Відомі люди Миргорода

Дімаров Анатолій Андрійович

(Гарасюта Анатолій Андронікович )

5 травня 1922, Миргород, Полтавської обл. — 29 червня 2014, Київ. Український прозаїк, лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1982).

Дитинство і юність

Народився 5 травня 1922  на хуторі Гараськи (офіційно Миргород) на Полтавщині в сім'ї учителя Андроника Гарасюти. Коли родину розкуркулили, батьки задля безпеки дітей розлучилися: мати вказала, що чоловік помер, змінила документи і дала дітям прізвище сільського вчителя Дімарова, який жив одинаком і помер незадовго до розкуркулення Гарасюти. Мати майбутнього письменника навіть знайшла "свідків", які підтвердили цей факт. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров.

У дитинстві пережив Голодомор в Україні 1932—1933. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії. Воював як стрілок 371 стрілецького полку 37 стрілецької дивізії на Південно-Західному фронті з 26 червня 1941 року. 17 липня 1941 року важко поранений. Потрапив до окупації, був командиром партизанського загону. Нагороджений як активний учасник війни орденами й медалями.

Освіта і творчість

У повоєнні роки працював у газеті «Радянська Волинь». У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині».

Протягом 1950–1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951–1953 рр. — у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім'я», «Ідол», «І будуть люди». Його перша збірка оповідань «Гості з Волині». Творчий доробок письменника становить кілька десятків томів.

У 1960-ті роки виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). За останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний премії. Утім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім'я» (1956) та «Ідол» (1961) завоювали популярність у читача.

Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії»: сільські, містечкові, міські — започатковані збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978) — вона разом із попередньою увійшла до 44 підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988).

У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932–1933, масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед ідеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974–1980 рр.) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат — з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.

Анатолій Дімаров написав кілька захопливих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик».

В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем'я дерев'яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев'яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев'яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.

Захоплення

Хобі Анатолія Дімарова — колекціонувати каміння. У творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»). Його захоплення мінералами почалося ще в 1955 році на кримському Карадазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал. За словами письменника, його охопила «кам'яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут багато зразків агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах — картини в камені, які Дімаров творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, зібраним власноруч у горах.

Помер 29 червня 2014 у Києві.

• Гості з Волині. — Львів, 1949. — 48 с.
• На волинській землі. — Львів, 1951. — 160 с.
• Син капітана. — К., 1958. — 224 с.
• Жінка з дитиною. — К., 1959. — 300 с.
• Ідол. — К., 1961. — 354 с.
• Поверніть мені нареченого. — Львів, 1961. — 43 с.
• І будуть люди. — Книга 1. — К.: Рад. письменник, 1964. — 313 с.
• І будуть люди. — Книга 2. — К.: Рад. письменник, 1966. — 278 с.
• Його сім'я. — К., 1966. — 516 с.
• І будуть люди. — Книга 3. — К.: Рад. письменник, 1968. — 176 с.
• Зінське щеня: Сільські історії. — К., 1969. — 270 с.
• На поруки: Повісті. — К.: Дніпро, 1972. — 440 с.
• На коні й під конем: Повісті. — К.: Молодь, 1973. — 214 с.
• Біль і гнів: Роман. — К.: Рад. письменник, 1974. — 467 с.
• Постріли Уляни Кащук. — К., 1976. — 208 с.
• І будуть люди: Роман. — К.: Дніпро, 1977. — 648 с.
• Постріли Уляни Кащук: Сільські історії. — К.: Рад. письменник, 1978. — 534 с.
• Біль і гнів: Роман. Кн. 1-2. — К.: Дніпро, 1980
• Друга планета. — К., 1980. — 296 с.
• На коні й під конем. — К., 1981. — 320 с.
• Вибрані твори: Кн. 1-2. — 1982.
• Три наречені для тата: Містечкові історії. — К.: Дніпро, 1982. — 184 с.
• Містечкові історії. — К., 1983. — 558 с.
• Біль і гнів: Роман. — К.: Дніпро, 1984. — 871с.
• Вершини. — К.: Рад. письменник, 1986. — 190 с.
• Містечкові історії. — К., 1987. — 557 с.
• Сільські історії. — К.: Дніпро, 1987. — 537 с.
• Українська вендета: Повісті. — К.: Дніпро, 1995. — 248 с.
• Боги на продаж: Міські історії. — К.: Рад. письменник, 1988. — 512 с.
• В тіні Сталіна. — К., 1990. — 174 с.
• Прожити і розповісти: Повість про сімдесят літ. — К.: Дніпро, 1997. — 319 с.
• Прожити й розповісти: Повість про сімдесят літ. — К.: Дніпро, 1998. — 295 с.
• Самосуд: Повісті, оповідання, етюди. — К.: Укр. письменник, 1999. — 221 с.
• Зблиски: Оповідання та повісті. — К.: Ярославів Вал, 2002. — 512 с.
• Біль і гнів. — К.: Україна, 2004. — 928 с.
• Друга планета. — К.: Школа, 2006. — 304 с.
• Єврейські повісті:. — К.: Фенікс, 2007. — 174 с.
• Через місточок. — К.: Щек, 2007. — 96 с.
• Божа кара: повісті, оповідання, етюди. — К.: Укр. письменник, 2009. — 427 с.
• На коні й під конем: повість. — Х.: Фоліо, 2009. — 319 с.
• Син капітана: Повість // Київ. — 2009. — № 10. — С. 21-106.
• Прожити й розповісти. — К.: Дніпро, 2012. — 831 с.
• Твори Анатолія Дімарова на сайті Читанка

Інтерв'ю з Анатолієм Дімаровим

• «Моє прізвище не Дімаров, а Гарасюта …» // День. — 2008. — 31 жовт. — С. 18.
• «Тільки рвучи серце і стікаючи кров'ю, можна писати геніальні речі» // Березіль. 2008. — № 5/6. — С. 9-29.
• «Я ціле життя жив, як вояки ОУН-УПА, під псевдо» // Літературна Україна. — 2010. — 9 груд. — С. 1,5.
• «Не люблю нудних творів» // Літературна Україна. — 2010. — 19 серп. — С. 1, 5.
• «Стиль письменника — це щоденна каторжна праця» // Літературна Україна. — 2011. — 4 серп. — С. 4-5.
• Анатолій Дімаров та його книги: Статті, інтерв'ю, відгуки. — К.: Твім інтер, 2012.
• «Я все життя збираю людські долі» // Українська літературна газета. — 2010. — 23 черв. — № 15 (21)
• «На Волині я став українцем!»
• «На жаль, я не був бандерівцем!»
• «Я серцем приріс до Криму…»
• «Я все життя прожив під псевдо, як оунівські вояки»
• «Зі сталініста я став переконаним націоналістом»
• "Хто найбільший дурень у цій країні? Вони хором: «Кучма» — 13 спогадів Анатолія Дімарова
• «Якщо і правда нас не врятує, то на що нам тоді сподіватися?!» // «Українська літературна газета» № 10 (68), 18.05.2012 р.
• Шкодую, що в такий страшний час жив, коли не можна було писати правду // Українська правда. Життя (07.07.2014)
• Останнє відеоінтерв'ю (жовтень 2013)

Література про Анатолія Дімарова

• Штонь Г. Анатолій Дімаров: Літературний портрет. — К.: Дніпро, 1987. — 150 с.
• Штонь Г. Анатолій Дімаров // Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.
• Баранов В. Якби розповісти про все прожите… // Київ. — 2007. — № 5. — С. 3-8.
• Штонь Г. Великий оповідач // Дивослово. — 2002. — № 5. — С. 58-60.
• Бондаренко Ю. Жанрова своєрідність повістей-«історій» Анатолія Дімарова // Слово і час. — 2002. — № 5/6. — С. 3-7.
• Слабошпицький М. Про Анатолія Дімарова, який схожий на свої книги // Київ. — 2002. — № 4/5. — С. 127–129.
• Наєнко М. Діамантами висвічують слова… // Слово і час. — 2012. — № 5. — С. 84 — 89.
• Чернов А. «Я писав про життя…» // Полтавський вісник. — 2012. −18 трав. — С. 23.
• Баранов В. На високогір'ї віку // Літературна Україна. — 2012. — 17 трав. — С. 1, 3; Київ. — 2012. — № 5. — С. 2 — 6.
• Аксьом А. Сюжети, видобуті з каменю: З архівних матеріалів Анатолія Дімарова ЦДАМЛМ України // Літературна Україна. — 2012. — 3 трав. — С. 1, 4.
• Баранов В. До 90-річчя Анатолія Дімарова

• 1982 — Лауреат Державної премії України імені Т.Г. Шевченка, за останню частину роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968) — «Біль і гнів» (1974, 1980).
• 13 жовтня 2006 — Орден князя Ярослава Мудрого V ст. «за вагомий особистий внесок у розвиток української літератури, багаторічну плідну творчу працю та активну громадську діяльність»
• 17 травня 2012 — Президент України В. Ф. Янукович підписав Указ про нагородження Анатолія Дімарова орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня за значний особистий внесок у розвиток національної літератури, вагомі творчі здобутки, багаторічну плідну діяльність. Анатолій Дімаров відмовився прийняти нагороду. У своїй заяві 90-річний письменник зазначив, що відмовляється від нагороди, оскільки «Письменник повинен бути в опозиції до будь-якої влади, якою б вона не була. І сприймати урядову нагороду як спробу його підкупити. Тим більше не можу прийняти цю нагороду з рук людей, які штовхають мою Україну у прірву».
• Відзнака «Золотий письменник України», 2012.
• 5 грудня 2012 року Святійший Патріарх Філарет нагородив Анатолія Дімарова Орденом Христа Спасителя.

Джерело: http://uk.wikipedia.org

Відомі люди Миргорода