ФОРМУВАННЯ ОЙКОНІМІВ ПОЛТАВЩИНИ

Ганна ЛИСЕНКО, Кіровоград, Випуск 59 НАУКОВI ЗАПИСКИ Філологічна серiя

У статті розглянуто історико-географічні умови формування назв населених пунктів Полтавської області від найдавніших часів до сучасності. Процес ойконімної номінації – це процес народної творчості, а географічні назви – свідчення історичних умов епох, коли вони виникали, формувалися і поширювалися в тих чи інших країнах, областях, краях. Історики, археологи, етнографи все частіше звертаються за допомогою до топоніміки. За словами Ю.О. Карпенка, “етимологічний зміст власних географічних назв, як і їх мовна приналежність та словотвір, відбиває минуле, складну історію краю, побут та особливості суспільної організації населення.

При умові врахування специфіки й закономірностей топонімії, що відрізняє її від інших історичних джерел, зокрема, писемних пам’яток, власні географічні назви стають джерелом надійної і важливої інформації /с.288/ про життя народу протягом величезного історичного періоду – від старої давньоруської, ще племінної доби аж до фактів сучасної дійсності” [5, 218]. Додамо, що за географічними назвами вчені роблять висновок про минулі міграції населення, контакти різних націй між собою. Тому без знання конкретних природних, суспільно-економічних, культурних умов та історичних ситуацій, що збігаються з часом зародження топонімів, важко правильно зрозуміти їх первинне значення. Ойконіми – унікальні мовні пам’ятки, які, структурно майже не змінюючись, несуть із глибини століть інформацію про причини закладення поселень на певній території, заняття, племінну чи етнічну належність перших мешканців, зберігають для нас особливості мови та багатство народного іменника тих давніх предків, які дали назву відповідним населеним об’єктам. Всі без винятку ойконіми несуть у собі відповідну історико-культурну і власнемовну інформацію. Тобто вони є своєрідними пам’ятками соціальної і культурної історії нашого народу, історії його мови, багатства його народного іменника в глибокому і менш глибокому минулому. Фундаментально й одночасно дослідити всю ойконімну систему України практично неможливо. Тому доцільним є здійснення такої роботи в межах окремих історико-етнографічних, історико-географічних чи адміністративно-територіальних регіонів. Зокрема, розгляд ойконімів у межах сучасної Полтавської області є виправданим з історичного та географічного поглядів.

Метою даної статті є глибоке діахронічне вивчення назв населених пунктів обраної території. Серед основних завдань – історико-географічна характеристика Полтавщини. Якщо говорити про територію сучасної Полтавщини, то топонімія її території не раз привертала увагу дослідників. Серед праць стосовно цього регіону відзначимо такі: - Булава Л.М., Жук В.Н. Про походження географічних назв Полтавщини // Постметодика – №2 (9), № 7 – 1994. – С. 30 – 34, С. 46 – 49 [1]. - Жук В.Н. Іншомовні топоніми на Полтавщині, або що залишили нам наші давні предки // Добромисл. – Полтава, 1993. – № 3–4, С. 118–126 [3]. - Стрижак О.С. Назви уходів на території Полтавщини XVI ст. // Дослідження з мовознавства. – К.: Вид-во АН УРСР, 1962. – С. 49 – 56 [9]. - Стрижак О.С. Про походження назв населених пунктів Полтавщини XIV – XVI ст. // Питання топоніміки і ономастики. – К.: Вид-во АН УРСР, 1962. – С.80 – 95 [10]. - Цілуйко К.К. Топоніміка Полтавщини як джерело історії краю // Полтавсько-Київський діалект – основа української національної /с. 289/ мови.Збірник статей. – К.: Вид-во АН УРСР. – 1954. – С. 130 – 154 [12]. Науковий аналіз ойконімії краю в процесі її розвитку та функціонування здійснено у дослідженні К.К.Цілуйка “Топоніміка Полтавщини як джерело історії краю” [12, 130–154]. На жаль, дослідження О.С. Стрижака “Назви уходів на території Полтавщини XVI ст.” [9, 49–56] та “Про походження назв населених пунктів Полтавщини XIV – XVI ст.” [10, 80–95] обмежено лише трьома століттями, але абсолютна більшість засвідчених у документах XIV – XVI ст. ойконімів функціонує на Полтавщині і тепер, а стаття є доброю теоретичною базою для подальшого опрацювання ойконімії Полтавщини.

