Головна » 2016 » Лютий » 20 » Оповідає Додух (Пащевська) Тетяна Свиридівна
23:46
Оповідає Додух (Пащевська) Тетяна Свиридівна

Свідчення про Голодомор у Миргородському районі

Оповідає Додух (Пащевська) Тетяна Свиридівна

Тетяна Свиридівна, трактористка другого покоління механізаторів Миргородської МТС, вона до наших днів за кермом свого «сталевого коня». 

Я пережила три Голодомори, була остарбайтером, готуюсь до 75-ї роковини Голодомору.

Нас у батька Пащевського Свиридона Гнатовича і матері Пащевської (Герасименко) Фотинії Петрівни, жителів села Білики, було двоє дітей: я, Тетяна, народилась 15.10.1921 року і брат Павло 1924 року народження.

Тяжко пережили батьки Голодомор у 1922 році. Молоді батьки почали подружнє життя  без свого дворища і хати, своєї землі, надіялись тільки на свої руки, які не знали відпочинку. Перш за все батьки дбали про свого первістка. Та не минула  і мене  «кукла» (пожований хліб або сухар  замотаний в тряпочку), яку смоктала цілодобово  і таки вижила.

Від надмірної праці 25.10.1925 року помер батько і всі турботи про сім’ю лягли  на плечі матері.

В ті роки в Полтавській губернії земельні і лісові наділи, що знаходились в особистому користуванні, поступово переходили у власність комун, всіляких артілей, товариств спільного  обробітку землі.

В грудні 1925 року мати, боячись, що ліс, викуплений  і заготовлений батьком на будівництво хати, попаде  в чужі руки, вирішила за зиму із-за ріки Хоролу ближче перевести його до нашого помешкання. В одну з останніх поїздок перевантаженні  дубовими  колодами сани перевернулися, і дерево смертельно травмувало найнятих коней. Довелося гроші, назбирані на будівництво,  віддати за коней.

Переживаючи все те, що сталося, мама одного дня знепритомніла і, падаючи, вдарилася головою об піч. Більше вона вже не підвелась на ноги – померла в Святвечір 6 січня 1926 року.

Відбувши похорон, нас з братом забрав в свою сім’ю мамин брат, Герасименко Івко Петрович, в якого своїх дітей було 8 душ, з яких в 1933 році вижило четверо дітей. Як ми вижили в такій кагалі, описати важко. В 1928 році за запрошенням місцевої влади з міста Хорол прибули вихователі дитячого будинку, забираючи  всих дітей - сиріт. Я категорично відмовилась їхати в Хорольський дитбудинок, так як знала тільки ріку Хорол. Ви хочете втопити мене в річці Хорол – закричала я і втекла з хати. Моє маленьке серце відчувало щось недобре  в тому, що нас силою забирали в дитбудинок.

Забрали малолітнього Павлушу. В 1939 році я шукала його по всій Полтавській області, відповідь одна: «Пащевський Павло Свиридович  в навчальних закладах не числився». Я зрозуміла – так  само могла загубитись в цьому світі не тільки мала дитина.

В 1928 році восени в новозбудованому будинку в місті Миргороді (тепер вул. Гоголя, 165, де зараз розташоване страхове агентство «Оранта») організували дитячий будинок і вже дядько Івко привіз мене сюди в перший клас. Заняття відбувались в колишній чоловічій гімназії (школі №1), харчувались у дитбудинку, де я вперше за сім років їла досхочу. Мились і прали в лазні, яка існувала,  біля теперішньої спортивної школи).

Під час Голодомору 1932-1933 років, я навчалась в 4-му класі. Дитбудинок налічував 89 дітей. Із вчителів мені найбільше подобалась Терехівська Вікторія Павлівна, наша вчителька трудового виховання, яка навчила мене вишивати рушники і сорочки. Жили ми однією великою сім’єю, не зважаючи  на те, що харчування в ці роки складалося з сухарів та баланди і старші  вихованці тікали з дитбудинку, шукаючи кращого життя - ті, що не поверталися, загинули голодною смертю.

В червні 1933 року з міста Харкова потягом доправили 301 дитину в наше місто і почали розміщати їх по міських закладах, вирішили поселити частину і в нашому  дитбудинку. Наш четвертий клас, 15 дітей, переселили в контору Личанського колгоспу «Країна Рад», що в той час розташувалась на Королівщині  в будинку заможного селянина Омельченка. Поселили тимчасово, до тих пір, доки  по вулиці Єрківській, (тепер будинок  № 31) звільняться місця.

На наше щастя  в таборі – притулку для дітей «куркулів», як називали його керівники миргородської влади, так місця і не звільнились. Щодоби на місця померлих з сел везли нових. Жителі хутора Королівщини розповідали, що весною в таборі були такі дні, що помирало 15 і більше дітей. Аж страшно, адже це повністю наш клас!

Пізніше нас перевели в будинок по вул. Личанській (тепер № 29), що поруч із тодішньою школою № 6. Годували нас трошки краще ніж на Королівщині, але все ж таки не обійшла смерть наш клас, померли: Здор Олексій Денисович і Богатиренко Володя.

З часом умови проживання покращились: на «дачки» (саморобні розкладні ліжка), на яких ми спали, видали солом'яні матраци і постіль, варили супи, інколи борщ.

Восени 1933 року наш клас перевели  на постійне місце проживання в колишній дитячий садок колгоспу «Країна Рад». Для дітей сиріт Личанки і хуторів, що входили в колгосп, на Бакалівщині (зараз міське кладовище на Дранках) відкрили Патронат, в якому ми прожили до 1937 року, доки не закінчили 7 класів.

Поваром в нас булла Коваленко Настя, дружина голови колгоспу Коваленка Пантелеймона Миколайовича, розстріляного фашистами  в 1942 році.

В 1937 році після закінчення семилітки працювала в колгоспі «Країна Рад» на різних роботах, чекаючи свого повноліття – 18 років, щоб підти на курси трактористів. То  був страшний рік розгулу репресій. Я разом з однокласниками приймала участь в мітингах протесту і голодуванні біля приміщення ОГПУ і НКВС (яке знаходилось, на території теперішнього полікліничного відділення ЦРЛ). Там до приходу потяга смерті «Йосип Сталін» перебували десятки «ворогів народу» тих, хто в голодні роки замінив нам батьків. Серед них завуч школи №6 Коробка Степан Михайлович, директор Вовченко Іван МихайловичПисаренко Кузьма Степанович – вчитель математики. Цілодобове чергування біля будинку тимчасового утримання арештованих, захищаючи наших вчителів від ганебного вироку, було безуспішним. Постановою трійки при УНКВС по Полтавській області від 9 серпня 1937 року усі були репресовані  і відправлені в табори смерті.

Можливо моя настирливість, а то й жалість виконуючого обов'язки голови колгоспу «Країна Рад» Джуня Павла Яковича та його «секретаря» заступника Щербаня Василя, і восени 1938 року я одержала направлення на курси трактористів. Курси проводились в підвалі  контори Миргородської МТС (зараз територія автовокзалу). Спочатку навчання  я була єдиною дівчиною серед курсантів. Пізніше прийшла Кольвенко Варя з Вовнянки, значно старша за мене  жінка. Наставниками  в нашій групі були перші трактористи району Джунь Андрій і Яшний Василь – яким я завдячую в своєму професіоналізмі.

Велике  свято в моєму житті сталось першого травня  1939 року, я закінчила на відмінно курси трактористів по 1 категорії. Працювати і жити приходилось по всьому Миргородському району, та й  ще серед чоловіків. Доходило до того, що після настирливих домагань хлопців приходилось кидати трактор і тікати з бригади світ заочі, але куди  дітись круглій сироті - поверталась знову.

На початку червня 1941 року за високі показники в роботі на ланах Миргородщини група передових механізаторів була представлена до високих державних нагород, серед них одна з перших і я. За роки війни документи загубились, і перша нагорода обминула мене.

З приходом до Миргорода окупаційної влади почались масові арешти, в тому числі і чоловіків механізаторів. Директором МТС в 1941 році був Налойченко Гнат Йосипович, головним агрономом Дюков Василь Олексійович (підпільник і партизан). Тільки завдяки їх старанням і підтримці жінок механізаторів, які відмовлялись збирати врожай і готувати земельні площі  до посіву озимини без чоловіків, питання переглянули. Таким чином вдалось визволити 15 механізаторів, які знаходились під арештом у полковому клубі фашистів (старий навчальний корпус школи механізації, СПТУ-44). Хоча на район того року не залишилось і  десятка тракторів, але їсти хотіли і фашисти.

1 квітня 1943 року мене  разом з сотнями молодих хлопців й дівчат вивезли до Німеччини. 14 квітня прибули в місто Унтерсен, в якому  нас розподілили по заводах, так як не вистачало робітників, які  пішли на фронт. Мене, як механізатора, поселили  в селищі Ковельдойн, а працювати возили на острів Фінкенвердер, де розташувався суднобудівельний завод. Призначили  водієм для перевезення металоконструкцій на заводі, там я зустріла своє коротке щастя – батька моєї старшої дочки  Галини. Полюбились ми з Горобцем  Миколою Свиридоновичем, родом з села Салимівщини Шишацького району. 22.11.1944 року у нас народилась дочка. Щоб її купати батько попрохав  у начальника цеху шмат жесті для корита, та охорона заводу забрала метал, а мого чоловіка за крадіжку передали в Гамбурзське гестапо, звідки він уже не повернувся.

З наближенням фронту гестаповці, скаженіючи, замітали свої криваві сліди. Вирішили одним махом покінчити з в'язнями таборів і гестапо. Загнали всіх до підвалу зерносховища і підірвали будівлю. Якщо хтось з в'язнів і залишився живим під завалами, то втопився у зерні, яке хлинуло з верхніх поверхів. Так загинув батько моєї старшої доньки – мій перший чоловік.

За свої 24 роки я пам'ятала себе тільки сиротою і знову залишилась сама в чужій ворожій країні  з немовлям на руках.  На заводі я не мала можливості працювати, тому  відпросилась у господаря. Пішла найматися в сім'ї, де були маленькі  діти. Німецьку мову я вже розуміла, працювала нянею, так, що був притулок  для моєї дитини. Після оголошення перемоги довгий час не мала можливості виїхати з Німеччини. На початку літа 1945 року випадково зустріла земляка Артеменка Андрія, який домовився з начальником військового потяга, і разом з солдатами в теплушці ми повернулися на Україну.

Мені здавалось, що всі негаразди  в моєму житті  з поверненням  на Батьківщину закінчились Але не так сталось, як гадалось. Білики нас з донею зустріли як чужих, прийшлось квартирувати у дідівській хаті. Це вже потім, працюючи в Миргородській МТС, я з донькою Галиною їздила в Полтаву і через обком партії нам нарізали від дідівської землі 30 соток і виділили деякі матеріали для будівництва нової хати. Але так, як і в 1926 році, будівництво через нестатки затрималось.

Настали голодні 1946-1947 роки. У всих переможців Великої Вітчизняної війни була одна думка – вижити! Галинка, як тільки навчилась сидіти, зі мною на тракторі заробляла трудодні – їли на польових станах. Скрутно було в 1947 році зимою, коли закінчились сухарі, заготовлені засушливого 1946 року. Коли стало відомо, що рік неврожайний, населення сушило  сухарі, і я подбала про дитину.

Вже пухлою з дочкою сіли за важелі трактора. Весною 1947 року врятувало нас те, що на польових станах годували затіркою, а інколи похльобкою з відваром кісток дорізаної скотини, яка падала з ніг від голоду. Третій Голодомор я пережила  з дочкою Галиною. Слава Богу – вижили!

Єдина втіха  і гордість - мої діти. Старша дочка Григоренко (Горобець) Галина Миколаївна народжена в Німеччині 22.11.1944 року, з молоком матері сприйняла механізаторський хист – стала водієм вантажівки в Миргородській сільгосптехніці. Звідти й пішла  на заслужений відпочинок. Проживає в селі Білики.

Син від другого заміжжя Додух Михайло Іванович, 1950 року народження- полковник міліції  у відставці.

Дочка Андрусик (Додух) Ніна Іванівна, 1952 року народження, пенсіонерка живе по сусідству в с. Білики.

Наймолодша,  Додух Любов Іванівна, 1954 року народження, підполковник міліції, за  вислугою на заслуженному відпочинку.

Мені часто, особливо коли приїзджаю на тракторі в місто Миргород, задають питання – як мені вдається  в свої 86  років водити свого «залізного  коня». З завзяттям відповідаю: Беру приклад із свого кумира – першої трактористки Олесі Кулик. Олександри Федотівни Кулик - з якою я особисто була знайома по сумісній  праці. 

ЗАПИСАВ Джунь О.П.

http://ruhmirgorod.ucoz.com/index/opovidae_dodukh_pashhevska_tetjana_sviridivna/0-64

Переглядів: 60 | Додав: Yarko | Теги: остарбайтер, Додух (Пащевська), Миргород, Личанка, Білики, Тетяна Свиридівна | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: