Комишня

Москаленко Віталій Павлович

(30.03.1934 - 02.03.1998)

Народився 30 березня 1934 року в с. Черніводи Городького району Кам'янець-Подільської (нині Хмельницької) області.

Мати, Пилипенко Лідія Макарівна 1914 р.н., вчителька, і батько, Пірус Павло Григорович, бухгалтер колгоспу, були ровесниками і одружились, коли їм було по 19 років. Незабаром батька призвали на службу в армію, де він пройшов яскравий бойовий шлях. Але їхня сім’я розпалась. Лідія Макарівна вийшла заміж за Жука Павла Григоровича.

Після закінчення 7-го класу (а батьки тоді проживали в с. Кам’яна біля Чернівець), його віддали на навчання до індустріального технікуму, де він пробув два роки, а з III курсу залишив навчання, бо душа не лежала до заліза й техніки. Перебуваючи в Чернівцях, часто відвідував театр, який справив на нього надзвичайно сильне враження. Крім цього, запоєм поглинав книги.

У1954 році закінчив середню школу у с. Великий Кучерів, під Чернівцями. В цей час багато займався спортом (футболом, волейболем, лижі) та художньою самодіяльностю.

Цього ж року пішов у армію. Служити йому довелося спочатку на Чорноморському а потім на Балтійському флоті, в містах Севастополь, а потім-Ленінград (тепер Санкт-Петербург) моряком-підводником.

У 1958 р. закінчився строк військової служби, і Віталій повернувся до Чернівець, де працював протягом року в Будинку піонерів. Часто з теплотою згадував свого військового командира М.П.Жигульова, який був вимогливою, але справедливою людиною і проявляв батьківське піклування про матросів, який зумів створити в колективі атмосферу доброзичливості, взаємовиручки і юнацької дружби. Тому ті роки служби, оповиті романтикою, завжди викликали у Віталія ностальгійні спогади.

Віталій був гарним, веселим хлопцем, цікавим оповідачем, знав багато пісень, які виконував з притаманним йому артистизмом, вправно акомпануючи на гітарі, що приваблювало до нього молодих людей, серед яких він завжди був лідером, користувався успіхом у дівчат.

У 1959 році одружився з Москаленко Людмилою Павлівною, яку знав ще з дитинства, бо їхні батьки вчителювали в одній школі. Вона навчалась тоді в університеті на IV курсі філологічного факультету, а він тільки-но вступив до культосвітнього технікуму. Після одруження взяв прізвище жінки, бо не хотів носити прізвище вітчима. У цей час дізнався  адресу і почав листуватися з рідним батьком, який тоді проживав у м.Ленінград, був військовослужбов­цем у чині підполковника і мав свою сім'ю.

У 1960 р. в сім'ї народилась дочка Лариса, яку допомогли виняньчити мати дружини Тищенко Надія Родіонівна й бабуся Москаленко Горпина Семенівна.

Юність Віталія була пов'язана з містом Чернівці. Зелене, ошатне місто з вузькими вуличками, з крутими підйомами і спусками, з гарно вимощеною бруківкую та тротуарами. Це місто-музей з неповторними архітектурними спорудами. Місто, що пов'язане з славними іменами Ольги Кобилянської та Юрія Федьковича, а пізніше - Івана Миколайчука, Володимира Івасюка, Софії Ротару, Назарія Яремчука.

Після закінчення навчання в 1961 р., (коли в космос піднявся перший у світі космонавт Юрій Гагарін), Віталій змушений був попрощатися з містом своєї юності.  Доля закинула його з сім'єю до селища Путила Чернівецької області (в Карпати).

Маршрут пролягав через с. Кам'яну, де колись працювали батьки, Сторожинець і Вижницю. Їхали туди автобусом від Чернівець протягом 6-й годин, за Вижницею - крутою звивистою дорогою понад стрімкими урвищами і кручами. За високим карпатським перевалом "Німчич", у мальовничій долині, з усіх боків оточеній горами, покритими стрункими зеленими смере­ками, розкинулось невеличке селище Путила, розділене навпіл вузькою річечкою Путилкою, притокою Черемоша, який впадає у Прут, де Чернівці, а Прут є притокою Дунаю. Путилка неглибока: ледве доходить до колін, з криш­талево чистою холодною водою, крізь яку просвічується кам'янисте дно, покрите галькою. Коли проходять дощі, ця річка стає несамовитою і бурхли­вим потоком змітає все на своєму шляху. Там уперше побачили, як сплавляють ліс плотами відважні плотогони.