Полтавська область на карті України займає проміжне положення між центральними і північно-східними областями. Вона майже цілком розташована на лівобережжі басейну Дніпра, його середньої течії, на обширах Придніпровської низовини. Виняток становить невелика ділянка на правому березі Дніпра, в межах Придніпровської височини (Крюківський район міста Кременчука і його околиці). Площа області 28750,7 кв. км (4,8 % території України, 7 місце серед її 24 областей). Область утворена 22 вересня 1937 року. Загальна довжина меж області близько 1100 км, з яких 162 км – по акваторіях Кременчуцького і Дніпродзержинського водосховищ. Із заходу на схід область простягається на 245 км. В адміністративному відношенні область поділяється на 25 районів. Налічується 15 міст (із них 5 – обласного підпорядкування: Полтава, Кременчук, Комсомольськ, Лубни, Миргород). Чисельність населення близько 1,69 млн. жителів (3,4 % всього населення України, 10 місце серед 24 областей) [8, 5].

1.1. Історичні умови формування ойконімів Полтавщини

Первісне (істинне) значення слова вивчає етимологія. У нашому випадку – це первісні значення слів, що стали назвами поселень. Встановлюється значення слова-назви через його зіставлення зі спорідненими словами в тій самій мові або в споріднених мовах.

1.1.1. Час виникнення поселень і назв

Не менш важливу роль відіграє й історія. Здавалося б, що спільного може бути між певним відрізком нашого історичного минулого і суфіксами в назвах поселень. А виявляється, що якраз суфікси досить часто можуть підказати нам час появи тієї чи іншої назви. Так, наприклад, суфікс -к- проявляється у великій кількості ойконімів Полтавщини, починаючи з XVI століття, особливо на новозаселюваних землях (Будки, Кам’янка, Кияшки, Садки),

упродовж XVII – XX ст. нарощував свою продуктивність суфікс -івк-. І якщо на початковому етапі свого розвитку він поєднувався здебільшого з антропонімними основами (Власівка, Дмитрівка, Карлівка, Максимівка), то пізніше значно розширив свою /с. 290/ властивість, утворюючи назви поселень від інших значеннєвих основ – апелятивів (Капітанівка, Панівка, Роботівка, Соснівка).

Відома в давніх пам’ятках під назвою Лівобережжя територія сучасної Полтавщини має багату і безперервну історію. Система назв населених пунктів цього регіону формувалась протягом кількох століть в процесі багатовікового розвитку численних племен і народностей; вона почала формуватися ще в давньоукраїнський період, а в епоху середньовіччя була вже повністю окресленою і засвідченою тими моделями, які функціонують на теренах краю і зараз. Писана історія Полтавщини за вітчизняними джерелами починається з часів Київської Русі, коли ті чи інші події були зафіксовані в літописах – історичних творах безпосередньо давньоруської держави, а пізніше Росії, України, в яких оповідь велася за роками. Розповідь про події кожного року починалися словами «в літо», звідки й назва – «літопис», «літописець». А поселення, які згадуються в них, називають літописними. Давньоруські літописи свідчать, що землі, які пізніше увійшли до складу Полтавської губернії – Полтавщини, були здебільшого заселені ще в часи Київської Русі – ранньофеодальної держави з центром у місті Києві, що виникла на рубежі VIII – IX століть внаслідок об’єднання східнослов’янських племен й існувала до першої половини XIII століття.

Сіверянські поселення, представлені городищами роменської культури (VIII – X ст.), займали східну частину Переяславщини. У західній частині, що прилягає до Дніпра, знаходились землі полян. Київська Русь перебувала в постійній небезпеці від нападів степових кочівників. Тому спорудження фортець на південно-східних кордонах було дуже важливим війського-політичним заходом, що мав на меті зовнішнє і внутрішнє зміцнення Київської Русі. За великого князя Володимира Святославича розпочалося будівництво фортець по Остру, Трубежу, Сулі, Стугні. Сула була природним кордоном, що відділяв у XI – XII ст. руські поселення від степових кочівників на південному сході. Перехід Сули руськими військами сприймали в народі як перемогу над кочівниками. Зокрема на р.Сулі та її притоках в XI – XIII ст. концентрувалася більшість міст Переяславської землі, де понад 40 фортець було пов’язано з охороною кордону й торгових шляхів.

За правління Володимира Святославича побудовано 18 значних за площею неукріплених поселень [8, 802]. Дев’ять з них ототожнюється з відомим городами, що згадуються в літописах та інших писемних джерелах. Частина з них була заснована за часів Володимира і продовжувала існувати пізніше. Деякі збудовані вже в період посилення боротьби з половцями. У числі найстаріших поселень стародавньої Русі літописець згадує такі міста на території нинішньої Полтавщини, як Хорол (1084), Говтва (1095), Горошин (1083–1084, тепер с. Горошине Семенівського району), Кснятин (1069, тепер с. Снітин Лубенського району), Лубно, Лубні (1107, /с. 291/ нині Лубни), Пісочин (1092, тепер с.Піски Лохвицького району), Голтав, Голтва (1095 чи 1096 нині Говтва та Приліпка Козельщинського району), Желді, Желні (1116, нині Жовнин Чорнобаївсього району Черкаської області), Полкостень (1125, Повстин Пирятинського району), Малютин (1150, Малютинці Пирятинського району), Пирятин (1155), Луком’є (1179), Лтава (1174, тепер Полтава), Лохвиця (1320). Дуже давніми поселеннями вважаються Переволочна, Опішня та Зіньків [6, 4]. В.І.Довженок у своєму дослідженні сторожових міст на півдні Київської Русі згадує іще й такі городища: Ромни (літописний Ромен), Глинськ, Свиридівка, Скоробагатьки, Бодаква, Сенча (літописний Синець), Мацківці (можливо, літописний Сніпорід), Тарасівка, Чутівка, Бурімка, Лящівка, Кизивер, Жовнин (літописний Желни) [2, 107]

