1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18
6. Чумацтво - торгово-візницький промисел
На Миргородщині чумацтво здавна належало до найважливіших після землеробства, скотарства занять населення. З півночі на південь територією краю проходив знаменитий чумацький Ромоданівський шлях. Транзитним пунктом для всієї України був Кременчук, де чумаки переправлялися через Дніпро. Далі на південь дорога вела до Перекопу й Сивашу.
Перші записи про полтавських чумаків датовані 1665-1666 рр., хоча згадки про них зустрічаються з кінця XV ст. Найчастіше чумаки їздили по сіль в Крим і Галичину, а також по рибу на Дон і Запоріжжя. З України везли зерно, гончарні й дерев'яні вироби. Як правило, за рік робили 2-3 поїздки (сезон чумацького промислу тривав 6 місяців, а часом затягувався й довше). Вантаж возили мажами або хурами, які тягли воли.
Вони були основою багатства чумака. Найтяжчі вантажі були під силу лише чумацьким волам сірої української породи - сильним, витривалим і неперебірливим в кормах. Вирощували їх за особливою технологією, відбираючи бичків від найкращих корів. Щоб ці тварини велись в господарстві, послугувалися народними прикметами. Насамперед, це стосувалося масті - "яка у двір йде". Найкращими вважалися сіра (полова) і голуба масті. Неабиякого значення надавалося й рогам. Особливо поціновувалися круторогі тварини з товстим хвостом і густими ребрами. Під час перепочинок чумаки прив’язували до кінчиків рогів свічки, які мали горіти цілу ніч. Найзаможніші чумаки навіть золотили роги своїм волам.
Пара чумацьких волів у І пол XVIII ст. коштувала 14-30 крб., чумацький віз - до 5 крб., спорядження до 10 крб. Крім того, чумак повинен був мати не менше 7 крб. на дорожні витрати і купівлю солі. Таким чином, спорядження паровиці і дорога обходились щонайменше в ЗО крб., що на той час було значною сумою, тому цим промислом займалися переважно багаті козаки і менше селяни й міщани. В середині XIX ст. паровиця коштувала вже 75 крб. сріблом, а дорожні витрати зросли до 25 руб. Прибуток чумака складала різниця між купівельною і продажною ціною краму. Наприклад, купівля і перевезення пуду солі в І пол. XVIII ст. коштувала 8-12 коп, а продавалась сіль на Україні по 26 і більше копійок за пуд. За три вдалих поїздки чумак протягом року міг одержати до 20 крб. чистого прибутку. Деякі ставали справжніми багатіями, наприклад, котелевський чумак Іван Скляр у середині XIX ст. мав валку із 60 паровиц і капітал до 10 тис. руб. Значну частину грошей багаті чумаки вкладали в купівлю землі.
Для поїздки чумаки формували валку із 50-100 возів і обирали з свого середовища отамана, котрий порядкував в дорозі і мав значну владу. Отаманом спочатку вибирався найдосвідченіший і найавторитетніший, а згодом -найбагатшій чумак. Виділявся отаман шапкою, верх якої був обшитий червоним трикутником: на його возі стояв півень - живий годинник на всю довгу дорогу. На поч. XIX ст. заявилися так звані "хазяйські" валки, де були воли і майно одного господаря.
Кожен чумак мав ще наймита або сина, оскільки далека дорога вимагала важкої безперервної праці, повсякденного догляду за худобою, змащування двічі-тричі на день коліс та інше. Мазати вози було важкою роботою: треба було підняти мажу, стягнути колесо на край вісі, змастити вісь, надіти колесо, опустити воза - і так у всіх мажах. Мастило довго не трималося: пісок і пилюка, змішуючись з дьогтем, буквально переїдали дерево. Чумаки ходили всі вимазані в дьоготь (дехто вважає, що вони вимазувалися спеціально, щоб уберегтися від чуми (відси і назва), їжу готував обраний кашовар ( від інших обов'язків звільнявся), на чиєму возі знаходилися казан і тагани. Традиційною чумацькою їжею був хліб і сало, куліш з гречаної або пшоняної крупи, засмажений салом або олією. В далекій дорозі в холод, спеку і негоду чумакам доводилося зазнати багатьох злигоднів. На них нападали грабіжники (тому чумаки мали при собі зброю), чатували всілякі хвороби та епідемії (найстрашнішою була чума), а то й смерть. Під час поїздки, як і козаки в поході, чумаки дотримувалися сухого закону, а й після доброго торгу бучно гуляли. (Від початку XIX ст. коли дорога стала безпечнішою, суворих звичаїв дотримувалися менше).
