олексійович Ярошенко, член Миргородського народ­ницького гуртка, який служив помічником секретаря з'їзду мирових суддів Миргородського повіту, діставав народницьку заборонену літературу і розповсюджував її серед населення, маючи у своєму будинку таємний склад-схованку для книжок. Отож, пам'ять місцевих жителів зафіксувала цю подію, але з часом забулося, з якими саме справами це було пов'язано, а вже через багато років факт розпо­всюдження книжок Ярошенком "прив'язали" до більш ранніх подій — громадської бібліотеки Анатолія Свидницького. До речі, Яро­шенки жили неподалік від будинку Березовця, на тій самій вулиці - нинішній Воскресінській — у будинку, де сьогодні розміщена майстерня з ремонту побутової техніки (ця місцина пам'ятна для Миргорода ще й тим, що у XVIII столітті там жила родина художника Володимира Боровиковського).

Згодом громадська бібліотека розташовувалась у різних примі­щеннях Миргорода. Про неї швидко пішла добра слава. Спраглі знань люди міщани, ремісники, селяни потяглися на той вогник, приходили люди із сіл повіту. З'явилися перші помічники. Книжки видавав сам Анатолій Патрикійович, а допомагав йому фельдшер міської лікарні Попик (здогадуємося, що це був Максим Попик). Постійними добровільними помічниками Свидницького в роботі бібліотеки були Никандр Кашинський і Данило Дядик, секретар Миргородського земського суду.

На ідею створення громадської бібліотеки відгукнулися й дворяни Миргородщини. Багатий дідич із села Шарківщини, губернський секретар Петро Єгорович Родзянко, власник великопомісного маєтку, де налічувалося понад 500 душ чоловічої статі, у 1861 році подарував для Миргородської бібліотеки дуже багато книжок. Миргородський дворянин І.С.Власенко зберігав у себе вдома книжки українською мовою для недільної школи Свидницького, які не дозволялося розповсюджувати, їх таємно доставляли до Миргорода з Києва від нелегального гуртка.

Одним із перших помічників А.Свидницького в роботі громадської бібліотеки був Дмитро Каленикович Кривуля, колезький асесор, миргородський повітовий лікар, земський і громадський діяч. Кривуля був людиною демократичних поглядів (згодом, у 70-х роках, він зблизився з народниками, одружився з сестрою відомого діяча народницького руху Віктора Малинки). В 1861 році саме в будинку лікаря Кривулі А.Свидницький став улаштовувати платні літературні й вокально-музичні вечори, на які охоче приходило місцеве дво­рянство, інтелігенція. Кошти, отримані від цих вечорів, Свидницький та його друзі спрямовували на придбання книжок для громадської бібліотеки.

Перший вечір А.Свидницький провів, як згадував його учень Овксентій Богаєвський, у залі поштової станції, де читали твори Шевченка, Пушкіна й тогочасних авторів. Цей незвичний для Миргорода літера­турний захід мав великий резонанс.

Подібні вечори влаштовувалися також у приміщенні повітового училища, де служив Свидницький, і в будинку Печерського на Гоголівській вулиці (у Миргороді жила родина купців Печерських). Вечо­ри були велелюдними. За участь у них брали невелику плату по 30 копійок, але в сумі назбирувалися значні кошти.

Період перебування А.Свидницького на Миргородщині збігся з важливою подією суспільно-політичного значення — ліквідацією кріпацтва. Хвиля духовного збурення й підйому, викликана цим явищем, спричинила величезний потяг народу до знань, освіти. Про­гресивне дворянство й різночинна інтелігенція переймалися новими ідеями, які охопили тогочасне суспільство.

Поміщик Олександр Павлович Акерман, поручик, власник хутора Марійського (згодом називався Акерманщиною, Керменщиною, нині це село Малинівка Шахворостівської сільської ради), разом із Ана­толієм Патрикійовичем Свидницьким на миргородських літературних вечорах читав твори українською мовою, що було на той час досить незвично в дворянському середовищі. Читали й російських пись­менників — Пушкіна, Некрасова, твори зарубіжних авторів.

Події початку 60-х років сколихнули ще таку живу пам'ять про повстання декабристів 1825 року, надто що живі ще були діячі цього руху. Вільнолюбні ідеї першої чверті століття зімкнулися з новим явищем, яке зароджувалося в суспільстві, — народництвом.

Декабрист Матвій Іванович Муравйов-Апостол (1793—1886), який 1856 року повернувся з сибірського заслання й жив у Москві, на початку 60-х років бував у краї своєї молодості Миргородщині, де все дихало для нього спогадами про буремні двадцяті роки. М.І.Муравйов-Апостол був знайомий із лікарем-просвітником Н.С.Кашинським. На прохання останнього в селі Хомутці, де розміщався родовий маєток Муравйових-Апостолів, у 1864 році було влаштовано вокально-музичний вечір, кошти від якого теж пішли на розвиток і збагачення Миргородської громадської бібліотеки.