Усі городища розташовані на панівних висотах правого берега, зручних для спостереження й оборони, на більш-менш однаковій відстані одне від одного (близько 10 км). Усі міста, що входили в систему оборони на півдні Київської Русі, відігравали роль військових фортець. Але вони виникли у різний час і відрізнялись одне від одного за соціальним значенням і соціальною роллю. Відомі зі староруських літописів стародавні міста Київської Русі будувалися також на старих городищах, які вже самі мали довгу історію. “Слов’янський характер значної кількості цих городищ робить вірогідною думку про те, що простори від Дніпровського Лівобережжя аж до Волги, Каспію, Азова й Чорного моря були стародавньою східнослов’янською територією, зв’язки між окремими частинами якої були порушені в епоху зародження Київської держави (хоч з Тмутороканню вони підтримувалися й пізніше). У всякому разі, ще в VIII – IX ст. Сіверський Донець був південно-східною границею між слов’янськими поселеннями й осілими тут кочівниками” [12, 134]. “Грандіозну систему укріплень на межі зі степовими кочівниками- завойовниками можна було збудувати силами багатьох тисяч робочих рук при добре розвиненій на той час техніці спорудження. Якщо враховувати, що оборонні лінії тягнуться на сотні кілометрів по місцевості найрізноманітніших профілів, то стане зрозумілою очевидність давньої й багатої історії краю. Ті безперервні систематичні поселення по той бік складних фортифікацій зводилися не одним якимось слов’янським племенем, а багаточисленним народом на своїй споконвічній території для захисту своїх полів, осель, жителів” [11, 3].

1.1.2. Вплив типу заснованих поселень

Багато ойконімів вказують зокрема на тип поселень і господарських будівель: Веселий Хутір, Городище, Городок, Двірківщина, Забори, Землянки, Іванове Селище, Курінька, Лазні, Лісова Слобідка, Малі Погреби, Новий Виселок, Поселок, П’ятихатки, Радянська Дача, /с. 292/ Світличне, Сажки, Станицький, Старосілля, Теремецький, Хатки, Червоне Село, Червонохижинці.

1.1.3. Війни й міжетнічні взаємовпливи

З військовою справою і воєнними спорудами пов’язані зокрема такі ойконіми: Батарея, Воїнці, Гусарівка, Комендантівка, Компанійці, Майорщина, Окоп, Пушкарі, Редути, Сагайдак, Сердюки, Солдатове, Сотниківка, Сторожове, Шабельники і т. п. Про більш ранній період історії краю до нас донесли відомості твори давньоарабських, давньогрецьких та візантійських авторів. Вони свідчать, що в другій половині першого тисячоліття на землях, які розкинулися від Волги до Дніпра й Дунаю, від Каспійського, Азовського й Чорного морів до північної межі сучасної Полтавщини, проживали численні тюркомовні булгарські (болгарські) племена – нащадки племен хунну. Останні під впливом змін клімату на землі та інших обставин у перші століття нашої ери поступово просувалися від Північного Китаю та Північної Монголії на Захід, асимілювалися з туземним населенням і стали відомі в європейських історичних джерелах під назвою гунни. На Лівобережжі володіння древніх болгар сягали до сучасної території Сумщини та Чернігівщини і річки Сули, а на Правобережжі – до річки Росі. Уже на той час, за свідченням стародавніх істориків, болгари були добрими ремісниками, землеробами і воїнами, підтримували торговельні та інші зв’язки з Візантією й іншими країнами. Входили спершу до Західно-Тюркського каганату, а згодом, після того, як він розпався і його правителі втекли в Хозарію (хозари – споріднені з булгарами тюркомовні народи мешкали на Північному Кавказі, в Прикаспії), всі ці давньобулгарські племена були об’єднані ханом Кубратом (Крумом) у єдину державу Велику Болгарію. Цей хан уже на той час був православним, одержав освіту у Візантії, з якою підтримував тісні зв’язки. Ще з тих давньобулгарських часів на території сучасної Полтавщини збереглися і дійшли до нас топоніми та гідроніми тюрксього походження: Ворскла – Варе скле (“чиста вода”, “світла вода”, “біла вода”), Голтав – Говтва (“безодня”, “трясовина”, “болото”), Кагамлик – Каганлик (“сире, заболочене місце”, “заросле невелике озеро”, “заливні луки”), Керменчик, або Кірменчук (“укріплення, фортеця на березі ріки”), Коломак (“вода, річка, озерце”, “притока” тощо), Сула (су – “річка”), Сара (сари – “жовтий”) та інші. До тих часів, вірогідно, відносяться такі перші поселення-укріплення на місці сучасного Градизька, Кременчука, Говтви – Приліпки (нині села Козельщинського району), Полтави, Комишні, Опішні тощо [7, 5].

