Легенда про скарби графа Граббе
Важко граф прощався із своїм маєтком. Не тому, що багато добра доводиться покидати чужим і злим людям. Не тому, що надто багато вкладено у ці статки власної праці і власного часу (найкращі роки!). А тому, що справді полюбились графові ці місця – колись чужі, а тепер стали зовсім рідними; стали частиною його особистого внутрішнього простору, його душі.
Напливали на серце спогади про радісні дні господарських та родинних клопотів, години втіхи у колі близьких та друзів. Тепер усе буде по новому. Час збиратися …
Сумно подивився поміщик у очі своїх рідних: «Самого дорогого не можу забрати з собою». І невтямки було нікому, про яке багатство говорив граф. Звичайно – всім думалося про панську худобу, що паслась на вигоні, про чудових коней, яких він розводив. Про багаті угіддя і родючі грунти, прекрасні сади і прибуткові виробництва. А цей, завжди практичний німець, думав про … книги! Дійсно, безцінна у нього була бібліотека. Було там багато чого для душі. Багато чого було – не змовчимо – для успішного ведення господарства.
«Кому я це все покину? Чи хтось зрозуміє, який величезний капітал їм дістався - багатство людської думки ? .. Та ні, все це треба зберегти. До часу... Не може ж такий безлад тривати дуже довго. Я обовязково сюди ще повернусь...»
Темного вечора виносила прислуга здорові клумаки до лісу, довго складали графське добро до просмолених скринь. Закопували, старанно приховуючи сліди свіжої землі.
Поїхав пан з маєтку свого,- далекою виявилась його дорога. Так і не побачив більше він власного дому. Ні він, ні нащадки… Чи вернеться хтось із них колись сюди – у порожнечу? У мерзоту запустіння… Чи заплаче над своєю дідизною? – Бог знає.
А скарб той багато хто шукав – та як його знайдеш? Не дає його Вітхий Деньми у руки грішників. Може ще тому, що ходять із металошукачами – не те шукають, що закопано.
І ви мені не повірите – таке мовляв і скаже: пан заховав не золото а книги якісь. А я не від себе говорю, а що від старих людей чув – Граббе дійсно закопав свою бібліотеку. Може там крім книг іще що було? Картини, колекції якісь – може й було. А чого ж не бути?
Може і ви бажаєте пошукати? Ох і не легко вам доведеться! Дуже вже лісом позаростало. Хащі. Та коли зацвітає липа – тут справжній рай. Як вдихнеш того повітря, то вже здається, що більше немає у світі ні злоби, ні підлості. Нічого. Є лише Божа, нетутешня, любов.