Громадянська війна на Миргородщині

Про бандитів дум не складають  

Початок  Продовження Кінець

Повстанський рух на Миргородщині Початок

Тема повстанських селянських загонів на Полтавщині 1918 – 1923 рр. у радянській історичній науці не розглядалася. Це була заборонена тема. Тільки протягом останнього десятиріччя тема повстанських селянських загонів на Полтавщині знайшла відображення в ґрунтовних дослідженнях і публікаціях В.Ревегука, Н.Кочерги, З.Яненко, В.Коротенка, М.Пашка, О.Пугача та інших. І все-таки питання, із зрозумілих причин, висвітлене недостатньо.

Однією з мало досліджених тем є повстанська епопея на Миргородщині. Невдоволення радянською владою в 1918 – 1923 рр. набуло потужних розмірів. Опозицію більшовикам у Миргороді й повіті склали різнорідні партії, громадські організації й групи населення: есери, боротьбисти, праві соціал-демократи, анархісти, землевласники, члени Спілки хліборобів, чиновництво повітової управи, яка підтримувала Центральну Раду, службовці Державної Варти, яка діяла за часів гетьмана П.Скоропадського, інтелігенція й молодь із „Просвіти”, національно-свідома частина миргородської людности, як от миргородські кобзарі, та инші верстви населення. Саме ці партії й соціальні групи увійшли до опозиційного руху, повстанських угрупувань, основу яких складало середнє селянство. Озброєні селянські загони робили наскоки на сільради, повітвиконкоми, комуністичні осередки, органи ЧК, залізниці, продзагони, усували особливо активних більшовиків, чекістів, які відзначалися своєю жорстокістю щодо українського селянства.

На початку 1919 року в Миргородському повіті більшовицькою владою було створено 10 продзагонів. Повітовий комісар Михайло Копоть, а також прислані з Росії комуністи – член повітового продовольчого комітету Сергій Романов, начальник бюро продзагонів Іванов, начальник продзагону З.Євдокимов повели нещадну боротьбу за вивезення з Миргородщини хліба до Петрограда, Москви, инших промислових центрів Росії. Робота була поставлена рішуче й жорстоко. У стислі терміни компартійні організації повіту довели відправлення продовольства до 10 вагонів на добу. Такі дії не могли не викликати спротиву населення.

За даними полтавського дослідника-архівіста З.П.Яненко у Миргородському повіті в 1920 – 1921 рр. діяли 18 повстанських загонів [1]. За час Української революції 1918 – 1921 рр. і в період до 1923 р. їх налічувалося значно більше. Навіть із радянських джерел – офіційної преси, спогадів колишніх більшовицьких лідерів, записаних, здебільшого, в 50 – 60-х рр. ХХ ст., – можна, відкинувши комуністично-ідеологічну облуду і тенденційність, почерпнути деякі конкретні факти. Сфальшувати і замовчати ці факти, навіть за постійного намагання це зробити, було неможливо. Узагальнення таких розрізнених відомостей дає уявлення про ту потужну хвилю народного обурення і гніву, яка охопила Миргородщину в 1918 – 1921 рр.

Цікаві відомості про склад повстанських загонів подає комуніст В.Бокітько, якого важко запідозрити в симпатіях до „бандитів”. Наприклад, загін отамана Лугового, який 1923 р. діяв у Шишацькому районі, на 80 відсотків складався з селян-середняків, решта були міцні середняки й „куркулі” [2]. Як бачимо, значна частина українського селянства стала до лав збройної опозиції більшовицькому режимові.

Перші збройні формування із селян, невдоволених політикою більшовицької влади, з’явилися в Миргородському повіті 1918 року. Так у районі сіл Петрівців і Кибинців діяв „карний загін під командуванням петрівцівського куркуля Тимченка” [3], який боровся проти радянської влади. Функціонували й инші селянські загони, що викликало велику тривогу в місцевих комуністів.

Щонайсильнішим був повстанський рух у північній частині Миргородського повіту – в районі сіл Попівки, Комишні, Зуївців, Бакумівки, Грем’ячої, Хомутця та прилеглих до них сіл і хуторів. Це пояснюється наявністю в тому регіоні значних лісових масивів.

1 листопада 1919 р. у Миргороді було проведено перший повітовий з’їзд рад, на якому лідером миргородських комуністів, головою Миргородського ревкому й головою повітвиконкому Григорієм Радченком було поставлене головне завдання – боротьба за хліб, що полягала в викачуванні, за тодішньою фразеологією, „лишків хліба” в заможних селян і в „контрреволюційного елемента” для постачання військ червоної армії і пролетарських центрів Росії.

Провести таку роботу безконфліктно, певна річ, було неможливо. Тому повітова радянська влада створила так званий загін для боротьби з бандитизмом, головним завданням якого було вилучення хліба в селян-господарів і якнайжорстокіше знищення тих, хто чинив опір експропріації. На чолі цього загону було поставлено уродженця села Бакумівки Митрофана Шастуна, члена ВКП (б) з 1919 року, фанатично відданого ідеї створення на багнетах революції „всесвітнього комуністичного братерства”. І багнети було пущено в хід. Жителі Миргородщини свідчили, що „борці” з цього загону, крім визначених їм владою функцій, ще й на власний розсуд змушували населення навколишніх сіл сплачувати їм „контрибуцію” – свиней, телят, баранів. Сп’янілі від горілки й уседозволеності, вони давали волю своїм далеко не позитивним емоціям, грабували й мордували людей, а надто тих, хто був у опозиції до радянської влади, наприклад, „давали чиньби” жителям села Семереньків, батькам Олександра Даценка, який служив ад’ютантом у Симона Петлюри [4].

У випадках псування місцевим населенням залізниці, нападів на потяги, псування телеграфних і телефонних ліній ГубЧК брала заручників із місцевих «куркулів». У випадку повторення псування об’єктів ці заручники підлягали розстрілові.

Загін Шастуна з усією більшовицькою несамовитістю уже на початку 1919 року знищив опозиційні селянські загони Черненка і Фурсенка [5]. Загін Фурсенка (Фурси, Хурсенка) діяв у лісах у районі сіл Черевок, Зуївців і Бакумівки. Шастунові як людині, що добре знала цю місцевість і людей, було легко розправлятися з Фурсенком. Принагідно скажемо, що в Бакумівці був найактивніший і найсильніший на Миргородщині комуністичний осередок, а за денікінщини туди перебазувався підпільний ревком на чолі з Г.Радченком. Поки-що не знайдено біографічних даних про керівників загонів – Черненка і Фурсенка. Можемо лише додати, що Фурсенки – відомий у селі Черевках заможний козацький рід, який займався благодійною діяльністю. Один із його представників, Михайло Тимофійович Фурсенко, ще 1892 року був опікуном Черевківського початкового народного училища [6], а Тимофій Герасимович Фурсенко 1902 року був церковним старостою в селі [7].

Із цих самих країв походив іще один повстанський заводій Виборний, загін якого діяв на Миргородщині протягом 1919 – 1920 років. Таке прізвище було поширене в містечку Комишні. Один із комишнянських жителів, Тимофій Виборний, до 1919 року служив у складі червоної армії командиром 1-го батальйону 29-го Миргородського стрілецького полку і був заступником командира полку з стройової частини. Але, зрозумівши антиукраїнську спрямованість червоної навали, він 18 квітня 1919 року під станцією Шепетівкою перейшов на бік петлюрівського війська, причому переконав і повів за собою ще п’ятьох своїх земляків – командирів Миргородського полку: миргородців братів Павла й Володимира Пасішників (Пасішниченків), Горбаня з Комишні, Калениченка з Попівки, Павла Єщенка з Березової Луки. Тоді таки був застрелений червоний командир полку Андрій П’явка (теж земляк із Комишні), якого, за припущенням свідка подій, могла усунути саме ця група офіцерів, котрі відчули протидію П’явки [8]. Через відсутність додаткових доказів ми не беремося впевнено стверджувати, що керівник селянського загону Виборний і колишній командир Тимофій Виборний – одна й та сама особа. Проте наявність між ними родинних зв’язків не виключена.

Все в тій же північній частині Миргородського повіту, у комишнянських і попівських лісах, 1919 року розгорнули діяльність селянські загони М.М.Яценка та В.Д.Ярового. Про отамана Яценка, як і про инших повстанських керівників, відомо дуже мало. Здогадуємося, що він міг належати до старовинного, знаного ще зXVIII століття, козацько-старшинського роду Комишнянської сотні тодішнього Гадяцького полку; на початку ХХ століття нащадки цього роду мали осідок у невеликому, на три господарства, але міцному Яценковому хуторі Попівської волості, неподалік від села Грем’ячої. Один із більшовицьких лідерів миргородський повітовий військовий комісар у 1919 – 1920 роках В.М.Волощенко у своїх спогадах писав, що В.Яровий улаштував у комишнянських лісах загін „под идейным руководством некоего «максималиста» Яценко М.М.” [9]. Напевно, під „максималізмом” він розумів безкомпромісність українського селянського провідника і його відданість справі боротьби проти більшовицького засилля. Загін Шастуна, який спеціалізувався на боротьбі з „націоналістичними петлюрівськими бандами” в лісах Миргородщини, вів запеклу боротьбу з бойовою групою Яценка. Її було знищено 1919 року [10].