1.1.3. Міграція народів й етносів

На походження топонімів Полтавської області справляли великий вплив міграційні процеси, у зв’язку з чим топоніми формувалися в процесі багатовікового проживання та діяльності на її території різних племен і народностей. Серед них були скіфи, сармати, готи, гунни, булгари (ще /с. 293/ гунно-булгари, або давні тюркомовні болгари – протоболгари, які утворилися від асиміляції алано-сарматського племені болгар, що з II ст. до н.е. проживали на Північному Кавказі, та одного з тюркомовних племен хунну-гуннів, котрі з’явилися в Європі в IV ст. до н.е.), угри (ще маджари, мад’яри), слов’яни, берендеї, ковуї, печеніги, половці, кабардинці, черкеси, татари та інші. Таке розмаїття зумовлене пограничним положенням території на межі лісу і степу, приуроченістю до басейну однієї із найбільших водних артерій Європи – Дніпра. Археологічні культури, що перетинають цей район, вказують на доісторичні зв’язки його з Правобережжям і Прибалтикою, Волго-Окським басейном і районами Сходу. Топонімічна система Полтавщини складалася в процесі багатовікового розвитку численних племен і народностей, історична доля яких була пов’язана як зі Східною та Середньою Європою, так і з Азією.

З історичних часів на території Полтавщини співіснували або змінювали одна одну етнічні групи, які відносилися до різних мовних сімей та груп народів світу. Так, до індоєвропейської сім’ї належали іраномовні скіфи і сармати, германські племена готів (східна підгрупа германських мов); до неї належать близькі між собою слов’янські та балтійські народи. Фінно- угорська або угро-фінська сім’я мов поділяється на дві основні групи: фінську (фінська, естонська, карельська, комі, мордовські, удмуртські, марійська мови) та угорську (угорська, мансійська, хантийська). До алтайської сім’ї відносяться тюркські, монгольські і тунгусо-маньчжурські мови. До тюркомовних належали гунни, гунно-булгари (протоболгари), печеніги, половці, як і сучасні азербайджанці, узбеки, туркмени, татари, казахи, чуваші, киргизи, башкири, каракалпаки, якути та інші. Споріднені між собою кабардини та черкеси (загальна назва адигів), які в сиву давнину мали предками аланські, сарматські племена, належать до абхазо-адигейської групи кавказької сім’ї народів.

За цим принципом Л.М.Булава і В.Н.Жук склали генетичну класифікацію топонімів. “Оскільки чимало географічних назв було дано народами або племенами, які вже давно зникли, то нерідко рошифровку окремих топонімів ученим доводиться відшукувати в мові тих народів, з якими асимілювалися колись ці племена, в їх спадкоємців” [1, 31]. Серед індоєвропейських, найбільш давніх із тих, що збереглися до наших днів, є назви народів іранської мовної групи (скіфів, сарматів- аланів). Їх прикладами є: Дніпро, Артополог, Артополот, Варва, Рашівка, Сліпорід (Снепород, Снопород).

Набагато численнішими є назви, які сформувалися за часів перебування на досліджуваній території давніх тюркомовних народів (гуннів, протоболгар, торків, половців, печенігів та ін.). Це – Кукаган (“Камінь Кагана”, давньоруський Голтав, Говтва), Балтавар (Полтава), Базавлук, Керменчик (Кременчук), Самара та Самарчик, Бодаква (Будаква), Кагамлик, Кагамличок, Комишня, Комишанка, Тагамлик, Сухий і Мокрий Тагамлик, Оріль (Орель), Сула /с. 294/ тощо [1, 31]. Угро-фінські назви сформувалися в основному в VII – IX ст., деякі на початку XV ст., їх не так багато. На майбутніх полтавських землях на схід від Сули, де тривалий час проживали або кочували тюркомовні народи, і які потім, у часи Великого князівства Литовського, з дозволу великого князя литовського Вітовта колонізуються в значній мірі за рахунок татарських та потатарених елементів і виходців із Північного Кавказу, з кінця XIVст. й особливо з початку XV ст. додалося чимало нових назв, принесених татарами, кабардинцями, черкесами та іншими.