Влаштовувати літературні вечори тоді було не надто легкою справою: потрібен був дозвіл губернатора, крім того, пильно стежила за такою діяльністю поліція і, вбачаючи в заходах .вільнодумство й крамолу, всіляко перешкоджала їхньому проведенню. Не схвалю­вала літературних вечорів і ретроградна публіка, звикла лише до "картишек". Тож якщо в роки піднесення громадська бібліотека мала річний прибуток понад 300 карбованців, то в часи переслі­дувань вона ледве животіла.

Анатолій Свидницький жив у Миргороді недовго. Проте слід, який він залишив по собі, зберігся в пам'яті миргородців назавжди. Матеріальна скрута, утиски, переслідування змусили письменника в 1862 році покинути Миргород. Його довго згадували колеги-одно-думці, вдячні читачі бібліотеки, учні повітової й недільної шкіл, молодь, якій він заронив у душу зерна доброти, світла, правди, честі. Миргородці пишаються з того, що саме в нашому місті письменником була завершена відома повість-хроніка "Люборацькі" й етнографіч­ний нарис "Великдень у подолян"; записані фольклорні матеріали.

Чим була громадська бібліотека для Миргорода, можна зрозуміти, коли згадати слова молодого Панаса Рудченка про духовно убоге існування провінційного Миргорода кінця 60-х — початку 70-х років XIX століття: "Нема, здається, у світі сумніших міст, як наші повітові міста. Життя, не те щоб громадського, а й трохи похожего на людське, немає".

Після від'їзду А.Свидницького справу створеної ним громадської бібліотеки продовжив його друг Н.С.Кашинський. Саме в його будинку по вулиці Гоголя (в минулому в цьому будинку їдальня середньої школи №1) знайшла притулок ця багатостраждальна бібліотека. Там вона перебувала до самої смерти Никандра Семеновича. Кашинський довго й безкорисливо служив виплеканому ним зак­ладу: не одержуючи жодної плати, сам видавав книжки читачам, сприяв популяризації бібліотеки, зростанню її книжкового фонду.

Кашинський як лікар був знайомий із багатьма поміщиками Миргородщини й тому мав змогу залучати їх до благодійництва на користь громадської книгозбірні. Миргородські юнаки — брати Іван та Микола Зубковські, а також брати Олександр і Юхим Ксьонзенки (усі вони на початку 70-х років навчалися в Київському університеті) всіляко допомагали лікареві Кашинському. склали новий бібліотечний статут, підготували до друку каталог бібліотеки, куди ввійшли не тільки книжки, а й щонайцікавіші статті із старих журналів, які зберігалися в бібліотеці.

Брати Зубковські, як і Ксьонзенки, стали згодом відомими діячами Миргородського повіту, близькими до народницького руху. Олек­сандр Іванович Ксьонзенко став лікарем, працював у Сорочинцах і в Миргороді, обирався повітовим і міським гласним, міським уповноваженим, членом повітової училищної ради. Він постійно цікавився краєзнавством, опублікував у часопису "Киевская старина" статтю "Гетьманська усипальниця" про місце поховання гетьмана Д.Апостола у Великих Сорочинцах, а в журналі "Русская старина" - статтю "Микола Васильович Гоголь".

Його брат Юхим Ксьонзенко ще студентом університету, як і інші студенти-миргородці, публікував замітки в "Киевском теле­графе". У 80-х роках він був дільничним мировим суддею Мирго­родського повіту, повітовим гласним, опікуном Миргородського парафіяльного чоловічого училища, у 1896 році був обраний на посаду миргородського міського старости.

Великий внесок у розвиток громадської бібліотеки зробила родина Зубковських. Андрій Феодосійович Зубковський (1827-1885), батько майбутнього засновника Миргородського курорту Івана Андрійовича Зубковського, священик із села Єрків, з 1849 року був переведений ієреєм Троїцької церкви Миргорода, а згодом став протоієреєм Успенського собору. Він багато уваги приділяв роз­виткові культури в місті: влаштував аматорський хор, 1883 року за­снував товариство любителів церковного співу; за час його пере­бування на посаді міського й повітового благочинного у повіті було реставровано три церкви, споруджено вісім нових храмів. Він залучив до благодійництва багату миргородську поміщицю Тетяну Васецьку, яка дала великі кошти на благоустрій Троїцької церкви. Працюючи законовчителем миргородських училищ пара­фіяльного, повітового й жіночого, А.Ф.Зубковський доклав чима­ло зусиль до просвіти населення. Він відкривав школи грамоти в Селах і хуторах, підтримував недільну школу Свидницького, за що той називав його "сонцем між попами". У 1876 році Андрій Феодосійович був затверджений на посаду директора Миргородської громадської бібліотеки.

Зубковські ще в 1852 році купили на передмісті Довгоселівці у поручика Аркадія Платоновича Петрова "жилой плац" із садком і будинком "о четырех покоях" (нині це вулиця Троїцька, 86). Садиба Зубковських стала одним із осередків міста, де збиралося інте­лігентне товариство, мріючи про загальну просвіту для миргородців.

Початок   Кінець