Іван Вітенко

Івана Яковича Вітенка знають більше як колишнього директора Гаркушинської школи, досвідченого вчителя. Та зовсім мало відомо про його творчість. А він має своє поетичне обличчя, свій голос у літературі, розуміє, що потрібно читачеві і майстерно використовує у віршах багатства рідної мови. Тому хочеться, щоб про нього дізналося якомога більше шанувальників українського слова.

Народився Іван Вітенко 8 грудня 1951 року в мальовничому селі Погребняки Семенівського району в родині вчителів. Здобув освіту майбутній поет спочатку в рідному селі, потім навчався Оболонській середній школі. Він завжди відчував потяг до науки, його переповнювало бажання духовного зростання. Любов до художнього слова та повага до професії вчителя привели до Полтавського педагогічного інституту імені В.Г. Коооленка. Саме тут і почалася його творча стежина. Літературна студія «Заспів» стала для І. Вітенка першою серйозною школою шліфування художньої майстерності.

Після закінчення інституту в 1978 році Іван Якович почав працювати вчителем української мови та літератури в Білоцерківській школі Великобагачанського району. Тут він знайшов своє щастя, свою половинку. У 1975 році одружився з Лідією Фененко, яка стала вірною й надійною супутницею на все життя. Згодом у молодого подружжя народився син Сергійко. А далі доля розпорядилася так, що родина Вітенків у 1978 році переїхала на Миргородщину в село Гаркушинці. І з того часу наш край став рідним для поета.

Завжди поряд із цією талановитою людиною була пісня. Іван Якович та його дружина Лідія Іванівна не раз чарували своїм співом зі сцени односельців, колег.

Більше 30 років Іван Якович Вітенко пропрацював директором Гаркушинської школи. Було в житті всього, але він завжди залишався вірним своєму покликанню. Учитель-поет любив школу й дітей, учив серцем відчувати рідну мову й цінувати образне слово. Він дбав про те, щоб учням було цікаво вчитися.

Хоча зараз ця людина на заслуженому відпочинку, та не може сидіти склавши руки. Еван Якович займається громадською роботою, живе проблемами свого села. До нього йдуть за порадою, підтримкою, допомогою. Він незамінний учасник усіх свят, дійств, які відбуваються у селі та у стінах рідної школи.

Продовжує текти ріка життя Івана Вітенка - людини цікавої, доброї, щирої. Він завжди радо зустрічає гостей, бавить - свого маленького онука, допомагає дружині. Приємне обличчя, усміхнений та вдумливий погляд, посріблене сивиною чоло. Спілкування з цією людиною для кожного приносить масу задоволення. Мудрістю й простотою віє від неї.

6 грудня в Гаркушинській спеціалізованій школі І - III ст. відбулася зустріч із поетом Іваном Яковичем Вітенком. Восьмикласники запросили учнів та вчителів до літературної вітальні «Пливу життям бурхливої ріки...». Олег Корпан. який працював над науковою роботою за творчістю поета, детально розповів про життєвий шлях митця. Він також зупинився на аналізі збірки «Пливу життям бурхливої ріки...», яка вийшла у 2012 році. Виразно, щиро й переконливо читали вірші поета Владислав Товчиха, Вікторія Сорока, Катерина Устименко, Олександр Олексенко, Тарас Козленко. Не могла не звучати на цьому дійстві й пісня. Адже ліричний, чуттєвий твір Івана Яковича «Постаріла груша» покладений на музику миргородським композитором і співаком Є. Москаленком. Мелодія, злившись із поетичним словом, надала пісні крилатого розмаху. Як ніжно й трепетно вона прозвучала у виконанні Олега Корпана!

Нехай творчий доробок І.Я. Вітенка й не великий, але скільки в його віршах доброти, мудрості й любові. І ми в цьому переконалися. Така поезія не може бути одноденною, вона вічна, бо йдеться про найсвятіше для кожної людини, почуття - любов до матері, до родини, до отчого краю.

Хочеться побажати Івану Яковичу творчого горіння, натхнення, мирного неба та міцного здоров'я.

Твори

Якось швидко постаріло літо -

Молодіє осінь на дворі.

Диво-дивним покриває цвітом

Всі мої печалі і жалі.

Я дивлюсь - і сам собі не вірю:

Наче вчора, дивний якийсь збіг,

Мама, біля печі розімліла,

Готувала синові пиріг.

Клала все, що мала у господі.

Гонобила, пестила, пекла.

Їй хотілось, щоб всміхалась доля

І щоб осінь не була гірка.

Як давно було це все зі мною,

Та хвилює душу до цих пір,

Той пиріг калинно-гарбузовий,

Мами й тата рідний оберіг.

                    …

Постаріла груша, постаріла...

Та, що з татом я колись садив,

Стала мама наша зовсім біла,

Не помітив навіть і коли.

Все сидить, перебира листочки,

Знову в хаті, як завжди, сама:

Це онуки, а оце — від дочки,

Лиш од сина вісточки нема.

Де ж, синочку, ти так забарився?

Чи не тягне вже тебе сюди?

Ось і груша почала всихати,

Розгубивши всі свої плоди.

Пам 'ятаєш, як було на свято:

Сядем вкупі під її крилом...

Чуєш клен видзвонює завзято:

- Повертайся, сину, у село!

Я ж щоранку буду поливати

Грушу ту, що з татом посадив.

Тільки пам'ятай про мене, матір,

Як же ти мене колись любив!

                       …

Це все моє: ота берізка в полі

І гомінкі на вигоні тополі,

І колосочки вистиглого жита,

І стежечка від хати в щастя бите.

Оті могили, що кричать віками,

Дороги, порозбиті чумаками,

Все, що було раніше і опісля,

І мамина зажурена та пісня,

Яка ніколи не дає спокою,

Зове і кличе, манить за собою...

Оце і все, що в мене зараз є,

Але воно на все життя - моє!

Педорич Тамара. Його поезія – це мудрість і добро // Прапор перемоги, 01.01.2015р., № 1, с.7