Назви ці давалися річкам, урочищам, невеликим поселенням, які поступово розросталися у великі населені пункти. При зміні одних груп населення іншими відбувається адаптація, а часто й перекручення первісних географічних назв, надання їм слов’янського, українського (українізованого) забарвлення. До таких належать Тахтаулове, (тюрк. тахта – “зупинка, ул – “село”), Нові Санжари (від сан-чаров, тюрк. “урочище, “брід”), Диканька, Келеберда, Маджари, Кишенька (Кишінка), р. Булатець, а від неї села Нижній і Вищій Булатець, Кияшки, що в перекладі з татарської означає “кривий” та інші [1, 31].

Тоді ж зустрічаємо нові топоніми балтійського, давньорусько-литовського, білоруського, українського походження. К.К Цілуйко зазначає, що “географічна термінологія іншомовного походження в складі назв річок краю, а також населених пунктів відкладалася поступово і пов’язана з багатовіковими взаєминами слов’янства з іншими народами, які в різні історичні часи були їх сусідами, а потім зникали. Східні ж слов’яни продовжували свій історичний розвиток на одній і тій же території. Всі ці обставини висувають на шляху до дальшої розробки давньої топоніміки Лівобережжя особливо важливі питання слов’яно-іранських, а потім і слов’яно-тюркських мовних зв’язків” [12, 143–144].

Проведене дослідження показало, що ойконімія Полтавської області має виразно східнослов’янську, українську основу. Більшість назв поселень краю є слов’янськими як за походженням твірних основ і словотворчих формантів, так і за будовою (Ананьєнки, Данилики, Захаренки, Іванівка, Максимівка, Прокопенки). Іншомовні вкраплення, незважаючи на багатовіковий вплив, становлять тут незначну частину (Волошине, Дніпро, Доновка, Келеберда, Кагамлик). І.Д. Сухомлин заперечує погляди В.Є. Бучкевича, що жителі Полтавщини в доісторичні часи були учасниками подій тільки в Київському та Чернігівському князівствах. Він також не погоджується з думкою Д.І. Багалія про те, що Лівобережні землі, зокрема Полтавщина, в XII – XVII ст. були пустинними. Гіпотезу про цілковите спустошення Полтавщини, як і всієї Наддніпрянщини, захищали М. Погодін, О. Соболевський В. Антонович та польський історик О. Яблоновський. Хибність цього погляду була переконливо доведена ще дореволюційними /с. 295/ вченими (М. Максимовичем, М. Владимирським-Будаковим, М. Маркевичем), а також вченими радянського часу (О. Барановичем, В. Ващенком, та ін.). І.Д. Сухомлин, зокрема, пише: “…саме тому половці мали можливість “ловити языка” на Полтавщині в XII ст., що тут були не тільки Полтава, Опішня, Переволочна, а й інші населені місця, і дружині Ігоря Святославовича було що захищати” [11, 4]. Таку думку про автохтонність населення Середньої Наддніпрянщини обстоювали К.К. Цілуйко, О.С. Стрижак та ін.

З етнічним складом населення пов’язані такі ойконіми: Волохівка, Грекопавлівка, Латишівка, Литвини, Ляховичі, Сербівщина, Татари, Чехівка, Циганенки. На назви різних територіальних груп населення вказують власні назви поселень типу Галицьке, Канівщина, Львівське, Уманці, Харківці, Черкасівка і т. п.

1.2.Суспільні умови формування ойконімів

У складі цієї групи назв населених пунктів домінують відантропонімні. Топонімія й антропонімія, будучи компонентами однієї ономастичної макросистеми, перебувають у нерозривному звязку і взаємовпливають як на складання системи топонімів, так і на формування антропонімів в цілому та в межах певного регіону. Але цей взаємовплив виявляється неоднаково: частіше на базі прізвищ та власних імен формуються ойконіми. Прізвища ж, організовані на базі топонімів, зустрічаються рідко. Синхронно-діахронний аналіз назв населених пунктів Полтавщини доводить, що велика частина ойконімів виникла ще в давньоукраїнський період, про що яскраво свідчить як фактор утворення цих назв за типовими давньоукраїнськими моделями топонімійного словотвору, так і фактор утворення їх базових назв від антропонімів, генезис яких сягає праслов’янської епохи. Антропоніми, що лежать в основах окремих назв поселень досліджуваного регіону, належать до найдавнішого пласту слов’янських найменувань. Найчисельнішими серед цієї групи відантропонімних ойконімів є назви поселень, які походять від імен, як чоловічих, так і жіночих. Більшість утворена від чоловічих імен: Семенівка, Степанівка, Миколаївка, Михайлівка і под. 1.2.1. Вплив суспільно-економічних стосунків Перші назви, схожі на прізвища, належали князям і з’явилися десь у XIV ст. Протягом XVI – XVII ст. родові прізвища закріпилися серед більшості жителів міст України. Кожне нове поселення діставало назву від імені першого поселенця (Дмитрівка, Гориславці, Максимівка). Від князів Бєльських (нащадків великого князя Гедиміна) одержує назву Більська фортеця на Ворсклі. Від прізвищ бояр Біликів, Довмонтів (Домонтів), Лізок (Лозки), Пивів (Пиви), Чорноухів (Чорнух) вже за литовської доби з’являються назви однойменних поселень. /с. 296/ Шляхта, одержуючи королівські “пожалування”, покріпачувала населення “окраїн”. Часто для заохочення перших поселенців королівський уряд надавав їм певні пільги, на кілька років звільняв від повинностей. Колонізатори, що прибували на нові землі з королівськими грамотами і заставали їх уже заселеними, пред’являли населенню свої права на “послушенство”, а згодом його закріпачували. Великі володіння мали на Полтавщині польські магнати Потоцький, Жолкевський, Конєцпольський та ін., український окатоличений магнат Вишневецький. На кінець першої чверті XVI ст. землі Полтавщини входили до складу Черкаського, Переяславського староств Київського воєводства. Частина її земель, що пізніше належала до Лохвицького, Роменського та Гадяцького повітів, була південно-західною окраїною Російської держави [4, 12].