Відхід валки завжди був подією. Провести чумаків приходили родичі, односельці. Проводжання перетворювалося на прощання - знали, що не всі повернуться з далекої дороги. Перед тим, як рушати в путь, отаман ставав з лівого боку валки, брав з переднього воза сокиру і кидав на дорогу перед волами. Інші чумаки клали поверх сокири навхрест долото та свердло (головне знаряддя при вироблені маж і дивилися як упала сокира: якщо лезом на схід -буде з дороги удача, на захід - невдача, на південь - повернуться з прибутком, на північ - і своє втратять. Щоб у довгій дорозі чумакам було безпечно, а круторогі не притомлювались перед від'їздом волів скроплювали йорданською водою, виголошували молитву: " Молюсь тобі В ласе й Андрію з Хомою, пощастить бурлаці іти осокою, і назад вертатись із щастям і казною". Наостанок приказували: "Перехрести дорого, дай щастя й здоров’я!"
Найближчі проводили чумаків аж за село. Там матері і дружини дарували вишиті сорочки, а дівчата - гаптовані хустки. Дароване чумаки носили у великі свята, в ньому хоронили, коли чумак помирав у дорозі.
Смерть чумака від хвороби чи ворожих ран була трагедією для всієї валки. У степу при дорозі копали заступом яму, померлого у новій вишиванці загортали в рогожу і клали в яму головою додому. Кожен приносив зі своєї мажі жменю солі, щоб обсипати покійника. Шапками насипали високу могилу, читали молитву і сідали заупокійну трапезу. Волам померлого фарбували роги дьогтем у чорний колір;волам загиблого в бою між рогами прикріпляли червону стрічку. В селах, що траплялися на шляху валки, люди проти таких волів ставали на коліна, віддаючи траурні почесті покійному. Повернувшись додому добро покійного (воли, мажі, заробок) передавали вдові, отаман додатково збирав пожертвування. Наступного року чумаки встановлювали на могилі високий дубовий хрест і прикріплювали до нього вишитий вдовою рушник (червона пов’язка означала, що покійник пролив кров). Проїжджаючі мимо чумацьких могил скидали шапки і осіняли себе хрестом.
УІ пол.XIX ст. чумацький промисел в краї досяг розвитку. Чумаки перевозили більше половини всіх вантажів. Поступово цей промисел зосередився в руках купців, переважно кременчуцьких, які наймали чумаків - "хурщиків". Свій крам чумаки збували в основному на ярмарках (тільки на Іллінській ярмарок товари щорічно доставляли на 20 тис. возів). В цей час розширився асортимент товарів, що ними торгували чумаки, з'являлися нові маршрути: Полтава-Київ, Полтава-Харків, Полтава-Катеринослав, Лубни-Чернігів, Катеринослав-Кременчук-Золотоноша-Київ. На великих відстанях між природними водопоями чумаки копали в полі три криниці, розташовуючи їх трикутником ("Бог любить трійцю"). Між криницями садили калину.
Занепад чумацтва почався наприкінці 60-поч.70-х pp. XIX ст. у зв’язку з будівництвом залізниць. В середині 80-х pp. традиційне чумацтво зберігалося лише в Золотоніському повіті. На поч. 90-х р. чумацтво, як явище, повсюду зникло (на ярмарках ще деякий час зустрічалися поодинокі чумаки).
Чумацтво відіграло велику роль в економічному розвитку краю, позитивно вплинувши на розвиток товарно-грошових відносин. Протягом XVII -1 пол. ХІХ ст. цей промисел був основним джерелом забезпечення населення сіллю та рибою. Чумакування потребувало специфічних знань, умінь, вольових якостей, необхідних для подолання багатьох небезпек, вимагало чималих жертв, але й давало свободу - почуття волі в єднанні з природою. Безкінечна дорога налаштовувала на філософсько-ліричний лад. В народі чумаки були шанованими людьми. Чумаччина широко відображена в українському фольклорі (цикл чумацьких пісень), літературних та мистецьких творах.
Для сучасних туристів на Полтавщині розроблено 1700-кілометровий екскурсійний маршрут "Чумацькими шляхами", який закінчується на Сиваші.