Збирайте скарби на небесах

180 років від дня смерті благодійника і громадського діяча Семена Кочубея

Ярослав Москаленко

11 травня (29 квітня ст. ст.) 1835 року у Біликах під Миргородом закінчив свій земний шлях славний доброчинець і відомий громадський діяч Семен Михайлович Кочубей.

Він був представником великого, впливового і грошовитого роду, початок якому поклав у 17 ст. татарин Кучук-бей (у хрещенні – Андрій). І хоч яким могутнім був колись цей рід, але жорстокий час вже майже знищив пам’ять про нього. Бо справді, про кого з них тепер так просто може згадати наш сучасник? Хіба про генерального суддю Василя Леонтійовича (онук Кучук-бея), та й то завдяки лише його несуразному доносу на гетьмана. А проте серед нащадків кочубеївської крові є люди незмірно більш достойні нашої памۥяті…

Правнук Василя Леонтійовича – Семен Михайлович Кочубей народився у 1778 р. у селі Триби під Полтавою. Cпершу обрав військову службу – був вахмістром кінної гвардії (1798), потім перейшов на цивільну де зрештою здобув звання дійсного статського радника, що відповідало генеральському.

С.М. Кочубей з 1799 року обіймав громадські посади. Спочатку — конотопського повітового маршала, а в 1802 році у зв’язку з відкриттям Полтавської губернії на перших дворянських виборах його було обрано полтавським повітовим маршалом (1802-1805), а невдовзі — полтавським губернським маршалом (1803-1807).

Це був дуже багатий землевласник, який мав 7 тисяч душ кріпаків. Отримавши довіру з боку дворян, він відразу розгорнув широку благодійність: подарував Полтаві свій цегельний завод, 3 000 крб. передав на богоугодні заклади, пожертвував 18 000 крб. на купівлю приміщення для бідних вихованців закладу громадського піклування. За його грошової допомоги у Полтаві на центральній Олександрійській площі було збудовано три кам’яні будинки, які і досі прикрашають місто: губернаторський, віце-губернаторський та дворянське зібрання. Передав 60 000 крб. на облаштування дворянського училища (на ці кошти у 1840 р. було відкрито прекрасну споруду Полтавського кадетського корпусу). Коли у Полтаві відкрилась гімназія (1808), то подарував їй свою чудову мінералогічну колекцію і влаштував при ній інтернат на 8 учнів. Завдяки його старанням у полтавців зۥявилося перше місце для культурного відпочинку – «Міський  сад» (нині — парк «Перемога»). Для його створення пан Степан передав як дар місту власний гай - біля 16 га.

Дивовижний поміщик дбав за освіту своїх селян. Вихованці, котрими він опікувався, здобували освіту в Харківському університеті, Петербурзькій медико-хірургічній академії, у різних пансіонах та інститутах. Скажімо, один з його кріпаків (Матвєєв) став старшим лікарем Полтавських богоугодних закладів і здобув звання статського радника.

Турбуючись про покращення народного здоровۥя, С.М. Кочубей у с.Дубові Гряди Константиноградського повіту відкрив водолікарню. Лікувальні властивості місцевої мінеральної води стали предметом досліджень спеціалістів Харківського університету.

Щедрою благодійністю відзначалася і дружина Семена Михайловича Кочубея — Парасковія Яківна Бакуринска. 1808 року вона започаткувала у своєму будинку пансіон для 12 збіднілих дворянок. У 1815, на 31-му році свого життя вона померла. Втративши близьку людину, Семен Михайлович залишив громадську діяльність та оселився у своєму маєтку у Біликах Миргородського повіту, де прожив останні 20 років свого життя.

Бажаючи продовжити життя пансіону яким опікувалася його дружина, він продав місту свою полтавську садибу: дім з садом і угіддями (більше 83 десятин) – добру половину отриманих грошей він передав на збереження закладу. А 1818 року на базі пансіону у колишньому маєтку С.М. Кочубея було відкрито Полтавський інститут шляхетних дівчат, - це був перший такий заклад серед губернських міст у Російській імперії. Ініціатором його створення стала Варвара Олексіївна Рєпніна (уроджена Розумовська) - онука останнього гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського і дружина генрал-губернатора Миколи Репніна-Волконського.

Але не варто сприймати Семена Михайловича лише як відстороненого філантропа. Він був і доброчинцем і діячем українського руху. С.М.Кочубей вписав себе в історію Вітчизни уже тим, що перше авторське видання «Енеїди» 1809 року (попередні видання друкувались без участі Івана Котляревського), вийшло за фінансової підтримки Кочубея. На знак щирої вдячності, геніальний автор присвятив свій твір другу і благодійникові.

Початок наполеонівської війни 1812 року змусив царя Олександра І офіційно відновити козацтво в Україні. Це була маніпулятивна технологія – відразу після перемоги над Францією, давній лицарський стан було ліквідовано. (Зазначемо, що ініціатором ції ганебної акції був родич нашого героя – князь Віктор Павлович Кочубей).

Але на той час царський указ викликав суспільне збурення, - маси людей виявляли бажання воювати за свободу. До формування підрозділів українського війська долучились багато видатних людей нашого краю, і серед них, звичайно, – Семен Кочубей. Зі своїх кріпаків він спорядив близько півтисячі бійців, забезпечивши їх усім необхідним…

Після перемоги і скасування козаччини, в суспільстві гостро відчувалось обурення брутальним «височайшим» обманом. В умовах російського самодержавства, де будь-які прояви легального політичного руху були неможливі, майданчиком для гуртування опозиції могли стати лише таємні масонські товариства. Одним із фундаторів такого осередку у Полтаві – ідеться про унікальну масонську ложу «Любов до істини» (1818—1819), - виступив Степан Кочубей. Поряд із ним, до організації увійшли: Іван Котляревський, Василь Лукашевич (родич Миколи Гоголя), генерал-губернатор Микола Рєпнін-Волконський та практично вся адміністративна верхівка Полтавської губернії. Засідання ложі відбувались у будинку, спеціально для цього спорудженому коштом намісника майстра ложі Семена Михайловича Кочубея.

Унікальність полтавської ложі полягала в тому, що одним із її завдань було…відновлення незалежності України. Тож немає нічого дивного у тому, що Олександр І (сам симпатик масонства) у 1819 наказав її закрити. У відповідь діячі українського руху створюють першу політичну організацію України – Малоросійське таємне товариство (1821). Під керівництвом В.Л.Лукашевича нелегальна структура створює свої осередки в Полтаві, Києві, Чернігові; зав’язує стосунки з Товариством об’єднаних слов’ян та польськими патріотичними організаціями.

Після невдачі повстання декабристів, учасників Малоросійського товариства було заарештовано. 18.01.1826 було видано наказ про арешт Семена Кочубея. Його було доставлено до Петербурга і після місячного слідства звільнено. Не останню роль у виправданні нашого героя відіграв його «брат» по масонській ложі «Любов до істини», генерал-губернатор Малоросійський, етнічний росіянин і великий патріот України – князь Микола Рєпнін-Волконський.

Останні роки життя великого благодійника нашого краю пов’язане…із бідністю. Важка душевна хвороба його єдиного сина Миколи не залишала жодних надій на продовження роду… Є підстави вважати, що Семен Михайлович, не бажаючи, щоб маєток успадкували хижаки і зрадники любої йому Вітчизни, свідомо розтратив його.

180 років тому закінчився славний земний шлях Семена Кочубея. За відведені йому 57 років він прикрасив Полтаву чудовими архітектурними пам’ятками, сприяв розвитку медицини, культури і освіти у нашому краї. Але найяскравіші сторінки його життя, коли він виступає як діяч загальноукраїнського масштабу: заснування ложі «Любов до істини», участь у «Малоросійському товаристві» - пов’язані з біликівським періодом його життя.

Добре сказано було: «де скарб твій, там буде і серце твоє». Скарби Семена Кочубея належать нашій Вітчизні. Довіку їх не пожере ні міль, ні іржа. 

Кочубей, Семен Михайлович. Действительный статский советник. Родился в 1778 † 29 апреля 1835. Вахмистр конной гвардии (1798), был Полтавским уездным предводителем (1802—1805 г.г.) и губернским (1803—1805). Это был очень богатый помещик, имевший 7 тыс. душ. О его образовании сведений нет. Возможно, что он получил домашнее воспитание, как это было в обычае у богатых помещиков того времени. 21 года он был Конотопским предводителем дворянства. Он был щедрым благотворителем. Он подарил приказу общественного призрения кирпичный завод, пожертвовал 18 тысяч на покупку дома для помещения бедных воспитанников приказа общественного призрения. Когда открылась в Полтаве гимназия (1808 г.), то он устроил при ней пенсион на 8 учеников. Подарил городу нынешний городской сад, прилегающий к улице; добавил свои средства при постройке домов для губернатора, вице-губернатора. Во время войны 1812 г. он поставил из своих крепостных одного ратника с 15 душ, снабдив всем необходимым. Уступил нынешнюю усадьбу полтавскому женскому институту за полцены. Обучал крестьян своих и т. п. По доброте характера своего и по роскошной жизни, какую он вел, он скоро пошатнул свое состояние и скончался в м. Беликах, Миргородского уезда в крайней бедности или, лучше сказать, в нищете, нуждаясь в самом необходимом. Сохранилась переписка между губернатором Могилевским и кн. Репниным, относительно его кредиторов, рисующая тяжелое материальное положение этого благотворителя.

Павловский И. Ф. Полтавцы: Иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители. Полтава, 1914. Стр.90

http://histpol.pl.ua/ru/component/content/article?id=2160