Свідчення про Голодомор у Миргородському районі

Оповідає Мащенко Марія Михайлівна, 1912 р.н., село Кибинці

(пряма мова).

Людей висилали. Оце нашу сім'ю. Я розкажу про себе. Батька забрали в тюр­му і братіка старшого за­брали. Вивезли серед поля, у гречці викинули нас. Що хотіть, то й робіть. Викопа­ли землянку і там поселя­лись. Як їде бригада, ніде нічого... де хліба шматочок лежить - вони позабира­ють. Моя мама була. Клала пальтечко під її, що мов хворіла була. Іде бригада. Вони стягли й забрали. І били людей. Ми, було, в землянку збігаємось і пла­чем, що де нам діться серед поля. Куди? Вони стягали одежу й били. А мого братіка взяли та побили попід боками й в по­гріб укинули. Ой, Боже мій! Все було. Застануть і били ні за що. Жили ж ми своїм трудом, заробляли. Робили. Конячка була, дві коровки й вівці були, й земельки сім гектарів було й десятин. Які там куркулі були? А це позакопують і найдуть, заберуть. Ніде... Бачать на людині ще такий платочок - постягають.

Та хто ж там? Як же оборонишся? Нема ж од кого обороня­тися. Ніякой оборони! Дали плани та й викидали посеред зими з хати. Із голоду померли. Ой, