Головна » 2015 » Червень » 11 » Зуївецька старовина в прислів’ях
00:10
Зуївецька старовина в прислів’ях

Зуївецька старовина в прислів’ях

Ярослав Москаленко

Особливості ментальності

В Полтавській обласній бібліотеці імені І.П.Котляревського є чудова книга: «Село Зуевцы Миргородскаго уЪзда, Полтавской губернiи» за 1894 рік. Її  автор - вчитель і краєзнавець Устименко Т.М., який проживав у Зуївцях у 19 столітті. Він наводить дуже багато цікавого, власноруч  записаного мовознавчого матеріалу,  користуючись яким можна скласти коротку історію села з прислів’їв та сталих висловів.

Вираз «Зіївці—молодці» свідчить не лише про місцевий патріотизм мешканців села, але й нагадує нам про певну особливість вимови його назви. Споконвіку назва і її вимова відрізнялись: писали «Зуївці», а говорили «Зіївці» - через «і». Причини цієї фонетичної особливості залишаються і досі певною загадкою.

Місцева традиція виводить назву Зуївець від імені Зуй. Саме так звали першопоселенця, що був, як вважають розбійником, який колись дуже давно заснував на цьому місці свій хутір. А вже від нього і пішла сучасна назва села.

За іншою версією, засновником поселення теж був якийсь Зуй, але вже не розбійник, а пан - що для нас, звичайно, вже тепер не має ніякого значення.

Прислів’я «що город – то й норов, що село – то й звичай» дає нам підстави згадати про психологічні особливості  та яскравий колорит мешканців Зуївець. Краєзнавець Тимофій Устименко відзначає особливу схильність місцевого населення до жартів, іронії та гумору, яку він пояснює, крім іншого, великим розвитком у селі щетинницького промислу. Щетинники – мандрівні торговці, - в силу професійної необхідності були людьми кмітливими, дотепними і мусили багато спілкуватись з людьми.  Поглянемо, як вони рекламували свій товар: «От гребінці! от гребіночки, писарські розчісочки! Підходте дівчата коси розчесати! Найду гар­ний гребінець: аби дав Бог вошей, як на дубові жолудів, то якъ лопатою горнутимеш!». Про любов до зубоскальства цієї професійної групи говорили: «Щетинники увидали - усе просміяли»

Бувало і не без того, що щетинники обманювали людей людей на торгу, як говорять: «Не зівай Химко, на те ярмарок». Потім мусили агресивно віджартовуватись: «Свинячі підкови у нас теж бували, та всіх дурних уже підкували».

Про визначний природний оптимізм мешканців села нам нагадує місцеве прислів’я: «Чого мені журицця: хіба у мене хліб є, чи дітей немає?»  

Але найбільшою чеснотою цих людей була добродушність і гостинність:  не  було випадку, щоб тут хтось не прийняв на ніч паломника, відмовив у милостині жебраку, не подав пожертви  монаху. На краю села, по дорозі з Гадяча на Лубни громадою села було зведено «странноприімний дом» для прочан. Поряд з притулком було побудовано маленьку, гарну каплицю.

Родинне життя і демографія

Відоме прислів’я «До Дмира дівка хитра,  а  після Дмитра - як вівця»  в Зуївцях не діяло. Місцеві дівчата були хитрими і після «Дмитра», про що свідчить те, що восени тут укладалась найменша кількість шлюбів (12,3 % від річної кількості).   На рушник ставали в ранньому віці, - серед молодят 73.3 % мали вік до 25 років, а решта створювали свої сім’ї до 45 літ. Старші  женихи були великою рідкістю, тоді говорили: «Не надовго старий жениться». Хоча коли помирав чоловік (скажімо від епідемії) то всяка вдова поспішала повторно вийти заміж, тому що чоловіча праця мала визначальне значення для ведення господарства: «Без хазяїна і скот реве».

За традицією, спершу поспішали видати заміж старшу дочку перед меншими. Так само робили із синами, - щоб старшого «не превернув коритом».

Ранні шлюби сприяли великій народжуваності, - в середньому на рік вона складала у селі неймовірну по теперішнім міркам цифру — 227,9 дітей. Річний приріст населення  (на 1889 р.) досягав 2,6 %.  Порівняймо, - для Миргородського повіту він тоді дорівнював 2,36 %. Тривалість життя теж значно збільшувалась, - з  20,8 років (!) у 1870 р. до 27,5 років у1889-му. Середньорічна смертність серед жінок тоді була дещо вищою, ніж серед чоловіків, - 50,37% . Всього на 1887р. в Зуївцях проживало  4251 душ.

