Головна » 2015 » Травень » 5 » Кибинська трагедія 1941-го.
22:04
Кибинська трагедія 1941-го.

Кибинська трагедія 1941-го.

29 вересня 1941 року  на околиці села Кибинці відбувся жорстокий бій між групою офіцерів Червоної Армії та солдатами вермахту. Минуло багато років, але і до цього часу деякі моменти трагедії остаточно не з'ясовані.

Йшов четвертий місяць війни. Війська Південно-західного фронту залишили  місто Київ і опинилися у міцному кільці ворожого оточення. Частини 26-ї армії знаходилися в цей на 20-30 км на  північний схід від  Золотоноші  і стримували сили  німецьких армій.  20  вересня  надходить наказ командуючого фронтом Кирпоноса про відвід сил із рубежа    Дніпра і створення ударної групи у складі двох стрілецьких дивізій для прориву оточення у районі міста Лубни. Та вибити ворога із Лубен не вдалося і червоноармійці відступають до  Оржиці. Там після кровопролитного триденного бою та безуспішних спроб прориву німецького оточення, радянські воїни невеликими групами  залишають Оржицю.

Одна із цих груп у складі 47 осіб під командуванням   капітана Гуменюка  рухалася у північно-східному напрямі. Доводилося йти лише ночами, оминаючи німецькі гарнізони, та все ж бійці влаштовують засади на шляхах, якими рухалися ворожі колони. За свідченням С.Я. Кулика, у нічних сутичках загинуло  шість і було поранено двох оточенців.  За два дні до трагедії   29 вересня, радянські офіцери  вийшли на охорону німецької танкової частини. У нічному бою частина бійців відстала. Того ж 27 вересня до них приєдналась невелика група із  восьми офіцерів. Об'єднану групу очолив полковник  Соколов (можливо Семенов). Ранок 29 вересня бійці зустріли неподалік станції Кибинці. Того дня їх було вже 27 чоловік. Дехто відстав і вийшов із оточення самостійно (капітан О.О.Гуменюк).  Можливо, саме обставини нічної сутички із німецькими танкістами врятували життя цим людям. Переважна частина тих, хто зупинився на відпочинок  були штабними офіцерами озброєними лише пістолетами, та все ж група мала також кілька гвинтівок і автомат. Місцем відпочинку стала скирта соломи.

Неподалік  сільські  хлопці пасли корів  і  щоб зігрітись підійшли до скирти розпалити вогнище.  Там вони і виявили оточенців. Одним із цих дітей був Ребрик Михайло Микитович. Він пригадує, що майже всі бійці були у зимовому обмундируванні, зокрема,  в його пам'ять врізались білі офіцерські кожухи. Діти віддали всю їжу, яку взяли із собою, але для зголоднілих чоловіків цього було замало.

Оскільки село та станція вже кілька днів були зайняті німецькими військами, піти і попросити їжі у селян бійці не могли.  Офіцери погодилися відпускати  дітей по двоє, щоб ті не викликаючи підозри у селі, могли прийти додому і принести хто що мав з харчів. Очевидно, що повної довіри до дітей військові не мали і саме з цієї причини прикинули відстань до села та  контролювали час повернення кожного юного посланця.

З наближенням вечора один  із хлопчиків не повернувся. Як свідчить Ребрик М.М.,  військових це стривожило і вони перепитали настільки далеко живе малий пастух. Діти відповіли,  що досить близько. За всією логікою подій, офіцери мали б негайно покинути скирту і рятуватися втечею. Та цього чомусь не сталось і майже всі вони поснули у соломі, залишивши зверху скирти кількох спостерігачів.

У селі у цей час розгорталися наступні події. Кілька жінок прийшли надвечір на подвір'я Кибинської школи щоб набрати соломи. Справа в тому, що у шкільних класах тимчасово розташувались німецькі солдати і за відсутності ліжок їм доводилося  спати на підлозі, застеленою соломою. Кожного дня німці наносили  свіжої соломи, а стару викидали надвір. Цим і скористалися сільські жінки. Однією із них була вчителька  Шинкаревська Надія Василівна. Вона стала свідком наступних подій: до німецького офіцера підвели хлопця, той щось проговорив, офіцер негайно віддав наказ і солдати  швидко повсідалися у вантажний автомобіль. Хлопець став поруч із водієм і рукою вказував напрям руху.

Довгі роки у селі ніхто не згадував його ім'я. Лише Шинкаревська Надія Василівна у своїх спогадах про ті події називає його сином Наталки Божевільної. Діти-пастушки прозивали його між собою Косяків Олексій. Ми з'ясували, що після 1943 року особою Олексія Божевільного зацікавилися органи держбезпеки і він із села зник. У подальшому на всі запитання родичі відповідали, що надійшла повістка: «Пропав безвісти».

