1. Утворення хутора Грабщина
Лісове – село Комишнянської селищної ради (народна назва – Грабщина), Миргородського району Полтавської області. На сьогодні воно вже не має постійного населення. Знаходилось в долині річки Озниці – правої притоки Хоролу, яка має загальну довжину 16 кілометрів, за
До Комишнянської селищної ради відноситься чотири села: Булуки, Лісове, Ступки, Шульги. Усі вони виросли з козацьких хуторів. Комишня була здавна оточена кільцем хуторів (Булуки, Заводище, Їжаки, Савицьке, Ступки, Шульги та ін.). Про хутори під Комишнею згадує ще Микола Гоголь у своєму романі «Гетьман» .
Більшість відомих на сьогодні хуторів Миргородщини за соціальною належністю можна умовно поділити на дві групи: шляхецькі і козацькі. І ті і інші отримували свою назву від прізвища власників.
Саме село Лісове спочатку носило назву Грабщина. Назва походить від прізвища власника. Десь у кінці ХІХ століття граф Граббе, російський німець, чи то купив, чи то іншим чином заволодів землями на північний захід від Комишні. Можливо, він був засновником хутора, названого на його честь. Хоча, могло також бути, що поселення тут появилося раніше – може навіть ще з козацьких часів, і було лише переіменоване новим власником.
Безумовно відомо лише, що граф, який сам був родом з Волині, у 1902 році переводить сюди своїх наймитів – з Берестечка (тепер Горохівського району Волинської області). На той час панський будинок та інші господарські будівлі вже було побудовано.
Рід графів Граббе був внесений до 5 частини дворянської родовідної книги Санкт-Петербурзької губернії. Граббе Олександр Миколайович 1864-1947, генерал-майор, у 1914-1917 був командиром Власного Його Імператорської Величності конвою. Його двоюрідний брат Граббе Дмитро Михайлович (1874-1927), - (син графа, полковника Михайла Павловича і Ганни Олександрівни Хомякової); граф, штаб-ротмістр кавалергардського полку, імовірно і був власником Грабщини. Від першої дружини (Львова Наталія Миколаївна (1877-1898)) у нього була дочка Марія (1897-1952). Вдруге одружився 1901 року, - з Мариною Олександрівною Голенищевою-Кутузовою (1880-1951), яка народила своєму чоловіку п'ятеро дітей: Ольгу (1902), Софію (1903), Олену (1905-1920), Ганну (1909) та Віру (1913-1920).
Граф обрав місце для свого палацу у дуже мальовничих краях – двоповерховий красень-будинок стояв на порослій лісом горі, під якою стелилася прекрасна річка Озниця. Довкола розкинулися широкі луки та густі ліси, які були чудовими мисливськими угіддями. Власник повною мірою використовував ці можливості – у нього часто бували гості, однією з розваг для яких було полювання. Саме для гостей він побудував і утримував велику псарню (назва одного із урочищ: «Собашня» промовисто свідчить про своє походження і досі залишається за тим місцем).
Щоб розважати гостей, пан утримував у своєму маєтку диких звірів, серед яких був і ведмідь, прикований ланцюгом до старого осокора.
З будинку до схилу гори було прокладено каналізаційні труби із кераміки, було підведено воду. У великому погребі, який згодом став колгоспним, зберігалися різноманітні соління, в тому числі і кавуни.
На горі біля будинку було розбито великий сад із фруктових дерев, через який простягалися каштанові алеї. Ті старі каштани і зараз можемо побачити на Грабщині. Неподалік будинку було посаджено п’ять лип – на честь нащадків графа (він мав п’ятеро дітей: трьох дочок і два сини).
Довкола «Палацової гори» розмістились господарські будівлі: стайня, спиртзавод, цегельний завод (досьогодні збереглася пам’ять про нього – у назві одного з урочищ - «цегельня»). Ще один екзотичний топонім – «вонюча», що знажодиться за
Поміщик використовував новітню техніку. Відомо, що перший у Комишнянській волості трактор «Фордзон» придбав саме він. Про масштаби господарства поміщика свідчить те, що він мав 12 економів у 12 маєтках, розкиданих по усій Україні; та одного управляючого.
Для ведення господарства землевласник майже не використовував місцеву робочу силу. Відомо, що на початку ХХ століття, він переводить сюди наймитів із іншого свого маєтку, який знаходився у Берестечку на Волині. Чому він так робив?
Лящук Марина Григорівна, 1892 р.н. свого часу була одною із тих переселенців. Вона розповідала, що граф дуже суворо ставився до підбору робітників. Він брав на роботу лише людей тверезих, молодих, фізично здорових, красивих, порядних і працьовитих. Саму Марину Григорівну у 1902 році, як і інших наймитів, було організовано перевезено до нового маєтку (будинок і господарські будівлі вже на той час було споруджено). Їй тоді виповнилось 20 років – пані відвела для неї роботу кухарки. Хоча Марина Григорівна була повністю неграмотною і ніяких рецептів екзотичних страв не знала, але швидко вчилася і всю рецептуру вивчала напам’ять. Незабаром граф став сватати її за свого конюха Килимника Івана Микитовича, молодшого за неї на шість років! Тому відзначимо, що землевласник здійснював суворий добір своїх працівників і намагався утримати у господарстві цінних робітників.
Нащадки тих давніх переселенців з Волині і досі проживають в Комишні, куди вони переїхали остаточно за 60-90 роки ХХ століття. Їх легко впізнати за характерними прізвищами, нетиповими для нашого краю: Лящук, Пилипчук, Килимник, Бешта та ін. Показово, що коли вони переїжджали до Комишні, то селились один біля одного, намагаючись жити сусід із сусідом – так, як жили на Грабщині. Майже всі їхні двори зараз розміщені компактною групою на одному з кутків селища – на Прогресі. Це якраз північно-західна частина селища, звідки найближче до їхньої батьківщини!
Ці нащадки волинян і досі зберігають відчуття єдності, про себе підкреслено говорять: «Ми грабщани». Та не лише ця назва відрізняє їх від споконвічних комишнян. Вони зберегли і певні ментальні особливості мешканців Західної України: вони дещо більш згуртовані, схильні до самоорганізації, розважливі, інтелігентні, люблять дуже веселитися, багато з них грають на музичних інструментах. І ця їхня окремішність пояснюється ще й тим, що тепер вони щороку, на поминальні дні, приїжджають до місця, де ще недавно було їх Лісове. Зустрічаються на цвинтарі, де поховані їхні батьки і діди.
Про самого графа відомо, що він був дуже випещений, гарний. Ходив граф завжди у червоних чоботях. Дуже гарною із себе була також його старша дочка – від першого шлюбу (овдовівши, він одружився вдруге). Сама ж пані (друга жінка) була не дуже показною, рудою і низькою на зріст, зате привітною, любила господарювати. Тому пішов поголос, що граф одружився з нею заради певного матеріального інтересу. Про самого пана Граббе, за його людськими рисами, згадують в цілому добре. Відомо зокрема, що коли забрали до армії Бешту Григорія (батька Бовкун Ольги Григорівни), а це було ще задовго до революції, то пан призначив для його родини допомогу – щомісяця видавали продуктовий пайок: боршно, пшоно, крупи.
Він ніколи не сердився, коли бачив дітей у своєму ягіднику, навпаки – розмовляв до них привітно. Його ж старша дочка теж дуже любила простих дівчат, розмовляла запросто, товаришувала з ними.