Стосунки у сім’ях складалися по різному: «Живуть, як кішка з собакою». Як зразок українського гумору можна також згадати: «А вже де жінка старша, то там—копа лиха», «Лучче-б свиня укусила, ніж жінка б’є».

Прагнення швидше стати незалежним господарем, відділитись від батьків, породило прислів’я: «Діти малі – лихо мале, діти ростуть—лихо росте» або «Добрі діти батька на ноги поставлять, а худі із ніг звалять». На той час добробут родини визначався не так площею землі, як кількістю працівників. Навіть семилітня дитина була великою допомогою батькам, - скажімо, як погонич під час оранки, а особливо як пастух. Тому об’єктивно великі сім’ї були багатшими.

«Молоді господарі взагалі не відзначаються мудрістю у веденні господарства і часто… останньому загоржує розорення», - говорить Т.М. Устименко, тому що «До булави треба голови, бо млинок ізгорить, а ставок ізбіжить,  а вишневенький садок не вродить ягідок». Прислів’я «Гуртом добре и батька бить» у ті часи мало ще й конкретне господарське значення, - не поспішай відділятись від батьків… Хоча молодим часто більше подобався інший вислів, направлений проти спільного господарювання: «Гуртове —чортове».

«Хто в приймах не бував, той лиха не видав», - так говорили не лише про приймаків у традиційному значенні цього слова, але і про квартирантів-бездомників, які в силу різних причин втратили власне житло. Таких людей часто супроводжувала «нужда невсипуща». І це явище «бездомництва» у Зуївцях було дуже поширене – на 1891 рік 3.6% козаків і 14.5% селян були «приймаками». (На той час у селі було 3041 людей козацького стану і 786 - селянського). Митарства «по сусідах» були їх сумною долею, - про них говорили: «Гонять сердешного, мов солоного зайця». Важко було вжитися у чужій хаті, тут спрацьовували то психологічні, то грошові проблеми. Але не будемо поспішати ставати на бік лише нещасних «приймаків», - серед них, як і поміж нас, бувають різні люди. Так краєзнавець розповідає про одного з таких «сусідів», який за одне літо поміняв трьох господарів. На співчутливі розпитування, що ж він, мовляв, далі робитиме без житла, той відповідав: «на мій вік дураків вистачить!»

Господарство

Основою господарства було, звичайно, землеробство: «Хліб—всьому голова», говорить народ, - «Хліб на хліб не вадить», «Не вважай на врожай, сiй жито— хліб буде». Найкраще побажання посипальників на Новий рік, - «Роди Боже жито, пшеницю, всяку пашницю!».

Удобрювання грунту, на відміну від інших сіл, майже не проводили, хоча існувало прислві’я: «Вивези каку, то збереш папу» (хліб). Місцеві поміщики забирали гній у селян на свої тютюнові плантації безкоштовно,  платили хібащо за сам перевіз 3-5 коп. з підводи.

Від нехватки тяглової худоби глибина оранки була недостатньою: 2.5–4 вершка (1 вершок – 4.445 см), що приводило до забур’яненості площ і зниження врожайності.

Під озимину починали орати з середини червня (за старим стилем) а сіяли жито і озиму пшеницю з початку серпня до середини вересня, а інколи і довше. Більшість господарів сіяли озимину прямо «в борозну», а вже потім боронували.

При весняній оранці використовували борону рідко, - коли «рілля зіллється». Великі грудки розбивали дерев’яним котком, - здебільшого після посіву проса і ячменя, щоб краще потім було косить. З цього приводу існує прислів’я, яке демонструє недовір’я до згаданої технології: «посієш наволоком, то вродить ненароком».

При сівбі дотримувались вислову: «сій густо, то не буде пусто, як посієш рідко, то вродить дідько». На десятину використовували насіння: жита 9 -10 мір, пшениці 8 -9, ячменю 12 -14, вівса 14 -15, гречки 8 - 9 і проса 5 мір. (1 мірка - 26,24 літри) При цьому багато що залежало від обставин: «як дітей багато то сій просо рідко – буде каша, а як дітей мало а скоту багато, то сій густіш – буде паша».