З початку XVII ст. зустрічаємо велику кількість назв хуторів, сіл, які походять від прізвищ, імен чи прізвиськ їх засновників – переважно з козацької старшини: Глобине, Жуки, Івашки, Іскрівка, Кочубеївка, Черняківка, Яківці тощо. У XVIII – XIX ст. з’являється на карті Полтавщини велика кількість назв від прізвищ та імен поміщиків або членів їх сімей. Це – численні Андріївки, Василівки, Іванівки, Ганнівки, Григорівки, Давидівки, Дмитрівки, Олександрівки, Оленівки, Абазівка, Ганівка (від прізвища Ган), Кантемирівка, Милорадова та інші. Як бачимо із назв, нерідко засновники чи нові власники цих поселень не українського походження. Грузинівка, Грузинські Хутори, Гуржії, Ратіївщина, Ревазівка говорять про українських переселенців на цій землі. Наведені дані свідчать про вплив такого чинника, як феодальна власність, на ріст населених пунктів та їх назв.

1.2.2. Вплив меморіально-ідеологічних цінностей

Протягом довгих років, десятиліть, а то й століть частина назв зазнає змін. Особливо тоді, коли слово в основі назви поселення уже вийшло з ужитку, пристосовуючись до нових умов життя. Велика кількість перейменувань та новоутворених назв з’являється в радянський період: Вирішальне, Жовтневе, Комсомольськ, Ленінове, Фрунзівка, Чапаєве, Чапаївка, Червоне, Червонозаводське та інші. Багато назв повязані з ім’ям великого Кобзаря: Шевченка, Шевченкове, Шевченківка, Шевченківське, з іменами інших видатних письменників, поетів, учених.

1.2.3. Вплив суспільного становища

На адміністрацію і владу вказують такі ойконіми: Воєводське, Війтівка, Гетьманка, Писарівка, Старостенків, Стряпчий, Судівка, Княже, Маркізівка і т. п. Серед ойконімів цього типу виділяємо окремо назви населених пунктів, що свідчать про соціальний стан чи громадську діяльність їх жителів: Батраки, Бурлаки, Дворянка, Козаче, /с. 297/ Незаможник, Партизан, Пролетар, Середняки, Старцеве, Червоногвардієць, Чумаки і т. п.

1.2.4. Вплив сімейно-родинних стосунків

З термінами споріднення, посвоячення пов’язані такі ойконіми Полтавщини: Бабин, Батьки, Дідів Яр, Кумина Балка, Мачухи, Сиротенки, Сусідки, Трибратівка, Удовиченки, Юнаки і т. п.

1.3. Фізико-географічні умови формування ойконімів Полтавщини

Існують відмінні географічні особливості (рівнинність, пересіченість, заболоченість місцевості, рослинність, різна родючість ґрунтів і т. д.), що теж можуть впливати на час освоєння означених територій та на поширення окремих типів топонімів. “Важливий елемент історико-географічної характеристики краю становить зокрема топоніміка, тобто власні географічні назви взагалі, назви різних елементів поверхні землі (рік, озер, струмків, гір, ярів, балок, урочищ, лісів, чагарників і т. п.) і назви населених пунктів (міст, містечок, сіл, селищ, частин міст і кутків сіл і т. п.). Особливістю топоніміки є те, що власні географічні назви становлять найбільш стійкий елемент лексики кожної мови. Утворюючи певну систему в лексиці мови, топоніміка має свої закономірності розвитку, знання яких є важливим для вивчення історії народу і його мови. З особливостей топоніміки, що мають велике значення для дослідження історії краю, є взаємозалежність між назвами вод, інших об’єктів і назвами населених пунктів, взаємозв’язки між давніми й сучасними географічними іменами та зв’язки системи топоніміки досліджуваного регіону з системою топонімів даної мови” [12, 134].

1.3.1. Кліматично-геологічні умови та особливості рельєфу

К.К. Цілуйко відзначає, що “дніпровське Лівобережжя геологічно, оро- і топографічно становить край Східноєвропейської рівнини європейського материка. Отже, територія Полтавщини з фізично-географічного погляду є рівниною, що, як і кожна така місцевість, характеризується відсутністю природних перешкод у вигляді гірських хребтів” [12, 132–133]. Серед так званих “топографічних” назв Полтавщини переважають такі: Поділ, Пологи, Полянка, Довга Пустош, Залужжя, Красна Лука, Підлужани, Червона Поляна. Рівнина широкими терасами полого знижується на південний захід до Дніпра. На сході рівнина розчленована річковими долинами (тому тут поширені такі ойконіми, як Багни, Брід, Загребелля, Заріччя, Криниця, Кам’яний потік, Колодязів, Потоки, Райозеро, Ставки, Ставище, Оболонь, Побережжя), ярами і балками, на південному заході – плеската (звідси ойконіми Ярки, Бердич, Бугор, Вершина, Гора, Горби, Велика Круча, Стадна Могила, Островерхівка, Підгорянка, Семимогили, Кучугури). Клімат помірно-континентальний. Переважають глибокі й звичайні малогумусні та середньогумусні чорноземи, чорноземно-лучні ґрунти.  /с. 298/

Особливості ландшафту позначилися зокрема на виникненні таких ойконімів: Глинське, Замулівка, Пісочки, Чорнозем. Майже вся область лежить у лісостеповій зоні, південно-східна частина – у степовій зоні [7, 5]. Тому переважають утворення від таких географічних термінів, як Бірки, Весела Діброва, Гаї, Галяве, Залісся, Кустолові Кущі, Лісне, Переліски, Чорноліски. З елементів історико-географічної характеристики краю слід відзначити також порівняно густу сітку рік, пов’язану з системою вод Дніпровського басейну, що майже до XIX ст. були основним місцем поселень з найдавніших часів. Усі річки (найбільші з них – Сула, Псел, Ворскла, Орель) належать до басейну Дніпра і є його лівими притоками. “Природно-географічні умови території були, таким чином, дуже зручними для її заселення, а тому цей зовнішній фактор також пов’язаний з історично й археологічно доведеним фактом постійного й безперервного її заселення з найдавніших епох” [12, 133].

1.3.2. Мінерали

Основні корисні копалини Полтавщини: залізна руда, нафта і природний газ. Є поклади торфу, мінеральних будівельних матеріалів (глин, пісків, маргелю, каоліну, граніту). Це відобразилось на формуванні таких власних назв області: Граніт, Камінне, Мармури.

1.3.3. Рослинність

В ойконімії Полтавської області, як і в топонімійних системах інших регіонів, не могла не відобразитись надзвичайно різноманітна флора даного регіону. Зокрема це такі назви населених пунктів, як: Березівка, Вербки, Високі тополі, Вільхи, В’язівок, Грабщина, Дубинки, Липове, Оріхівка, Рокитна, Соснівка, Ясинуватий, Ялиниці і т. п.; Бузинівщина, Глоди, Калинівка, Ліщинівка, Терни, Шелюгів і т. п.; Барвінщина, Боровики, Гриби, Комиші, Кропиви, Лободине, Нехвороща, Очеретувате, Рогозівка, Хмелики і т. п.

1.3.4. Тваринний світ

Не менше представлена серед назв населених пунктів Полтавської області й фауна цього краю: Вовча, Зайці, Зубри, Іжаківка, Криси, Кроти, Лисича, Ново-Бирючки, Суслики, Тури і т. п.; Ворона, Галка, Гусаки, Голубки, Горобці, Гавівка, Деркачі, Дрозди, Зозулі, Лебеді, Соколи, Чайківка, Чижів, Шпаків, Шуліки і т. п.; Вобли, Жаби, Черепахівка і т. п.; Жуки, Комарівка, Муховате, Павучки, Оводи, Осове, Саранчин, Червівка, Шершнівка і т. п.

1.4. Економічні умови формування ойконімів

До цієї групи ойконімів входять такі назви, пов’язані з матеріальною культурою: - із землеробством і сільськогосподарським знаряддям: Борознянка, Валок, Відпільне, Горопашні, Заора, Клин, Колосівка, Лани, Ланна,  /с. 299/ Орівщина, Ралки, Розпашне, Сапи, Середпілля, Сошникове, Червоний Сніп, Степне, Ярові і т. п.; - з продуктами сільського господарства та їх обробкою: Горішні Млини, Жорнокльови, Крохмальці, Крупівка, Круподеринці, Макухи, Мельники, Мірошники, Олійники, Постав-Мука і т. п.; - зі скотарством та його продуктами: Бринзи, Бугаївка, Воловики, Кобиляшники, Коновалівка, Коровинці, Лоїв, Маслинці, Молочний, Овнянка, Різники, Салівка, Семикози, Свинарне, Стадниця, Стійло, Телятники, Тирловий, Цапів, Чабани, Чередники, Шерстюки, Шкури і т. п.; - з мисливством, рибальством і пасічництвом: Воскобійники, Гатки, Затон, Пасічники, Рибалки, Рої, Свічкарівка, Сомівка і т. п.; - з промисловістю, ремеслами і промислами: Дроти, Завод, Ковалі, Кузнівка, Слюсарі, Токарі і т. п.; Бочкарі, Копили, Лимарі, Чоботарі, Шевці і т. п.; Козуби, Прядки, Ткачівка і т. п.; - з назвами питва, страв і хатнього начиння: Білогорілка, Борщів, Вергуни, Галушківка, Казанки, Калачівка, Киселиха, Книшівка, Коржиха, Короваї, Котлів, Кочерги, Кулішівка, Медяники, Ополонівка, Пироги, Соломахівка, Юшки і т. п.; - з предметами одягу: Брилів, Постоли, Рукавиці, Черевики, Шапки, Штанівка і т. п. [12, 148–149].

1.5. Культурно-історичні й релігійні умови

Про особливості релігійно-культового побуту свідчать такі власні назви: Богодухівка, Богомази, Вознесенське, Дячкове, Коляди, Первозванівка, Покровське, Попівське, Причащанка, Райківщина, Проскурні, Чернече і т. п. З культурними установами і народним мистецтвом пов’язані такі ойконіми: Бубни, Балагани, Дудки, М. Курси, Малярівщина, Співаки, Сурмачівка, Тубдиспансер тощо. Взаємозв’язки між компонентами системи власних назв Полтавської області мають свої виявні риси, які пояснюються історичним, географічним, етнонімічним розвитком краю, характером його залюднення. Оскільки географічні, соціально-економічні, культурні та інші чинники в різних народів і навіть на різних територіях розселення одного народу є, як правило, неоднаковими, то відповідно різними є способи та засоби номінації географічних об’єктів у різних регіонах. Всі без винятку ойконіми несуть у собі відповідну історико-культурну і власнемовну інформацію. Тобто вони є своєрідними пам’ятками соціальної і культурної історії нашого народу, історії його мови, багатства його іменника в глибокому і менш глибокому минулому. У зв’язку з цим ці пам’ятки як живі свідки нашого минулого необхідно зберігати як народну святиню і докласти всіх зусиль до того, щоб якнайшвидше були офіційно відновлені назви перейменованих населених пунктів та ті з цих назв, які були неграмотно здеформовані.  /с. 300/ 

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Булава Л.М., Жук В.Н. Про походження географічних назв Полтавщини // Постметодика. № 2 (9), № 7. – 1994. – С.46 – 49, С.30 – 34.

2. Довженок В.І., Гончаров В.К., Юра Д.О. Древньоруське місто Воїнь. – К. – 1966.

3. Жук В.Н. Іншомовні топоніми на Полтавщині, або що залишили нам наші давні предки // Добромисл. – Полтава, 1993. - № 3-4, С.118–126.

4. Історія міст і сіл Української РСР в 26-ти т. Полтавська область. // Ред. колегія тома: Буланий І.Г. (голова редколегії) та інші. – К. – 1967. – 1022 с.

5. Карпенко Ю.О.Топонімія Буковини. – К., 1973. – 218 с.

6. Махно Є.В. Розкопки на поселеннях першої половини I тисячоліття н.е. в верхній течії Сули. – АН УРСР. – Т.V. – К. – 1955. – С.79 – 85.

7. Наш рідний край (Сторінки з історії Полтавщини в запитаннях і відповідях). – Вип.1. – Полтава, 1991. – С.3 – 11.

8. Полтавщина. Енциклопедичний довідник // за ред. А.В.Кудрицького – К.: “Укр. енциклопедія” ім. М.П.Бажана. – 1992. – 1022 с.

9. Стрижак О.С. Назви уходів на території Полтавщини XVI ст. // Дослідження з мовознавства. – К.: Вид-во АН УРСР, 1962. – С.49 – 56. [17].

10. Стрижак О.С. Про походження назв населених пунктів Полтавщини XIV – XVI ст. // Питання топоніміки і ономастики. – К.: Вид-во АН УРСР, 1962. – С.80 – 95; [16].

11. Сухомлин І.Д. Основи Полтавської ономастики – Дніпропетровськ. – 1963. 12. Цілуйко К.К. Топоніміка Полтавщини як джерело історії краю // Полтавсько-Київський діалект – основа української національної мови. Збірник статей. – К.: Вид-во АН УРСР. – 1954. – С.130 – 154.

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА Лисенко Анна Володимирівна – аспірантка кафедри української мови КДПУ ім. В. Винниченка. Наукові інтереси: питання історії мови, історична ономастика. 

http://www.kspu.kr.ua/download/nauk_zapiski/2005_vipusk_59_zamovlennya_3866.pdf