До загону «лісовиків» М.Яценка вступила ціла родина з с. Комишні: заможний козак Василь Тригубенко та його чотири сини – Василь, Олександр, Іван і Андрій. Після розгрому загону Яценка і встановлення радянської влади 1920 року один із братів, Іван, продовжив боротьбу в повстанському загоні Виборного. Після 1921 року лиха доля розкидала братів – кого до Одеси, кого до Харкова та інших міст. Але 1929 року органи ДПУ вийшли на слід родини Тригубенків, і вересні того року Надзвичайна сесія Лубенського окружного суду засудила Олександра, Івана і Андрія до позбавлення волі на терміни від 6 до 10 років [11]. Організатора ж родинного опору – найстаршого брата Василя Тригубенка – каральним органам не вдалося розшукати.

Головними керівними й координаційними центрами в боротьбі з повстанськими загонами на Миргородщині були миргородський повітовий комітет КП(б)У, повітовий військовий комісаріат [12] і повітова Надзвичайна Комісія (ЧК) [13]. До боротьби з лісовими загонами радянська влада Миргорода широко залучала комсомольців, причому їхні дії були чітко налагоджені. Коли виникала термінова потреба виїздити на бій із „петлюрівським” загоном, на Держмлині (колишньому млині купця Виноградова) починали давати умовні алярмові гудки. Тоді комсомольці, які всі були членами загону ЧОП (частин особливого призначення), вмить покидали свої справи, хапали вдома зброю, бігли до збірного пункту в повітовому комітеті партії й негайно виїздили „на банду” [14]. Миргородським комсомольцям навіть членські квитки видавали тільки після того, як вони в складі ЧОП проходили випробування в боях із повстанськими загонами [15].

Ліси довкола Попівки поповнилися загонами незгодних із більшовицькою політикою після поразки протичекістського повстання під орудою офіцера Сергія Дубчака, яке сталося в Миргороді 2 – 3 квітня 1919 року й було придушене наступного дня. За даними В.Ревегука і Н.Кочерги, в миргородському повстанні взяло участь близько 7 тисяч чоловік [16], із яких 14 найактивніших учасників було страчено. Решта, уникаючи репресій, розпорошилася довкіллям. Частина учасників повстання приєдналася до тих селянських загонів, які діяли в повіті. Утворилися й нові угруповання.

Василь Дем’янович Яровий (бл. 1893 – 1920), виходець із села Березової Луки Миргородського повіту, брав активну участь у повстанні Дубчака, в розпал подій став помічником отамана. Один із підрозділів під його керівництвом розібрав залізничну колію пообіч Миргорода, щоб унеможливити підмогу червоним із боку Полтави й Ромодану. Зі слів комісара В.Волощенка, В.Яровий устиг утекти з Миргорода ще до розгрому штабу Дубчака. Навесні 1919 року він створив у лісі поблизу Комишні свій загін, який паралізував заготівлю хліба в Комишнянській і Остапівській волостях. Збройна група Ярового зміцніла настільки, що для боротьби з нею із Полтави було прислано цілий полк, якому вдалося розігнати загін Ярового, а його розрізнені сили відтиснути вглиб лісів, тим самим позбавивши їх активності [17]. На тлі цих відомостей викликає сумнів твердження про те, що під кінець дубчаківського повстання В.Яровий перейшов на бік комуністів [18]. За спогадами червоноармійця Олексія Чучмая, В.Яровий і ще один його земляк із Березової Луки Демид Гнатович Непокупний (Голодний) [19] були знищені загоном чекістів у лісі в урочищі Мелешках [20], що поблизу Комишні. Після слідства, вчиненого Полтавською губернською Надзвичайною Комісією 1920 року, Василя Ярового було розстріляно.

„Дубчаківське” коріння мав також повстанський провідник Дмитро Пищалка. Червона преса характеризувала його так: „Ідейний петлюрівець. Його політичний ідеал – самостійна Україна”. Він був сином заможного селянина із Попівки. Під час повстання в Миргороді проти більшовиків на початку квітня 1919 року С.Дубчак призначив Д.Пищалку командиром одного з загонів. Під керівництвом Дмитра повстанці захопили телефонну станцію і телеграф [21]. Після поразки петлюрівських сил у Миргороді Д.Пищалка пішов у ліси. В 1919 – 1920 роках його невеликий загін (за термінологією миргородських чекістів, „кулацкая банда”) контролював територію в Хомутецький і Попівській волостях. До нього входили, крім місцевих селян, кілька національно-свідомих офіцерів з Миргородщини, зокрема, штабс-капітан Донченко, відомий на той час політичний діяч петлюрівець Наливайко [22].

Взагалі, слід відзначити, село Попівка дало багатьох українських патріотів. Звідти вийшли поет Микола Філянський, згодом репресований, організатори української кооперації на Полтавщині Михайло Токаревський і Дмитро Шульга, там діяв міцний осередок „Просвіти”, до якого входили, зокрема, петлюрівські офіцери Андрій Гришко, Андрій Орел, Антін Ромодан, Яків Мосьпан, Пелих та інші [23]. Тож база для українського повстанського партизанського руху в Попівці й довкола неї була досить міцною.

http://ruhmirgorod.ucoz.com