Гречка Павло Федорович – ветлікар Комишнянської ветлікарні, ветеран, кавалер орденів «Богдана Хмельницького» ІІІ-го ступеня  , «Вітчизняної війни» ІІ-го ступеня, відзнак Президента Ук­раїни .

Уродженець селища Комишня, онук донського козака Степана Онисимовича Павлика, у віці трьох років залишився напівсиротою, виховувався мачухою, стар­шими братами і сестрами. З дитинства хлопчикові була властивою любов до тварин, в оселі батька тримали чет­веро коней, заробляючи на хліб їздовими.

Єдиний з 6-й дітей в родині Павло закінчив 5 класів сільської школи і залишився господарювати з дідом і батьком. Роботяща була родина Гречків : трима­ли 1,5 десятини землі, садили картоплю, наймали в оренду садки, тримали худобу - тим і харчувалися. Щоб заробити копійку, Павло пішов працювати до місцевого поміщика Здоревського, у якого чинив штилі для скиртування соломи.

У вільний час своїми кіньми їздив у магазин єврея Йоська Смілянськего привозив з Лохвиці, Лубен, Хоролу ходовий товар, за що йому платили 2,5-3 царські карбованці.

Перші чоловічі сльози домочадці побачили у Павлика тоді, коли на пасовищі у Комишанці на болотах втопився куплений батьком кінь, якого врятувати так і не вда­лося. Це була важка втрата для родини.

Підробляючи їздовим, хлопець щодня перевозив і продавав місцевим євреям колоті дрова. Тому, хто швидко гнав коней і приїздив найшвидше, платили по 1-й копійці чайових, за які можна було купити смачну булочку і 100 г. ковбаси.

За один рейс кіньми з Комишні у Миргород, а відстань майже 30км., на базар перевозив 8-10 тисяч курячих яєць, які перекладались соломою, а їздовий сидів зверху на цьому, «небезпечному» грузові.

Багато доріг у 20-роки було протоптано людьми до Киє­ва, у Печерську Лавру, куди мешканці 7-ми тисячного насе­лення Комишні ходили молитися Богу. При в'їзді у селище висіла табличка про кількість про

живаючих чоловіків і жінок, а малий Павло стояв на стовповій дорозі, по якій колись проїздила Катерина II і узваром напував всіх прохожан, котрі прямували у Лаври.

Страшним був період голодовки - 1931-33 роки.

Не вимерти всій родині Гречко допомогла шкура корови, забитої на м'ясо.Її різали кусочками, смалили, шкрібли і варили навари. Харчувались квітами білої акації, із
сушеного листя капусти і клена пекли хліб. Часто Павло без квитка їздив на даху потягу до Ленінграда, куди возив одяг і інші речі, щоб обміняти їх на борошно.

У 1933 році рідний дядько Павла, який закінчив Київський ветеринарний інститут і поїхав працювати головним ветлікарем в м.Шаргород Вінницької області, забрав хлопця до себе. Любов до тварин допомогла Павлові вступити до Новоселинського с/г технікуму на ветеринарний відділ. Але навчання було тяжким, го­лод доводив до відчаю. Великою радістю було повече­ряти воронячим м'ясом чи яйцями з гнізд, які знахо­дили в парках. І Павло майже здався, вирішуючи кину­ти навчання, та мудрий наставник дядько Михайло ска­зав «Як за поганим не вивчишся, то доброго не жди!» і ця фраза змусила хлопця задуматись і довершити почату справу.

Після закінчення технікуму в 1937 році юний ве­теринар приступай до роботи в м.Барвінкове Харківсь­кої області при ветлікарні, де працював по 1941 рік.

Про початок Великої Вітчизняної війни Павло Фе­дорович почув у ресторані, де з другом відсвятковував значну подію. З серпня 1941 року по 1942 рік був стар­шим лейтенантом ветеринарної служби 323 стрілкової дивізії Південного фронту, з 1943 по 1945 рік 474-й польовий ветлазарет47 армії 1-го Білоруського фронту.

Пам'ятає Павло Федорович, як на допомогу нашим військам через брак боєтехніки з Монголії приправили 5 тисяч диких малорослих коней, яких вигрузили у Воронезькій області на станції Георгіу-Деж, які не да­вались до рук людей, і яких, вгамованих, запрягали у візниці і заставляли тягати гармати. Пам'ятає, як тяжко давалась офтальмомалеїнізація цих коней.

Після Перемоги до вересня 1945 року Павло Греч­ко був у Німеччині, збирав з усіх усюд коней і гнав їх на Україну, в тім числі і в Полтавську область, додому. Коні повинні були йти для підняття і відродження сільського господарства.

З листопада 1945 року займає посаду ветеринарно­го фельдшера Комишнянської ветлікарні, а з вересня 1947 по вересень 1951 р. другий ветлікар райвідділу с/ г господарства в Комишні.

З 1952 року знову ветфельдшер Комишнянської ветлікарні, а з 1964 по 1971 роки ветлікар-епізотолог при ветлікарні.

Весь життєвий шлях Павла Федоровича,починаючи з 1937 і по 1971 роки, пов'язаний тільки з ветери­нарною медициною, ні на день цей чоловік не зрадив свого фаху.