Легенда про митрополита Іосифа

До 340 річниці преставлення Йосифа Нелюбовича Тукальського

Ярослав Москаленко

Цей переказ я почув давно - уже добрих років сім тому. Мені тоді доволі часто доводилося бувати у Лубенському Мгарському монастирі. І от, у випадковій розмові з одним із його насельників, почув яскраву старовинну легенду. Думаю, давно час її оприлюднити.

Коротко: Іосиф Нелюбович-Тукальський – чудовий проповідник і полеміст, відомий бездоганним і праведним життям. У 1663 році був обраний «митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси». На цьому посту йому довелося зазнати переслідувань як з боку Варшави, так і Москви. Анитиуніатські проповіді і український патріотизм дратували поляків. Від самого 1663 року король взяв курс на розкол Київської митрополії, а її очільника кинув за грати Мальборської фортеці. Арешт викликав таке обурення в українському суспільстві, що митрополита довелося звільнити.

Російський гарнізон, який тоді стояв у Києві, не допускав його до митрополичої кафедри (власне, це вже була традиція – так само вони вигнали його попередника – Діонісія). Чому «православне воїнство» боролось проти улюбленого народом пастиря? – На додачу до всього, він був прихильником збереження канонічної єдності української церкви з Константинопольською патріархією і відповідно – противником її переходу до Московського патріархату… Це не кажучи про те, що вже сам його титул: «митрополит Київський, Галицький і всієї Руси» - викликав напругу у Москві.

Шлях випробувань Іосифа Нелюбовича закінчився 26 липня 1675 (за ін. даними – 1676) році. Був похований у Троїцькій Церкві Чигирина - тогочасної столиці України. За ревність у вірі і праведне життя Бог прославив його нетлінням мощей, які було перенесено до чигиринської церкви Петра і Павла. У 1678 році турки зруйнували місто і мощі митрополита довелося перевезти до Лубенського Мгарського монастиря, де вони перебувають і досі нетлінно.

Закінчивши передісторію, звернемося до самої легенди:

1678 року турецька рать напала на Чигирин. Після жорстокого обстрілу місто було захоплено. З важким серцем покидали вояки зруйновані укріплення славної козацької столиці. Але не тільки гіркота поразки гнітила хоробрих воїнів, - ширились чутки про глумління іновірців над християнськими святинями. Однин із сердюків (так називали бійців елітних підрозділів гетьманського війська) викликався врятувати від подібної долі мощі шанованого народом святителя Іосифа. Вояк добре знав турецьку мову, тож переодягнувшись у східний одяг, він вирушив до ворожого табору.

Героїчна акція супроводжувалась чудесними обставинами. Хоча повсюди панувала тривога, але козака скрізь, без жодних запитань, пропускала пильна турецька сторожа і він зміг безборонно перейти усе переповнене ворогом місто. Коли сердюк підійшов до розбитої гарматними пострілами церкви Петра і Павла, то через величезний пролом побачив, що дорогоцінна срібна рака не лише не була викрадена мародерами, але і залишилась повністю неушкодженою під час обстрілу. Він поклав її на спину і вирушив на зворотній шлях. Масивна срібна труна із тілом митрополита у той час видалась йому навдивовижу легкою, так що він жодного разу не зупинявся, щоб перепочити – аж до самого табору гетьмана Самойловича.

Після цього святі мощі митрополита Іосифа було перевезено до Мгарського монастиря, де вони і зберігалися у належній пошані до липня 1709 року, - до приїзду Петра І. На той час по всій країні було розгорнуто кривавий терор проти мазепинців. Хтось із підлабузників назвав ім’я святителя… І хоча митрополит, звичайно, не мав жодного відношення до Івана Мазепи, і взагалі - жив у іншу епоху, але було досить і того, що він завжди був противником володарювання Москви.

У азарті злоби ніщо не зупинило царя – ні пристойна релігійна освіта, здобута у дитячі роки, ні чутки про зцілення і чудеса, які відбувалися біля раки митрополита Іосифа. – Цар-безумець віддав нечуваний наказ – колесувати … нетлінні мощі святителя. Але слава нетління належить не людям, а Богу; а Бог осміяним не буває. – Раптом, у самий розпал блюзнірських приготувань, смертельний жах огорнув Петра і він у останню мить зупинив ката. Тож, не зважаючи на все, кості митрополита зламані не були.

Але не розкаявся цар у своєму безумстві: він скасував свій перший наказ, але замінив його не набагато кращим – замурувати мощі у стіну, – щоб приховати від народу Божу славу, щоб хворі і нещасні не здобували зцілення і втіхи, звертаючись до великого молитовника за нас перед лицем Господнім.

На моє велике здивування, оповідач несподівано узявся показати і місце захоронення митрополита. Ліворуч від входу до Спасо-Преображенського собору, проти лівого пілону на стіні. Це місце легко впізнати по тому, що під усіма вікнами є ніші, а лише під одним – немає.

Давно помер тиран, але розпорядження "російського бога" і досі виконується: вже більше 300 років останки митрополита замуровані у стіні Преображенського собору монастиря.

Але прийде час, говорить легенда, і Бог прославить святителя і великого молитовника за наш край Іосифа Тукальського, – його мощі будуть відкриті для народу. Тоді настане час великого торжества християнської віри і відродження нашої Вітчизни, яка займе у світі славне, заповідане їй від часів Давньої Руси, місце.

Від себе зазначимо, що згадана легенда спирається на Літопис Самійла Величка і знаходить певне підтвердження у сучасних наукових дослідженнях. 

P.S.

По різному можна ставитись до легенд. Але безсумнівно те, що пам'ять породжує вдячність, від якої значною мірою залежить наше майбутнє.

Моли Бога про нас святителю Іосифе!

Лазар Баранович присвятив пам'яті митрополита Іосифа чудовий величальний вірш

Перша міжнародна наукова експедиція розшукує місце поховання митрополита Іосифа