Але повернемося до  подій  29 вересня 1941 року. З настанням сутінок діти погнали худобу додому і на залізничному переїзді їм зустрілась німецька танкетка, а за нею машина з піхотою. До скирти залишалось кілька сотень метрів і через 2-3 хвилини темряву розірвали вибухи гранат і кулеметні черги. Майже всі радянські воїни, які залишися живими після того бою у своїх спогадах свідчать про те, що німці непомітно оточили скирту і після викрику «рус, здавайся!» відкрили вогонь. Від першого вибуху гранати солома загорілася. Поранені стали виповзати із палаючої скирти. Радянські офіцери вперто відстрілювалися, як свідчить С.Я.Кулик, він із кількома товаришами пробігли метрів 20 і встигли кинути по одній гранаті, від вибухів яких загинуло кілька німців та кулеметна черга скосила п'ятьох сміливців. Отримавши три кулі у праву ногу, старший лейтенант Кулик вимазав своєю кров'ю обличчя і вдав із себе убитого. Це врятувало йому життя.

Інші бійці залягли біля молотарки і вели вогонь із пістолетів і гвинтівок. Вірні присязі, вони вирішили померти, як воїни,  із зброєю в руках. Гине капітан С.М.Кардаш та інші, чиї імена досі невідомі. В цей час майор  О.М.Барановський помітив, що дим низько стелеться у бік села Ярмаки  і наказав рухатися за ним. Піднялося дев'ять бійців, які прикриваючись димом змогли відійти з поля бою. Та все ж ворожі кулі  дістали капітана О.М.Піскуна та лейтенанта О.Ф.Григор'єва.  Отримавши  тяжке поранення у живіт і не бажаючи потрапити у полон,  О.М.Піскун двома пострілами у скроню позбавив себе життя (похований у с. Ярмаки). Лейтенант Григор'єв зазнав поранення у груди і попросив товаришів залишити  його. Відпочивши  трохи у полі, він помітив невиразний вогник і пішов  у напрямку села Ярмаки. Сил ледве вистачило дійти до крайньої хати і постукати у вікно. Його перев'язали, нагодували і переодягли. Завдяки  Дарії  Антоновні  Івченко, завідуючій медпунктом у селі Петрівці, пораненого офіцера під вигаданим прізвищем помістили у госпіталь. Та німці стали цікавитися тими, хто лежав у госпіталі і заарештувавши поранених, направили їх до Хорольської  ями. Звільнили із полону лейтенанта Григор'єва  радянські війська у квітні 1945 року у місті Клотау на території  Чехословаччини.

Інші  семеро бійців направилися у бік села Мальці. Там вони зупинилися у жительки села Федоряки  Олександри Олексіївни. Майор Барановський мав поранення у голову. Технік –інтендант 2-го рангу капітан Абросімов, полковник особливого відділу Тихонов та полковий комісар (прізвище невідоме) мали легкі поранення і могли рухатися далі.  Перев'язавши  рани, вони вночі вирушили із села і через чотири дні добрались до села Матяшівки, де з великими труднощами переправились через річку Псьол. Третього  жовтня 1941 року відважні воїни опинилися у розташуванні радянських військ.

Доля трьох інших офіцерів до цього часу остаточно не з'ясована. Невідоме навіть точне прізвище командира групи—Соколов  чи Соловйов. Разом із двома іншими тяжкопораненими—капітаном Близнюком (перебите плече) та капітаном Тьомкіним (поранене коліно), командир до ранку залишався у селі Мальці. Потім їх підводою відвіз до хутора Грушино молодий колгоспний конюх. Німців у Грушино не було, але що сталось із пораненими далі—невідомо.

Бій закінчився і в густих вересневих сутінках німецький командир не став ризикувати своїми солдатами, тому і не було переслідування поранених і знесилених радянських офіцерів. Зібравши зброю, та, цілком очевидно, своїх поранених і вбитих, німці повернулися у село. Та на полі бою ще залишався поранений старший лейтенант Кулик. Десь опівночі він відчув як із нього знімають верхній одяг, чиїсь спритні руки хотіли стягти і чоботи та забруднившись кров'ю, полишили цю затію. Спокусившись обмундирування і взуттям, окремі жителі  Кибинець прийшли вночі грабувати вбитих і пораненого. Через багато років Сергій Якович Кулик вкаже на цю обставину, маючи на меті дізнатись імена невідомих побратимів, та жоден мародер не приніс документів, викинутих із офіцерських кишень.