Гуцули, що жили в горах, займалися скотарством та вівчарством, бо землі придатної для обробітку там майже немає. Хати дерев'яні, покриті дранкою (тесом), дуже далеко одна від одної. Мешканці їздили на конях верхи, подавали знак одне одному трембітою, яку вперше ми побачили там і почули її сумний протяжний звук.

Цей унікальний і екзотичний край, з автентичною культурою, звичаями і традиціями, якого майже не торкнулась і не зіпсувала цивілізація і глобалізм, добре змальвано у повісті Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків".

Селище Путила - це батьківщина письменника Юрія Федьковича, "бу­ковинського соловія". В цих краях і досі пам'ятають і розповідають легенди про народних месників Олексу Довбуша та Лук'яна Кобилицю.

У Путилі сім'я прожила шість років. Квартира знаходиться по вул. 1-го Травня, якраз напроти будинку, де жила з сім'єю славнозвісна Марічка, оспівана поетом Михайлом Ткачем та композитором Степаном Сабадашем у однойменній і відомій всьому світові пісні "Марічка".

Віталій Павлович працював художнім керівником, директором БК, а потім завідуючим відділом культури. Багато готували концертів. Виїжджали в глухі гірські села, на полонини. Їх привітно зустрічали, частували мамалиґою, банушем, гуслянкою, бринзою.

Це були роки самовідданої і творчої праці. Крім самодіяльності, вивчення народної творчості, Віталій Павлович  захоплювався живописом. За ті роки він створив дуже багато картин, епізодів. Брав участь у обласних виставках. На жаль, не вдалося йому стати художником - професіоналом (У 1959 р. пробу­вав вступити до Львівського художнього інституту і склав перші два екзамени - з портрета і композиції на "5"і "4", але з останнього - академічний рисунок олівцем - дістав "2" і більше не робив спроби вступити, бо мав сім'ю). Свої твори (портрети, пейзажі, натюрморти), які подобались людям, щедро роздарював. Щодо зайнять живописом - це був найплодотворніший період у його житті.

У 1962р. померла його мати у віці 47р., яка працювала тоді головою колгоспу в с. Стрілецький Кут. Цього ж року помер тесть у віці 52 р., який працював учителем на Полтавщині.

Влітку 1962 р. Віталій вступив на навчання заочно до Чернівецького університету на загальнонауковий факультет. Тоді ж приїхав до сина в Путилу рідний батько Пірус П.Г. з дочкою Оленою, якій на той час виповнилось 15р. Відбулась нарешті перша зустріч сина з батьком. Гостювали вони цілий місяць: ходили в ліс, на річку. У лісі було багато грибів і ягід: суниця, малина, ожина, чорниця.

У 1964р. вступив на історичний факультет Чернівецького університету, але змушиний був кинути через хворобу сина Олега, який народився 4-го-вересня 1964р.

Віталій Павлович  був азартною людиною: захоплювався грою в більярд, був заядлим футбольним уболівальником , що викликало роздратування в дружини.

У 1966р. сім'я залишає Путилу, цей чарівний, але відрізаний горами від усього світу край, і оселяється в с. Тростинка Київської області, поблизу від родичів(у містечку Васильків учителювали Лановлюк Іван Трохимович і Пищенко Юлія Радіонівна, тітка дружини).

Віталій Павлович працював директором будинку культури і одночасно викладав малювання в середній школі. Директор школи Нагленко Федір Пантелеймо­нович був педагогом-новатором з нестандартним способом мислення й по­ведінки і відчував у особі Віталія Павловича свого однодумця, помічав його непересічність і талант. Ця співпраця була дуже ефективною: Віталій Павлович оформляв школу, організовував дитячий драмколектив, робив виставки дитячої творчості. Він розгорнув також цікаву роботу в клубі по організації дозвілля молоді. Вистави створеного ним драматичного гуртка користувались завжди успіхом у односельців.  Віталію Павловичу запропонували посаду зав. відділом культури у м.Васильків, але він відмовився через відсутність житла у Василькові.

У 1972 р. Віталій Павлович  приїджає до батька в Ленінград погостювати. Це була друга і остання зустріч сина з батьком, який хворів на серце і помер у 1976 р. у віці 62 р.

З 1970 по 1975 р. Віталій Павлович  навчається заочно в Київському інституті куль­тури. Він вважався одним з найкращих і найталановитіших студентів. По закінченні йому пропонували роботу в Києві (кілька варіантів), але він змушений був відмовитись через сімейні обставини: в кінці 1974 р. народився син Ярослав, якому на той час було лише три місяці.

У Тростинці сім'я прожила 9 років, а в 1976 р. переїхала на постійне місце проживання в с. Комишню Полтавської обл.(батьківщину дружини).

Віталій Павлович працював спочатку керівником військової підготовки в середній школі, а через деякий час, коли появилося вакантне місце в БК, перейшов на посаду художнього керівника. Ще підчас роботи в школі створив дитячий драматичний колектив, вистави якого користувалися великим успіхом у глядачів, що сприяло зростанню авторитету його серед школярів та молоді.

Прийшовши до БК, взявся за організацію драмтеатру і, завдяки ентузіазму і організаторським здібностям, цей колектив було створено, і він швидко завоював популярність і подяку від людей, що давало режисерові натхнення і творчу наснагу. В репертуарі аматорського театру були п'єси: І.П. Котляревського "Наталка Полтавка"; М.П.Старицького"За двома зайцями";  Г.Ф.Квітки- Основ'яненка "Сватання на Гончарівці"; "Шельменко-денщик"; С.В.Васильченка "На перші гулі"; С.С.Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм" (уривки з опери) .

Крім цих класичних творів, використовувались і п'єси менш відомих авторів та самого Віталія Павловича:

"Віддам батька в прийми" (В.Канівця);

"Я тобі-ти мені";

"Житіє святих і нечестивих";

"Дід Покришка-екстрасенс".

Віталій Павлович  займався також інсценізацією творів  М.В . Гоголя і втілював їх на сцені.

У всіх виставах Віталій Павлович  на високому професійному рівні, з великим успіхом виконував головні ролі.

У 1992 р. Комишнянському драматичному театру було присвоєно зван­ня народного. Цього ж року на Всеукраїнському фестивалі аматорських теат­рів Комишнянський драматичний колектив зайняв II місце серед 24-х учасників-колективів, а Москаленко В.П. було нагороджено дипломом І ступеня за виконання ролі Омелька у виставі "Мартин Боруля" І.К. Карпенка-Карого.

Москаленко В.П. розробив багато сценаріїв і реприз для агітбригад та концертів, присвячених певним подіям у житті країни. Брав участь у конкурсі читців, де завжди займав призові місця. Незмінний учасник знаменитого"Сорочинського ярмарку", де вико­нував роль Тараса Бульби та інших гоголівських героїв.

Він побував у багатьох містах колишнього Союзу з своїми виступами як представника культури Миргородщини: в Анапі на конкурсі виконавців культ­працівників; у Лубнах на республіканському огляді фольклорних колективів; у містах Грузії на святі"Лесіаоба"; у Харкові на відзначенні Дня міста; в Євпаторії на св'яті писемності слов'янських народів, де читав "Заповіт" Т.Г. Шевченка; у Полтаві на Співочому полі; у Опішні на республіканському святі гончарів.

Віталій Павлович  володів приємним і сильним голосом (драматичним тенором), умі­ло поєднаним з акторською майстерністю, тому виступи його-сольні чи в складі дуетів і квартетів,- особливо при виконанні жартівливих українських пісень,- зривали шквал аплодисментів від вдячних глядачів. Навіть таких вимогливих і вибагливих, якими були відпочиваючі санаторію Миргород, в особі яких він знаходив прихильників і шанувальників свого яскравого талан­ту.

За його багатогранну натхненну творчу  працю Віталія Павловича  було відзначено дипломами та почесними грамотами (їх більше 30-и).

30 березня 1994 р. районний відділ культури під керівництвом Муки Олександра Ібрагімовича, заслуженого працівника культури України, орга­нізував і провів творчий вечір у Комишнянському БК, де вшановували Москаленка Віталія Павловича як кращого працівника культури на честь його 60-річчя. Це була пам'ятна для всіх подія, що зібрала переповнену залу глядачів-односельців та представників з інших населених пунктів, які знали Віталія Павловича як прекрасного артиста і прийшли віддати йому свою симпатію, повагу і любов.

В останні роки Віталія Павловича  зв'язувала щира дружба з місцевим народним умільцем і краєзнавцем Корнійком Миколою Олексійовичем, який, незважаючи на поважний вік, був постійним партнером по виставах, гарно грав на скрипці і сам виготовляв скрипки, ложки, діжки, прекрасно розумівся в техніці, був цікавим співбесідником, володів дотепним словом; здається,не було такого,чого б він не вмів. Ці контакти взаємозбагачували їх і скрашували життя.

Віталій Павлович був людиною неспокійної і непокірної вдачі, гарячою, темпераментною і горів на роботі, запалюючи всіх своїм ентузіазмом і енергією.

Життя цього невтомного трудівника культурного фронту обірвалося раптово, на 64-му році.

Другого березня 1998 р. його нестало (помер від інсульту). На могильній плиті залишився напис: "Життя коротке, а мистецтво вічне".