Більше всього сіяли жита (за подвірним переписом 1883 року) – 30.5 % площі. На другому місці був ячмінь – 23.4 %. Далі йшли: пшениця – 17.5 %, просо – 13.4 %, гречка – 10.6 %, овес – 4.6 %.

З сільськогосподарських машин у Зуївцях застосовували віялки і кінні молотилки (останніх було 7 штук на село). Віялками користувалися навіть бідняки, наймаючи їх по 40-50 коп. на день. Багатшим більше довподоби були молотилки і якщо своїх не вистачало, то домовлялися по сусідніх селах.

З городини вирощували картоплю, цибулю, капусту і буряки, - інші культури, такі як баклажани, петрушка, - використовували дуже рідко. «Зовсім недавно» лише почали вирощувати кормові буряки.

Садівництво було на низькому ступені розвитку, причиною чому була непридатність грунту. Високий рівень грунтових вод і «жорства» (солонці) робили проблемним багаторічне вирощування фруктових дерев.

У більшості випадків використовували сорти сливи, вишні та малини.

Бджолярством на 1892 рік займалось 46 господарів, які мали 1287 колод. При догляді за комахами більше користувались батьківськими прикметами, ніж сучасною літературою. Лише кілька бджолярів «стали подумувати» про можливість виготовлення рамкових вуликів.

Ремесла

Зуївецькі майстри були по суті селянами, які шукали в ремеслі додаткового заробітку. Для цього найкраще підходив осінньо-зимовий період, коли припиняються польові роботи. Більше всього було щетинників – 450 чол. (до 50 % господарств). Друга по величині група – колісники, - до 200 майстрів. Решта – біля 100 майстрів, займалися різними видами ремесел: теслярів було 22, кравців 15, шевців 12, ткачів 8, ковалів 7, бондарів і пилярів по 6,  кровельщиків 5, столярів 4, пічників і шорників по 2, різьбяр по дереву -1.

Наявність лісового масиву і працьовитість місцевих мешканців сприяли розвитку деревообробки. Виробництвом коліс тут займалися з діда-прадіда, вдосконалюючись з кожним поколінням. Тому і не дивно, що зуївецькі колеса на той час вважалися найкращими в губернії і не мали проблем зі збутом на жодній з великих ярмарок.

Більшість дрібних колесників не мали власної «парні», тому мусили платити власнику по 15-20 копійок за випарку ободів. У іншого колесника «тілько тії й слави» було, що майстер, а все його виробництво обмежувалось ремонтом старих коліс.

Заготовку матеріалу колісники здебільшого робили разом: складались по 1-2 карбованця і купували ділянку лісу. Потім кидали «ляси» (жеребки), - щоб не було претензій і так «роздуванювались» (розділялися). 

Виробляли в середньому за сезон по кілька десятків станів коліс на майстра. Продавали на ярмарках у Миргороді, Лубнах, Гадячі, Золотоноші та ін. багато коліс відправляли залізницею в Кременчук, де здавали їх на єврейські склади. Ціна стану кінських коліс була від 2 до 6 карбованців, волових – від 3 до 8. Були колеса, які продавались від 13 до 15 карбованців, - для міських бендюжників.

Щетинники

Найколоритніший серед промислів – щетинницький, вартий окремої розмови.  

Мандрівні торговці - щетинники скрізь були відомі під іменем «рашівців» і  «котолупів». Походження першої назви прозоре, - воно від того, що початок щетинницького промисла було покладено у Рашівці. Друга назва нагадує, що раніше ними проводилась скупка котячих шкірок. Недарма діти, коли бачили щетинника, то піднімали несамовитий нявкіт на все село.

Промисел був поширений у 4 волостях Гадяцького і 4 волостях Миргородського повітів (Зуївській, Савинській, Комишанській і Березово-Луцькій).  Найбільше щетинників було у Рашівці, найменше у Комишні. Самі ж Зуївці займали четверте, з восьми волостей, місце.

Саме звання щетинника стало синонімом афериста, пройдисівта не вартого довіри. Постійна гонитва за прибутком спотворювала людську подобу, - багато з них ставали хворобливими шанувальниками «святих отців карбо­ванців»./85/ Але жадібність ще не гарантує багатства – більшість з них були і далі бідняками, які працювали «аби харчі  вернулись». Вислів «не бачив ти щетинницького Бога!» нагадує нам і про важку долю простого щетинника, і про ціну його справжної віри і совісті.

«Ох, не ті времена!», «Колись то було!», «Минулися ті роки, що роспирало боки» - ностальгійно говорили щетинники. І причина тут не лише в загальнолюдській любові до минулого. Були часи, коли їм «розпирало боки», - це роки до реформи 1861. Раніше займатися промислом могли лише вільні люди, яких було порівняно мало. Тож і заробляли вони більше. Зі скасуванням кріпосного права становище змінилось - маси людей кинулись займатись новим для них промислом, збиваючи ціну на свої послуги.

Меншою була конкуренція, то і ходити, щоб випродати товар треба було менше. Тепер все стало інакше. «Отак то ми ходили, а тепер нема вгаву, нема й перестану!»

Другою причиною ностальгії щетинників був розвиток кредитної справи. Раніше вони брали у купця товару на 500-1000 крб. без усякої гарантії. У ті патріархальні часи все вирішувалось просто: кредитор записував «для пам’яті» вугіллям чи крейдою  на сволоку - кому і скільки дав. З розвитком системи застав майна і  векселів, зростала відповідальність боржника і  можлиівсть для зловживань позичальнка. Не маючи можливості розрахуватись з купцем, дрібний щетинник втрачав землю, садибу і ставав неоплатним боржником. Про таких говорили, що він «Узяв на плечі сидора» (торбу, у якій щетинники носять товар). «А що, спочив сидір, пора в дорогу?» - насміхалися над невдахою.

Дещо краще було щетинникам середньої ланки, які утримували «тафу» (групу дрібних щетинників). Але і їх заробітки були нестабільними: можна було збагатитись, а можна і втратити своє. Як тоді казали: «А це парень, так: як нема найди (удачі) то вже хоть у тую піди!». «Не закидай далеко сидора!» - бувало говорили щетинники гордому господарю «тафи». Дрібнота охрестила середнього щетинника назвою «спинковий» Це ймення походить від сорту щетини, яка вважалася найкращою, можливо така назва закріпилася від того, що «спинкові», щоб збільшити свої доходи за рахунок рядових щетинників, постійно намагалися вибраковувати принесений товар (платити за нього меншу ціну).

Щетинницькою елітою були купці – організатори промислу. Смерть такого купця завжди викликала справжню паніку серед «спинкових» та дрібноти. Рвалися усталені зв’язки, виникало питання, хто викупить їхній товар, хто забезпечить кредитом і т.п. Багатьом цей період переділу ринку загрожував розоренням. Тому слова, що «Рій остається без матки» не були для них порожнім звуком.

Становище рядових щетинників погіршувалось взаємною ворожнечею. Так народилось прислів’я: «Дяк не любить дяка, старець – старця, а щетинник - щетинника». Нерідко вони влаштовували один-одному різні капості, псували чужий товар. Догледіти цього було майже неможливо – дуже багато добра змушені були носити з собою щетинники. Як тоді говорили: «скільки там замоту та клопоту!». Прислів’я: «Бог посила купця, а чорт підгудів» нагадує нам про те, що на достачу до всього, щетинники не рідко ганьбили конкурента перед покупцями, щоб краще спродати власний товар.  Майже всі щетинники були великими майстрами розпускати найбезглуздіші плітки, «запудрювати мізки», «напускати у вічі туману».

На своїх сходках, коли власники «тафи» виплачували зароблені гроші щетинникам, ті незмінно влаштовували нечувані, як на ті цнотливі часи, пиятики з повним набором сумнівних пригод. Серед яких було і «вскакування в гречку». Вчитель і краєзнавець Тимофій Устименко називає причиною розвитку сифілісу в Зуївцях саме щетинників .

Правда, були серед них і особистості тверезі, гречні та привітні. Але саме до цієї категорії найкраще підходило прислів’я: «Сатана горілки не п’є, а християнські душі як лев пожирає». Це були показні святенники, які не пили спиртного і скрупульозно відвідували церкву, що не заважало їм відчайдушно обманювати і значних купців, і рядових щетинників.