Ранком 30 вересня 1941 року на пораненого старшого лейтенанта натрапив Горбань Гриша, один із хлопчиків-пастухів. Він швидко повернувся у село і повідомив про це вчительці  Шинкаревській  Надії  Василівні, яка разом із своєю дочкою Тамарою взяли ручний візок і поїхали на згарище. Вони відшукали пораненого та жінкам бракувало сил довезти його додому. У цей час із  Ємцевого хутора у напрямку Кибинець їхали підводою Фисик Давид та Черкаська Марія.  Надія Василівна умовила їх взяти офіцера на підводу і відвести до неї додому.

Квартира Шинкаревської Н.В. мала лише одну кімнату і пораненого можна було сховати лише на печі. Рана була серйозною і старший лейтенант часто кашляв. Фронт був близько і у хаті на нічліг інколи зупинялися німецькі солдати. Довелося Надії Василівні бинтувати голову молодшій доньці і під виглядом пораненої класти на піч. Щоб приглушити кашель, старша донька Тамара брала гітару, сідала на запічку і співала пісень.

Першу невідкладну допомогу надавали лікар Мамчич  Федір Петрович та фельдшер Сидоренко Феня Василівна. Та виникла загроза гангрени і завдяки старанням Тамари пораненого помістили у  Миргородську лікарню під чужим ім'ям. Там Сергій Якович знаходився на лікуванні до літа 1942 року. Потім рідні забрали його додому  в хутір Синявщину, що у Чорнухівському  районі.  Після приходу наших військ старший лейтенант  Кулик продовжив службу і відвідав Кибинці, щоб зустрітись із своїми рятівницями і вклонитись могилі побратимів.

Із групи чисельністю 27 бійців, на полі бою залишилися 17. Вони були поховані жителями нашого села у братській могилі  на місці  загибелі. Імена більшості із них невідомі до сьогодні. Та достовірно відомо, що у тому бою полягли смертю хоробрих:

- Перепьолкін Михайло Костянтинович, полковник із управління зв'язку Південно-Західного фронту;

- Кардаш Спартак Матвійович, капітан відділу кадрів штабу Південно-Західного фронту;

- Кочетков Микола Трохимович, інспектор політвідділу  26-ї  армії;

- Рвачов, лейтенант, водій  штабу  Південно-Західного фронту;

- Фадєєв, воєнтехнік ІІ-го рангу  із 196-ї дивізії;

- Піскун Опанас Максимович, інтендант ІІІ-го рангу, начальник 2-го відділу кадрів  Південно-Західного фронту (похований у с.Ярмаки)

Через 30 років після війни, останки воїнів-героїв перепоховали до центру села Кибинці.

На Полі солдатської честі місцеві жителі спорудили альтанку. На щиті знаходилось зображення воїна і напис: «На цьому полі 29 вересня 1941 року група бійців і командирів Червоної Армії вступили в смертельний бій з фашистами. В оточенні ворогів воїни билися до останнього подиху. Живим у руки ворога ніхто не здався. Так  вимагають закони солдатської честі.»

 Але настали смутні 90-і роки, і мародери познущались цього разу над пам'яттю полеглих воїнів. Хтось уподобав альтанку на Полі солдатської слави і акуратно спилявши, вивіз  у невідому напрямку. Зараз про Кибинську трагедію 1941 року нагадує невеликий обеліск із червоною зіркою.

     Та пам'ять про подвиг радянських бійців продовжує жити. Після перепоховання останків загиблих, у центрі села облаштовано братську могилу, над якою височить  монумент  Слави. По обидва боки від пам'ятника знаходяться стели із викарбуваними іменами односельців, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної.

F:\DCIM\100DSCIM\PICT0086.JPG

Щороку  9-го травня біля братської могили і пам'ятника Слави збираються жителі села, щоб хвилиною мовчання вшанувати усіх, хто не повернувся з війни.

Започаткована ця традиція 1976 року, коли  у Кибинцях зібралися учасники трагедії 1941 року. Серед прибулих: Барановський Олександр Михайлович — полковник запасу, Григор'єв Олексанр Федорович — капітан запасу, Кучерявський Анатолій Семенович—капітан запасу, Шинкаревська Надія Василівна  із дочками Тамарою Сергіївною та Ореандою Сергіївною.  

Минають роки. З точки зору сучасника події  29 вересня 1941 року не стали визначальними, рядовий епізод війни, що не вплинув на результат вирішальної битви чи успішного наступу. Та за кожним таким епізодом стоять  віддані  солдатські  життя, трагедія кожного, хто навіки залишився молодим, вірним обов'язку, повним зневаги до ворога і смерті.

Пошуковий загін Кибинської ЗОШ

Переглядів: 313 | Додав: Yarko | Теги: трагедія, Кибинці, 1941, війна | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: