Головна » 2013 » Грудень » 17 » Шаруда Олександр - кавалер орденів УНР, вихованець Миргородської гімназії
00:37
Шаруда Олександр - кавалер орденів УНР, вихованець Миргородської гімназії

Шаруда Олександр

(1901, Шишаки Полтавської губернії  — 15 січня 1970, Торонто, Канада)

Козак  Вільного козацтва 3-го Запорозького ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку, окремого кінного дивізіону ім. Петра Болбочана та повстанського загону Ананія Волинця.

Шаруда Олександр навчався у Миргородській гімназії. Був учасником Першої світової війни. Служив на Балтійському флоті. Учасник Лютневої революції. Організатор Вільного козацтва у Шишаках.

Емігрував до Польщі, Чехословаччини та Канади. Член Союзу колишніх українських вояків. Як характеризували його друзі, він був «дисциплінований, активний і жертовний» 

Нагороджений Хрестом Симона Петлюри і Воєнним Хрестом УНР. У роки Другої світової війни повернувся на Полтавщину, де працював у поліціїганізатор Вільного козацтва у Шишаках.

Олександр Шаруда, бунчужний Окремого кінного дивізіону ім. Петра Болбочана, помер 15 січня 1970 року. Похований із вояцькими по­честями.

Джерело: http://uk.wikipedia.org

Олександр Шаруда, бунчужний Чорних

Олександр Шаруда народився 1901 року в с. Шишаках на Полтавщині у старокозацькій родині. Ще малим любив слухати оповідання дідуся про походи козаків на турків і ляхів. Ці розповіді закарбувалися в його пам'яті, напевно, й викликали бажання самому стати, як виросте, козаком, захисником Батьківщини. Мрії ці дуже швидко здійснились…

Миргородську гімназію Сашко не закінчив її, бо п'ятнадцятилітнім хлопцем утік на фронт. 1916 року, потайки від батьків, переповнений бажання боротися з німцями, вирушив до Петрограда. Військову службу почав на Балтійському флоті та згодом перейшов до одного з петроградських полків, у складі якого в лютому 1917 р. став учасником революції.

Повернувшись у рідні Шишаки, Сашко взявся за просвітянську роботу. Допомагав і дядькові Юстиму організовувати Вільне козацтво. А коли наприкінці березня 1918 року до його села несподівано завітав Богданівськии курінь, Сашко вирішив стати до його лав, ще й товаришів намовив. На цей раз родину про своє рішення сповістив. Батько відповів:

— Якщо йдеш за нашу справу, то благословляю. Якщо ж, не дай Боже, підеш проти свого народу, то забудь, що в тебе був батько.

«Батько поклав на мене хрест, а мама повісила на шию маленьку ікону Божої Матері, - згадував Олександр Шаруда. — То була остання моя розмова з ним і останнє побачення. Його заповіт я все життя зберігав у серці і ніколи, навіть при найтяжчих обставинах, не забував і не забуду до кінця мого життя».

Так сімнадцятилітній хлопець став козаком-богданівцем. Разом з ним пішов до війська й дядько Юстим. Їхня частина вирушила на Полтаву. Вибивши з неї більшовиків, стали на переформування, адже командир Запорозької дивізії Зураб Натієв віддав наказ розгорнути Богданівський курінь у 3-й Запорозький ім. гетьмана Богдана Хмельницького полк. «Цим усунено несправедливе становище Українського Уряду до цього полку, якого Уряд не хотів ніяк реставрувати».

