Гречка Павло Федорович – ветлікар
Комишнянської ветлікарні, ветеран, кавалер орденів «Богдана Хмельницького»
ІІІ-го ступеня , «Вітчизняної війни»
ІІ-го ступеня, відзнак Президента України .
Уродженець селища
Комишня, онук донського козака Степана Онисимовича Павлика, у віці трьох років
залишився напівсиротою, виховувався мачухою, старшими братами і сестрами. З
дитинства хлопчикові була властивою любов до тварин, в оселі батька тримали четверо
коней, заробляючи на хліб їздовими.
Єдиний з 6-й дітей в
родині Павло закінчив 5 класів сільської школи і залишився господарювати з
дідом і батьком. Роботяща була родина Гречків : тримали 1,5 десятини землі,
садили картоплю, наймали в оренду садки, тримали худобу - тим і харчувалися.
Щоб заробити копійку, Павло пішов працювати до місцевого поміщика Здоревського,
у якого чинив штилі для скиртування соломи.
У вільний час своїми
кіньми їздив у магазин єврея Йоська Смілянськего привозив з Лохвиці, Лубен,
Хоролу ходовий товар, за що йому платили 2,5-3 царські карбованці.
Перші чоловічі сльози
домочадці побачили у Павлика тоді, коли на пасовищі у Комишанці на болотах
втопився куплений батьком кінь, якого врятувати так і не вдалося. Це була
важка втрата для родини.
Підробляючи їздовим,
хлопець щодня перевозив і продавав місцевим євреям колоті дрова. Тому, хто
швидко гнав коней і приїздив найшвидше, платили по 1-й копійці чайових, за які
можна було купити смачну булочку і
За один рейс кіньми з
Комишні у Миргород, а відстань майже 30км., на базар перевозив 8-10 тисяч
курячих яєць, які перекладались соломою, а їздовий сидів зверху на цьому,
«небезпечному» грузові.
Багато доріг у 20-роки було протоптано людьми до Києва, у Печерську Лавру, куди мешканці 7-ми тисячного населення Комишні ходили молитися Богу. При в'їзді у селище висіла табличка про кількість про
живаючих чоловіків і жінок, а малий Павло стояв на
стовповій дорозі, по якій колись проїздила Катерина II і узваром напував всіх
прохожан, котрі прямували у Лаври.
Страшним був період
голодовки - 1931-33 роки.
Не вимерти всій родині
Гречко допомогла шкура корови, забитої на м'ясо.Її різали кусочками, смалили,
шкрібли і варили навари. Харчувались квітами білої акації, із
сушеного листя
капусти і клена пекли хліб. Часто Павло без квитка їздив на даху потягу до
Ленінграда, куди возив одяг і інші речі, щоб обміняти їх на борошно.
У 1933 році рідний
дядько Павла, який закінчив Київський ветеринарний інститут і поїхав працювати
головним ветлікарем в м.Шаргород Вінницької області, забрав хлопця до себе. Любов
до тварин допомогла Павлові вступити до Новоселинського с/г технікуму на
ветеринарний відділ. Але навчання було тяжким, голод доводив до відчаю.
Великою радістю було повечеряти воронячим м'ясом чи яйцями з гнізд, які знаходили
в парках. І Павло майже здався, вирішуючи кинути навчання, та мудрий наставник
дядько Михайло сказав «Як за поганим не вивчишся, то доброго не жди!» і ця
фраза змусила хлопця задуматись і довершити почату справу.
Після закінчення
технікуму в 1937 році юний ветеринар приступай до роботи в м.Барвінкове
Харківської області при ветлікарні, де працював по 1941 рік.
Про початок Великої
Вітчизняної війни Павло Федорович почув у ресторані, де з другом
відсвятковував значну подію. З серпня 1941 року по 1942 рік був старшим
лейтенантом ветеринарної служби 323 стрілкової дивізії Південного фронту, з
1943 по 1945 рік 474-й польовий ветлазарет47 армії 1-го Білоруського фронту.
Пам'ятає Павло
Федорович, як на допомогу нашим військам через брак боєтехніки з Монголії
приправили 5 тисяч диких малорослих коней, яких вигрузили у Воронезькій області
на станції Георгіу-Деж, які не давались до рук людей, і яких, вгамованих,
запрягали у візниці і заставляли тягати гармати. Пам'ятає, як тяжко давалась
офтальмомалеїнізація цих коней.
Після Перемоги до
вересня 1945 року Павло Гречко був у Німеччині, збирав з усіх усюд коней і
гнав їх на Україну, в тім числі і в Полтавську область, додому. Коні повинні
були йти для підняття і відродження сільського господарства.
З листопада 1945 року
займає посаду ветеринарного фельдшера Комишнянської ветлікарні, а з вересня
1947 по вересень 1951 р. другий ветлікар райвідділу с/ г господарства в
Комишні.
З 1952 року знову
ветфельдшер Комишнянської ветлікарні, а з 1964 по 1971 роки ветлікар-епізотолог
при ветлікарні.
Весь життєвий шлях Павла
Федоровича,починаючи з 1937 і по 1971 роки, пов'язаний тільки з ветеринарною
медициною, ні на день цей чоловік не зрадив свого фаху.