Свідчення про Голодомор у Миргородському районі

Розповідає Онацький Григорій Омелянович, 1907 р.н., с. Онацьке

(пряма мова)

Звідси я, з Онацького. Туточку вот, де й дід, і батько, і вся сім'я.

О, те добре помню. Забрали... Росія, партію зорганізували і налоги накладали, такий урожай був сильний тоді в 1932 році... А налоги понакладали, хліб забрали, порозкуркулювали ще раніше людей.

Все партія робила.

Хто приходив? Отакі були хлопчаки, як оце ж ви. Прихо­дять, нападуть на батька, шо давай хліб. Вишукують. Тоді страшне було. Ну ж не дає. Бідні, сім'я велика і землі ж немає. І возьмуть, приведуть отуди в школу, де це Библики живуть. Пацани та старики командують, партія. Та вони ото його ціп­ками б'ють. «Давай хліб!». А його вже вивозили, той хліб. Зро­били голод. Ішли, брали у людей і буряк, і картошку, усе ж...

Значить, у двадьцять дев'ятім годі отут серед хутора була построєна школа, читальна так називалася, де проходили лікнеп - ліквідація безграмотності - так називалася, і туди ве­чорами іззивали усих непокірних, хто не хотів іти в колгосп, і ото ночами держали там, і били, і тереризіровали їх, і по всякому заставляли, шоб ішли в колгоспи. І казали, в кого є хліб, особенно визивали хто підозрілий був, шо не здавав хлі­ба, шо в нього і осталось якийсь центнер чи десять кілограм, їх туди визивали і ото там їх били.

Ховали де?. Хто зумів, раньше почув, позакопував. Де хто куди, або під горою були обніжки такі, великі бур'яни, ото підеш, найдеш там. Багацько ж подохло людей. І коні поїли, і оце ж Василикового батька... Вони зарізали кобилу і з'їли, і самі подохли однаково. Зарізали і з'їли... Шо з тієї коняки, як сім'я велика?

Хто пішов до колгоспу, ну вже хоч не трусили так, хоч ріпина, мо, осталася, то, їздять, було, на Ромни, купують зернячка... То страшне було... Із багатіїв зробили куркулів, давай хліб - і всьо. А на станції навозимо було хліба, Боже. Но то вже государственне.

Та... було всяке, шо й одежу брали. Дітей десяток, а одя­гать же нічим. Полотна було ж тоді у людей, тоді... пряли, ото дехто зумів сховав, закопав. Шо захватили, то й забрали.

Не можна було собирати колоски в полі. Не можна, го­нили та били, заберуть, були ж тоді охранники. Пасе корову і назбирає торбу колосків. Жорни поробили, крутиш камінь отак руками. Страшне було його і описать не можна.

А як же, охранники були в нас, Ковбаса ж був такий. Вер­хи на коняці їздить, і забере то ці колосочки. Багацько народа погибло. Багатих повиселяли. Машин то мало було, а підводами і на Сенчу, везуть, грузять.

Кажен тиждень ходили шукати продукти. Один дорослий, а учнів набере, отож й ходить. І раньше, було, хата оплетена тинком, шо землею засипана, шоб дебела стіна, шоб не так хо­лодно в хаті було... То ото постукав, землю повикидав, да й знайшов заховане...

І вночі приходили. Чую, вже ось у сих іде, так я уверх-верх, ото, шо димарь, так я по щаблях та туди і поліз, аж у го­ру, найшли і там.

Не били так, беруть батька, а нас щипають той, і питають: «Хліб у вас є?»

Голод? Тридцять другий, тридцять первого началось і год чотири було таке. В тридцять третім найхуже. Уже ж хліба не було. Нема де взять хліб... Колгоспи зорганізували, позвозили туди все, і коні, і вози, все туди здали, а вони ж лізуть: «Давай!».

Та сила людей померло. Є сім'ї зовсім померли...

Як помирали батьки, а залишались діти, куди їх дівали?

Отуточко клуб був. Патронат, туди дітей відправляли. Стали давать, вже суп варять там, котли, і хто ходить на робо­ту, наллють там на душу черпак.

Це як колгосп заварився, так з первого году свині позаби­рали в людей в колгосп, скот позвозили, у куркулів забрали, та в яких там куркулів... таке у бідного не брали, а де жив хорошенько, заберуть корову там... Наставляли отут, сараїв наробили, і туди телята позабирали.

А в голод люди їли отой клевер, шо голубеньким цвіте та розовим, такими буруб'яшками, ото беруть, а воно вредне на жолудок, а тоді вже листя рвуть з вишень, з липи, і висушать, і помнуть його, та вже ріпина своя ж, то потовче качалкою у посудині, і ото накладають. Потом стали буряк пахать, а там йшли аж на завод люди і жом доставали, а тоді стали звозить і в колгосп жом. А голуби в кого були, то ловили, поїли голу­бів. В голуба доброє м'яско. Його не можна ні описать, ні роз­казать. І одежу в людей позабирали, де крупненько жив, приїде, забере - і всьо.

То зразу ж оцих багатих повисиляли, повивозили, а тоді пішли ж якось, у нас була клуня, сарай хороший, були... по-разбирали, лави, столи.

Був голод і в городах. Було, і я їздив в Ромни, єсть такі люди, шо приховали, продає й хлібину.

Не було, а в с. Березлуці було. Ото оце ж у мого дядька, Хведора, узяв він жінку тоже з-під городу, у євреїв служила, прижила там дитину, сама пішла в Березлуку, а воно тут у Вакулів жило, та уже величеньке, іде до матері... уловили там...

Ховали людей. От у Хрестенкових, то у його хлопців було багато, та осталося тільки два, всі померли.

Померли, в селі нема ж де викопать ями, у погріб, у пусту яму повкидали... Без труни.

Де б же, де там? Так, в чому здох, в тому й кинули. Брати три ото в Хрестенка, у неї хлопців багацько було, дівчат то не було... Всі померли.

Поминав? (сміється із іронією). Чим? Чим же?

А в нас зробили клуб замість церкви.

По дворах ховали, хто здоровенький був, той знайде чоло­віка, який зробить хрест, такий який небуть, або вишньовий, або... Господи, то страшне робилось... Страшне...

Хто зумів ото сховать, було таке, я сам, отуточко яма була, так оставив, коноплями засипав. Не найшли. Яму я загорнув, всяким-таким закидав. Було, людей спасало. У поле вивозили зерно, сховає десь під бугром, під обніжком, або шо, а тоді піде та возьме, принесе та вже же й дома там сховається. Жорна спасли, багацько жорнів було в хуторі... Зробив чоловік жор­на, там в Марвенків були, в Герасима були жорни, у Маковенків жорни... Ну краплину... стакан скільки ти там змелеш? То стакан або два, даєш муки...

Хтозна хто винен, що той голод був? Врожай був. Партія. Ота Будаківка, вони ж в нас забрали клуню, столи, лави, ко­мору забрали, клуня була велика, забрали на топливо...

У мене у Остапівці була тітка, материна сестра, п'ятеро дітей поховала у 1933 році, і чоловіка поховала, остались удвох, дочка і вона. Дочка пішла, десь на розвильці дідсадік був і вона тут уборщицей була, той жила.

А то всі померли і встигли ото коло порога позакопувати, під колючками ямку вирила, положила, пригорнула - і все.

Записала Пудовкіна Анна, студентка КНУім. Тараса Шевченка

http://ruhmirgorod.ucoz.com/index/rozpovidae_onackij_grigorij_omeljanovich/0-75