Несподівано дядько Юстим, який приглядав за небожем, отримав окреме завдання від командира і мусив повертатися для його виконання додому. Прощаючись, сказав:

— Можливо, Сашко, нам не доведеться зустрінутися на цьому світі. Ідеш на святе діло, благословляю тебе. Стій твердо, борися проти всіх, хто посягне на нашу дорогу Батьківщину. Пам'ятай, що ти син України і нащадок козаків, які клали голови за свої землі, народ і права. Бережи себе, будь розважний, а коли зайде потреба, то зложи свою голову за праве діло…

Голову за правеє діло поклав сам Юстим — він загинув від ворожої кулі в 1920-х роках…

Тепло попрощавшись, глянули один на одного востаннє та й розійшлися навіки. Юнак залишився без родинної опіки. З квітня він у складі кінного відділу Богданівського полку через Іскрівку, Кочубеївку і Диканьку попрямував на Харків. Полк перебував у резерві і з огляду на успішну акцію передових сил не потребував брати в ній участі — «не вигружався з вагонів аж до самого Харкова».

Під Білгородом, що на кордоні України і Росії, богданівці зустрілися з кінною сотнею 2-го Запорозького полку, що, як і вони, входила до складу Запорозької дивізії Зураба Натієва. Серед козацтва сотні Сашко зустрів гімназійних товаришів. Вони й підбили його перейти до їхньої частини. Разом із друзями Шаруда охороняв кордони Української Держави.

Напередодні присяги на вірність гетьманові та Українській Державі, яка мала відбутися в Харкові, поручник Петро Дяченко з 2-ї чоти кінної сотні та його помічник Дубина скликали на станції мітинг. Петро Дяченко закликав козаків не присягати гетьманові. Майже 200 вояків, у тому числі й Олександр Шаруда, підтримали поручника Дяченка. «У той час пригадав я слова дядька Юстима і подякував Богові, що направив мене на добрий шлях», — зазначав Олександр Шаруда.

Попри це, бунтівників з армії не виставили. Петро Дяченко, Іван Дубина, Олександр Шаруда та інші продовжували захищати кордони нашої держави.

Після антигетьманського перевороту, в січні 1919 р., кінну сотню Римського-Корсакова було розгорнено в Окремий кінний партизанський дивізіон ім. Петра Болбочана, а тоді і в полк. Через хворобу його командира Римського-Корсакова Петро Болбочан доручив полк Петрові Дяченку.

Після того як 22 січня Омелян Волох з наказу Петлюри арештував Петра Болбочана, багато старшин уже не вірили в успіх української справи, дехто з них покинув українське військо і помандрував на Дон шукати долі в Добровольчій армії. Одним з них був і Римський-Корсаків. Про це у своїх споминах пише Петро Дяченко.

Бунчужний Олександр Шаруда теж написав спогади про свою участь у Визвольній війні, але їх досі не опубліковано, окрім маленького уривка в журналі «Дороговказ». Навіть невідомо, чи збереглися вони. Завдяки Ларіону Липовецькому знаємо лише, що Олександр Шаруда побував у денікінському полоні, а тоді ще й у полоні у Волоха. Випало полтавцеві ще й вдавати із себе червоноармійця в Таращанській дивізії. Та невдовзі він таки потрапив до своїх, у лави загону подільського отамана Ананія Волинця…

Після поразки Визвольних змагань юний ветеран опинився в Польщі, у вадовицькому таборі для інтернованих, звідки втік до Чехо-Словаччини, де проживав до початку Другої світової війни. Очевидно, на той час він вже був членом ОУН, бо виконував «різні функції з доручення Проводу ОУН»Був арештований гестапо, але врешті вийшов на волю. Наприкінці війни, напередодні приходу Красної армії, вирушив на захід. Опинився аж у Канаді, в Торонто. Тут став членом ветеранської організації — Союзу бувших українських вояків, — дисциплінованим, активним і жертовним, як зазначали друзі.

За вірну службу Україні еміграційний уряд нагородив бунчужного Олександра Шаруду Хрестом Симона Петлюри і Воєнним хрестом.

Зустріч Нового 1970 року була останньою у його житті. Вже 17 січня 5-та станиця Союзу бувших українських вояків відпровадила тіло товариша на вічний спочинок. Поховали його з вояцькими почестями.

Над могилою, вкритою вінками і квітами, прощальне слово виголосив голова Генеральної управи СБУВ підполковник Ларіон Липовецький. «У житті часто буває так, — промовив він, — що довгими роками живемо спільним громадським життям, належимо до одної організації, працюємо для одної ідеї, а один одного не знаємо. Так, як це було колись на фронті: не питали побратима, якої він віри, яких він поглядів, бо на це не було ні часу, ні потреби, бо одному Богові молилися і одного спільного ворога мали перед собою. Якби покійний побратим О. Шаруда не залишив по собі свій широкий і вартісний життєпис, який нам було передано вже після його смерти, то залишився б він у нашій пам'яті як прикладний, активний і жертовний побратим, забираючи із собою в могилу незнане нам своє багате, тяжке і високоідейне минуле. Над свіжою могилою св. пам. О. Шаруди низько хилимо наші чола».

Виконуючи обов'язок перед покійним товаришем, побратими помістили в журналі «Дороговказ» «перший уривок із спогадів про його тяжкий вояцький шлях». Сподівалися продовжити публікацію, та наміри лишилися намірами.

Яка доля рукопису? Мабуть, лежить, покрившись шаром пилу, в родинному архіві чи архіві журналу «Дороговказ», який давно вже припинив своє існування. Як знайти ці цінні спогади бунчужного Армії УНР?

 

Роман КОВАЛЬ

 Джерела

Дороговказ: орган вояцької думки і чину. — Торонто, 1966. — Січень — березень. — Ч. 9 (28). — С. 27.

Л-кий І. (Липовецький І.) Бунчужний Олександер Шаруда//Дороговказ: орган вояцької думки і чину. — Торонто, 1970. — Січень — березень. — Ч. 27(46). -С. 20–21.

Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк, 1956. — С. 70.

Шаруда О. Від богданівців до Чорних запорожців (уривок із життєпису) //Дороговказ: орган вояцької думки і чину. — Торонто, 1970. — Січень — березень. — Ч. 27 (46). — С. 8.

На світлині — Олександр ШАРУДА. Копія.

Джерело: http://archive.is/Q2CUc

…Одного дня до мене, як бандуриста, прийшли двоє, за своєю статурою — справжні запорожці! Один був Олександр Шаруда, другий — Іван Клименко. Вони ще гімназистами пішли до військових частин Петлюри і служили в Чорних запорожцях, якими командував славнозвісний полковник Дяченко. Шаруда та Клименко пробули на еміграції 23 роки. А коли вибухнула Друга світова війна, вони перейшли кордон, як казали, "на зелений пашпорт". Зразу опинилися в Києві, а трохи ігізніїше — в рідній Полтаві, де колись навчалися в гімназії. Повернутися в рідне село, де жили їхні родичі, вони не наважились, бо в лісах крилися совітські партизани.

Шаруда і Клименко не сиділи в Полтаві згорнувши руки, а організували українську поліцію, яку очолив начальник Петро Чуй, що прибув з Галичини. Шаруда став начальником політичного відділу, а Клименко — кримінального. Обидва не любили німців, як і совітів. Вони приходили до мене щодня послухати як бандуриста. Коли я виконував «Думу про Мазепу», ці два колишні чорношличники гірко плакали. Я з ними побратався навіки. Вони мені розповідали про життя емігрантів, про мельниківцш, бандерівцш та гетьманців, називаючи себе останніми. Дуже вихваляли гетьманича Данила Скоропадського. Дорікали бандерівцям за їхнє вбивство Сціборського та Сеника, за якими слізно плакали. Кілька разів я бачив у поліції, в кабінеті Шаруди, Степана Скрипника, майбутнього єпископа й патріарха УАПЦ Мстислава

Сарма-Соколовський М. Моя причетність до ОУН. — Б. р.: Київ — Торонто: видання журналу «Самостійна Україна».

 

Переглядів: 245 | Додав: Yarko | Теги: унр, Миргородська гімназія, школа 1, петлюра, Шишаки, Шаруда Олександр | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: