Музей Голодомору

«Приют». Початок шанування пам'ятного місця

У невеликому будинку поряд з Личанською церквою, де нині знаходиться бібліотека був, як тоді говорили, «приют» - дитячий будинок, куди звозили  з усього району спочатку лише дітей-сиріт, так званих куркулів» та одноосібників - тих, хто не пішов під час насильницької колективізації в колгоспи. Але коли в 33-му голодомор набрав жахливих розмірів, нещасні батьки багатодітних сімей віддавали в той «приют» дітей в надії, що, може, хоч там вони якось виживуть. Бо це ж - державний дитбудинок, там же щодня зобов'язані годувати дітей.

А про те, як їх у «приюті» годували, розповідає моя дорога колега, нині пенсіонерка Т.І.Кійко. У минулому Тетяна Іванівна — вчителька молодших класів; Мені пощастило працювати в школі №2 імені Давида Гурамішвілі з нею і з такими майстрами педагогічної справи, як Г.В.Вороніна, М.І.Захарова (нині покійна), Г.Г.Скільсара. Всі вони були вчителями від Бога, безмірно любили школу і дітей, самовіддано вчили і виховували їх. Кожна з них - взірець високої моралі, людяності, совісті та працелюбності. У кожної з них - не легка доля, але Тетяна-Іванівна і її сім'я пережили неймовірні страждання.

Батько поїхав на Донбас у надії заробити на шахті хліба для чотирьох пухлих від голоду дітей. Мати билася, як риба об лід, рятуючи діток. Вечорами повзала у відібраний у них двір, рвала свою моркву, буряки і цибулю, що посадила навесні. А незаможник, якому віддали їхню садибу, прислідив і поколов її вилами. Невдовзі вона померла від тих ран. Старша сестра зашила в піджачок мамині сережки та хрестик і пішла до магазину «Торгсин», де міняли речі на борошно. У черзі провела дві безсонні ночі, а на третю заснула і хтось вирізав зашите прямо біля грудей. Прокинувшись і усвідомивши жах того, що сталося, бідна дитина померла від розриву серця там же, біля магазину. А було їй неповних 17.

Останніх трьох дітей з цієї сім'ї влітку 33-го віддали в Личанський дит­будинок. Там їх постригли під «нуль», одяг в якому прибули, забрали і спалили, а натомість, як і всім, видали по ганчірці з двома вірьовочками, щоб діти завісили себе спереду. Спали всі покотом на соломі, постеленій попід стінами в кількох кімнатах будинку.

Тетяна Іванівна пам’ятає що діти були в основному 7 — 10 років. Всі пухлі з голоду, з великими животом. Годували їх заколотою, де одна пшонина ганялася за другою. А до неї давали тонесеньку прозору скибочку хліба. Тож і не дивно, що божевільні від нестерпного голоду діти їли все, що трапиться: цвіт акації, траву, зелену кукурудзу, сирі буряки. Ніякої медичної допомоги діти не отримували.  

Тож і мерли вони від дизентерії десятками. Одного разу прокинулася Тетяна Іванівна з малим братом, а старша сестра мертва. Ховали дітей у братській могилі, яку вирили тут же у дворі,  Клали мертвих штабелями і, прикривши соломою,засипали землею. Могилу зрівняли так, що ніякого сліду не лишилося. Лише коли в шести десяті роки на подвірї середньої школи № 4 копали тир для стрільби, то й натрапили на одне з поховань. Про дітей ніхто нічого не розповідав.

Але, як сказано в Євангелії, нема таємниці між небом і землею.

Минули роки. Окремі господарі з того кутка  зробили на місці колишнього приюту звалище  всякого непотребу. Несли сміття, озираючись, як злодії, бо ця  територія безпосередньо межує з кладовищем. Але знайшлися й інші люди, гідні звання  людей. Під керівництвом заступника директора школи № 4 Валентини Олександрівни Cердової щколярі прибрали смітник розчистили від порослі місце поховання жертв голодомору. Оля і Сергій Горюнови впорядкували прилеглу до поховання частину кладовища. Лідія Семенівна /Сидоренко/ Хоролець привезла на це святе місце вантажівку землі, адже саме на цьму дворищі загинуло шестеро з дванадцяти її малолітніх тіток та дядьків. Зелене господарство подарувало саджанці каштанів, ялин, а також красиву квітучу спірею. Анатолій Федорович Колодний привіз ці деревця, які були висаджені на алеї скорботи. На місці братської могили вкопали надмогильну металеву піраміду і насипали біля неї імпровізовану могилу. Вчителька Марія Марківна Демченко зі своїми вихованцями на поки що убогому меморіалі посадила  зелену огорожу. У неділю 3 травня 1992 року біля цієї братської могили відбулася громадська панахида за участю жителів Миргорода.

http://ruhmirgorod.ucoz.com/index/dzvoni_tridcjat_tretogo/0-59