Соціальний склад і землеволодіння

Зуївецька гормада на 1871 рік складалась з козаків (3041 чол) і  селян (786 чол). Козаки, в силу історичних причин, були в цілому багатшими. Скажімо, серед них безземельні складали 20,7%, тоді як серед селян – 44.4%. Якщо 7.7% козаків мали більше 20 десятин землі, то серед селян жоден не мав такого наділу.

За величиною земельного наділу краєзнавець розподіляє мешканців Зуївець на п’ять категорій: «голота» (ті що мають до 3 десятин на господарство) – таких було 47.46 %; «біднота» (3-6 дес.), ­­­­- 21.91 %; «заможненькі» (6-15дес.), - 22.07 %; «заможні» (15-20 дес), - 2.85 %; «дуки» чи «багатирі» (20 і більше десятин), - 5.71 %. Нагадаємо, що десятина відповідає 1.0925 га.

Як бачимо, замлеволодіння доброї половини мешканців села характеризується прислів’ям: «Свого поля стільки, що як заєць біжить, то хвіст на чужому лежить». Але це не значить, що кожен з безземельних  «Кулаком сльози втирав і слізьми хліб солив». Серед них були такі, що займались дрібною торгівлею і різними промислами - заробляли добрі, по місцевим міркам грощі. З іншого боку, коли родина «заможних» втрачала хазяїна, то часто  не могла обробити власної землі. Тоді вже їм доводилося «Битися, як риба об лід».

За 20 наступних років кількість безземельних суттєво зменшувалась – козаків на 8.3 %, а селян на 15.5 %. Ці зміни відбувались за рахунок переселення в 1870-х рр «на лінію в Чорноморію» (Кубань), та в 1890-ті - «на Зелений клин» (Амурська обл). Обсяг міграцій був досить серйозним - так 1892 року на переселення записалось 130 сімей чисельністю 740 душ. Однак нестача землі і далі залишалася великою проблемою - «сутужно на землю: ніяк не спобіжиш не тілько купить, а й найнять».

Левова частка нерухомості переселенців не уникнула рук «дукарів». Деякі з них практикували такий спосіб купіввлі землі: приносить кілька карбованців продавцю, як завдаток, кажучи: «що-б люде не дали за нивку – те і я дам, нехай тільки остається за мною». По селу ішов поголос, що земля вже продана – ніхто вже своєї ціни не пропонував (кому охота «З дужим бороцця а з багатим спорицця»). Тим часом надходив час переселення, і селянин віддавав свою землю нізащо. Таким невигадливим способом місцеві шахраї поповнювали свої статки.

На закінчення теми соціального життя згадаємо ще одну його сторону - наймитування. Для нашої свідомості це слово стало синонімом крайньої бідності. Насправді, це було зовсім не обов’язково. Заможні господарі, свідчить Тимофій Устименко, не вважають за ганьбу відпускати зі своєї родини хлопця чи дівчину на літо в найми до інших губерній, причому більша частина заробітку найчастіше повністю ішла на придбання працівникові святкового одягу і т.п. Що неминуче приводило до певного негативного впливу на молодь – з одного боку розвивалась пристрасть до чепуріння («хоч голий – та в підв’язках» - говорить прислів’я); з іншого – втрата інтересу до роботи у власному господарстві – за неї ж батьки нічого не платять!

Отак, завдяки праці Тимофія Устименка ми змогли перенестись в далеку старовину, хоч одним оком поглянути на життя мешканців Зуївець 19 століття. Це ніби інший світ, який разом з тим інколи неймовірно схожий на наше сьогодення.

Для тих, хто зацікавився, відзначимо, що книга нашого краєзнавця знаходиться в Полтавській обласній бібліотеці та обласному архіві. З нею можна ознайомитись на сайті пошукового загону «Славія»:Устименко Т.М. «Село Зуївці Миргородського повіту Пол­тавської губернії» (1893)

Історія нашого краю яскрава, багата а інколи і просто неймовірна. Вона варта того, щоб ми її пам’ятали.

 

Москаленко Я.В. Зуївецька старовина в прислів’ях // Прапор перемоги, 10.08.2012, № 32  (початок); № 33 (продовження); 34 (закінчення)

Переглядів: 157 | Додав: Yarko | Теги: Зуївці, соціальний склад, землеволодіння, Устименко, ментальність, прислів'я, демографія, щетинники | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: