Бенкет під час біди

Таємниці Миргородщини епохи козацтва

Наші архіви зберігають не папери, а скарби…там кожен рядок дихає таємницею. І вона особливо хвилює тоді, коли мова заходить про наш рідний край…

345 років тому, - 4 грудня (22 листопада ст.ст) 1668 року у Гадячі, - гетьманській столиці Лівобережної України, відбувся бенкет. Місто тоді було на особливому становищі: воно було не полковим (і не підлягало владі полковника), а мало статус адміністративного цетру Гадяцького староства і управлялось окремим «господарем».

Час був не дуже-то придатний для розваг (початок Різдвяного посту) - та видно була потреба потішити високих гостей, хоч би і в умовах певних харчових обмежень.

Господарем застілля був пан Андрій, - брат і фактичний намісник гетьмана Петра Дорошенка на Лівобережжі. Володар України тоді був у зеніті своєї могутності, - ще не пройшло і пів року (8.06.ст.ст.), як він об’єднав під своєю владою обидва береги Дніпра (історична подія, яку тепер доводиться вивчати школярам у 8 класі) і прогнав з нашої землі війська Московського царства. Причому прогнав, схоже, – без особливих зусиль. Князь Григорій Ромодановський намагався було захопити Котельву, у якій були великі запаси амуніції. Тільки він розпочав облогу містечка (у червні 1668р), як довелося повертати назад, - Ромодановський дізнався, що підходять загони Петра Дорошенка. Втеча поважного князя Григорія була наскільки швидкою, що козаки тоді так і не змогли його навіть наздогнати. 

Тим більш дивним виглядає список запрошених на гадяцький бенкет. Там головним серед гостей був … посол московського царя шляхтич Феофіл Бобровський. Напередодні він розіслав із Гадяча до міст Лівобережжя грамоти з обіцянками «царської милості» і проханням «сражаться с татарами, ссылаясь с братом Андреем Дорошенком». Тобто він закликав від імені царя підтримувати владу ворожого їм гетьмана!

Звідки така приязнь до недавнього супротивника? Помиритися Москві з Дорошнеком допомогла … Запорозька Січ. Як інколи говорять: ворог мого ворога – мій друг… В Україні тоді ішла громадянська війна, яку в історичній літературі називають Руїною. Між собою боролися дві політичні еліти: низова козацька старшина не бажала миритись із тим, що влада перейшла до представника городової старшини – Петра Дорошенка. На противагу йому на Січі проголосили свого гетьмана, - уродженця Полтавщини, писаря Війська Запорозького Петра Суховія. Новий гетьман відразу знайшов широку підтримку у Кримському ханстві, яке проводило курс на затягування громадянської війни в Україні.

У той час, коли брат гетьмана Дорошенка пригощав у Гадячі дорогих гостей, війська Суховія разом з Ордою стояли зовсім поряд - під Комишнею. Чому було вирішено було влаштувати урочистий обід у зоні бойових дій? Яке враження на Бобровського намагався справити гетьман? Хотілося показати надійність свого становища у столиці Лівобережжя? А воно було не таким уже і стійким. Про це свідчить і той факт, що напередодні рідний брат Суховія (його теж звали Петром) наважився прибути у сам Гадяч. Правда тут він відразу «был скован», але потім відпущений, - його взяли на поруки «Зинковский атаман с сотники, для того, что в Зинкове жена его». Отож бачимо, що Суховій мав у нашому краї багатьох впливових симпатиків.

Царський посланець так повідомляв у Москву про військову ситуацію: «…с войском за Гадячем у Комышной, а с ними сказывають войска с 60000, и Татаровя де ездят в загоны к Чернигову и к иным городам, и их казаки побивают… А Дорошенко де стоит ныне в Кременчюку… И писал он де Дорошенко к наказному гетману к Демку (Многогрішному), чтоб он Татар побивал, а он на них пойдет войною за то, что они по присяге своей, которую ему в помочи учинили, не устояли (перейшли на бік Суховія)».

Разом з гетьманом Дорошенком у Кременчуці перебував зі своїм загоном славетний кошовий отаман Іван Сірко. Це промовиста і знакова деталь, - запорізький герой стає над партійним егоїзмом «своїх» низовиків, підтримуючи «чужого» їм гетьмана городової старшини – Петра Дорошенка.  

Отож, у непростий час зібрав у Гадячі своїх гостей брат гетьмана. Та і самі гості являли собою непросте поєднання. На обіді у Андрія Дорошенка, крім царського посланця були присутні «Дзинковские (Зіньківські), Полтавские и Комышанские сотники и атаманы». Цікавий підбір. Впадає в око деяка невідповідність: з одного боку – посол великого царя, з іншого –  кілька сотників… Це що – протокольна шпилька у бік Москви?

По друге – чому поряд стоять Зіньків, Полтава і Комишня? Перші двоє були полковими центрами. Зіньківський полк тоді мав 12 сотень, а Полтавський – 14. Тож дивним виглядає те, що поряд із ними згадано рядове сотенне містечко Зіньківського полку – Комишня. Хоча самі населені пункти за своїми розмірами тоді особливо не відрізнялись – у кожному з містечок було по одній козацькій сотні.

Схоже, що запрошених на бенкет було не дуже то багато. Адже автор донесення згадує окремо зіньківських і комишанських сотників, хоча це представники одного полку. Це означає, що їх було тільки два, адже якби із Зіньківського полку був ще хтось, то конкретизація про Комишню була б недоречною.

Третя невідповідність – опозиційність запрошених сотників. Полтава традиційно були під впливом Січі – на той час повністю підконтрольної Суховію. Зіньківці, як ми вже згадували, добились звільнення з-під арешту брата і соратника головного заколотника в країні, - не дуже то це було схоже на прояв лояльності до гетьмана. За що ж їх шанує Андрій Дорошенко, чому така честь? І чому тут комишнянський сотник? Може тому, що в Комишні вже стояли війська ворогів? В будь-якому випадку за цим рішенням стояла політика. Можливо це була спроба продемонструвати Москві неіснуючу єдність лівобережної старшини і гетьмана, підтримку його курсу місцевою елітою.

Насамкінець згадаємо про події, що стали логічним продовженням гадяцького бенкету. Вигравши час і недопустивши вторгнення сусідів, Петро Дорошенко зміг спланувати і на кінець грудня 1668 року здійснити розгром «винуватця застілля» - Суховія. Майже одночасно з цим позбувся свободи і найповажніший серед гостей - Феофіл Бобровський. Царський посланець вдруге прибув до Гадяча 28 грудня 1668 (10 січня ст.ст.1669) і був дуже урочисто зустрінутий почесною вартою. Виявилось, що він має доставити государеві грамоти «бурмистрам и к мещаном и ко всему поспольству» українських міст: Гадяча, Полтави, Ромен, Зінькова, Лубен, Комишні, Сорочинець, Опішні, Рашівки і Веприка. Грамоти містили заклик присилати до царя послів і «ударити чолом», - визнати його владу. Така агітація не влаштовувала гетьмана, який послідовно проводив політику невизнання зверхності ні польського короля, ні московського царя. Тому і не дивно, що почесна варта стала ще надійніше охороняти посланця – з міста його вже не випустили…

От ми і прочитали одну зі сторінок козацької минувщини нашого краю. Непросту сторінку. Але ми не маємо іншої історії. Як і не маємо вибору – пам’ятати чи забути. Пам’ять – святий обов’язок.

Москаленко Я.В. Бенкет під час біди. Таємниці Миргородщини епохи козаччини // Прапор перемоги, № 52