Громадянська війна на Миргородщині

Як миргородські командири перейшли до Петлюри

Події Української революції 1918 – 1921 років на Миргородщині, національно-патріотичні прагнення й дії миргородців, боротьба наших земляків проти більшовицької політики до сьогодні залишаються мало вивченою цариною. За роки радянської влади дозволялося писати лише про „героїчні подвиги комуністів” та „борців за радянську владу”. Неначе й не існувало людей, яким була дорога своя рідна Україна, а не принесена на червоних багнетах ідея всесвітнього комуністичного єднання. Тих, хто стояв на українських позиціях, комуністи вважали „врагами родины”, „врагами народа”.

Такі події 1918 – 1921 років як повстанський антибільшовицький рух, миргородське повстання Дубчака, дія селянських загонів, участь миргородської міліції в виступах проти радянської влади та інші факти уперто замовчувалися компартійними ідеологами. Дуже мало збереглося відомостей про тих миргородців, які мали національні переконання, відстоювали незалежність Української держави. Імена багатьох із них пішли в небуття.

1918 року, за гетьманату, більшість українського селянства не сприйняла австро-німецького окупаційного режиму. На Миргородщині стали створюватися загони самооборони. У Попівських лісах теж виник загін, до якого невдовзі приєдналися інші загони повіту. На початку 1919р. це угруповання одержало назву 14-го Миргородського   повстанського радянського полку, командиром якого став Андрій П’явка з Комишні.

Проте політичної єдності полк не мав. Один із його засновників більшовик Степан Ксьонзенко згадував: "Одні були за колишню Центральну Раду, інші – за Петлюру й самостійну Україну, треті – за гетьмана Скоропадського і німецьких окупантів, четверті – за самостійну Україну разом із багатіями й куркулями-націоналістами, п’яті – за ради робітничих, вояцьких і селянських депутатів". Бракувало єдиної платформи й серед командирів Миргородського полку, які здебільшого тримали свої думки при собі або сходилися на тому, що слід розбити гетьманські організації, вигнати з України австро-німецьку окупаційну адміністрацію, а потому буде видно, як діяти...  "На Україні партія більшовиків була слабкою, більше було націоналістів, котрі відстоювали частіше настанови колишньої Центральної Ради", – згадував С.Ксьонзенко.

Рішучі самостійницькі позиції займали чимало командирів 14-го Миргородського полку: заступник командира полку з стройової частини й командир 1-го батальйону Тимофій Виборний (родом із Комишні), його односелець, командир 2-го батальйону Горбань, командир 3-го батальйону Павло Пасішник (Пасішниченко) з Миргорода, Павлів брат Володимир Пасішниченко – командир 1-ї роти, Павло Данилович Єщенко з Березової Луки, на той час Миргородського повіту, Андрій Калениченко з Попівки та інші.

18 лютого 1919 року 29-й Миргородський полк вирушив на фронт у напрямку Києва. Він перебував у складі дивізії М.Щорса. Полк із боями просувався вперед і у квітні 1919 року полк підійшов до важливого стратегічного вузла - станції Шепетівки і села Судилкового (нині Хмельницької області), де тоді велися жорстокі бої між російсько-більшовицькими військами й корпусом Січових Стрільців, що діяв у складі Армії УНР. Під час маршу в назві полку відбулися зміни: він став іменуватися 29-м Миргородським радянським полком. Миргородський полк зайняв оборону.

За час рейду більшість миргородських командирів остаточно упевнилися в тому, що РККА – це не та сила, яка принесе добро українському народові. Не підтримували вони й політики гетьмана Скоропадського. Їм щонайбільше імпонувала позиція Головного отамана армії Української Народної Республіки Симона Петлюри, спрямована в річище української державності. Вибір визрів. Офіцери-українці готyвали в полку антибільшовицьке повстання. Можливо, вплинув ще й той фактор, що 1–4 квітня 1919 року у Миргороді прихильники Симона Петлюри під керівництвом офіцера Сергія Дубчака вчинили збройний виступ проти ЧК.

Отож, рано-вранці 18 квітня 1919 року поблизу передової до двору лісництва, де були розквартировані бійці-миргородці, увійшли шестеро командирів 29-го Миргородського полку – Виборний, Горбань, Калениченко, брати Пасішниченки, Єщенко. Всі вони були в мокрому, зарошеному одязі – видко було по всьому, вночі не спали. Очолював усю групу Тимофій Виборний, який дав команду своїм підлеглим і ординарцям швидко збиратися й виїздити. І офіцери, і їхні ординарці виїхали в напрямку передової, але потім повернули до розташування петлюрівських військ. Ця надзвичайна подія дуже стривожила командира полку П’явку, і він удався по допомогу до сусідніх червоних частин.

Група офіцерів під орудою Тимофія Виборного, яка знала план оборони більшовицьких частин, допомогла українському війську скорегувати артилерійський вогонь по спеціальній комендантській роті, що прибула з Херсона для "наведення порядку", по штабові полку, по розташуванні резервів та інших важливих позиціях червоних. Більша половина 29-го Миргородського радянського полку перейшла на бік Армії УНР, що і вирішило результат бою. Петлюрівці прорвали фронт оборони, корпус Січових Стрільців пішов у наступ. Залишки червоних полків відступили на схід під Шепетівку. Було взято в полон близько сотні червоноармійців, чимало гармат і кулеметів.  Під час контрудару сусіднього 5-го радянського полку знайшли тіло убитого  командира полку Д.П’явку, який загинув за нез’ясованих обставин.

Ті, хто не пішов за Тимофієм Виборним до війська Петлюри, потрапили в оточення, а коли вибралися з нього, то перейшли в розпорядження Московського загону (командир Ільїн, начштабу Васильєв). Цей загін нападав уздовж залізниці на петлюрівські панцерники, брав участь у боях. Згодом солдати і командири 29-го Миргородського полку, які не перейшли на бік військ УНР, влилися до 392-го Таращанського радянського стрілецького полку. Про події 18 квітня, крім Ксьонзенка, писав також у своїх спогадах колишній боєць Миргородського полку Олексій Чучмай (ці записи нині зберігаються в Миргородському краєзнавчому музеї).

Під натиском потужної російсько-більшовицької навали військо С.Петлюри відступило, 27 квітня ним було залишено станцію Шепетівку. Сила поборола силу. Українська армія кривавилася в нерівних змаганнях із зайшлою потугою аж до осені 1920 року.

А яка ж доля тих миргородських офіцерів, що перейшли до Української армії? Маємо відомості про те, що Тимофій Виборний із весни 1919 року по 1920 рік командував 6-м Миргородським Січовим піхотним полком у складі Корпусу Січових стрільців, який був під орудою Євгена Коновальця. 

Командир одного з полків Січових Стрільців Василь Кучабський підкреслював значну бойову вартість Миргородського полку, хоча й зазначав, що полк "не любив одностайності в одягах, канцелярщини й міцної військової організації". Командував ним один із найкращих бойових старшин тогочасного Січового Стрілецтва, давній командир Миргородського Куреня Виборний. До найкращих старшин 6-го пішого полку належали Пасішниченко і Яків Луценко.

6 грудня 1919 р. рада командирів частин Групи Січових Стрільців прийняла рішення про самодемобілізацію. Деякі з вояків пішли до частин Армії УНР, а Тимоф Виборний повернувся на Миргородщину, де продовжив боротьбу проти російсько-більшовицької агресії. 3 кінця 1919 і протягом 1920 року очолений ним селянський повстанський загін рішуче бився з більшовиками у районі його рідного села Комишні.

Близько 1921-1922 рр. у Миргородському повіті проти більшовицької влади діяв також селянський повстанський загін на чолі з А.Калениченком, однодумцем і соратником Тимофія Виборного з Миргородського полку. Нерозлучні Павло й Володимир Пасішники до загину билися в 6-му Миргородському полку Січових Стрільців. За свідченням їхніх сусідів-миргородців, обоє були зарубані червоними у одному з жорстоких боїв за незалежність нашої Вітчизни.

Людмила Розсоха, заступник директора з наукової роботи Миргородського краєзнавчого музею, заслужений працівник культури України, член Народного Руху України з 1989 р.

http://ruhmirgorod.ucoz.com 

Розсоха Людмила. Патріотичний вибір миргородців під Шепетівкою // Прапор перемоги,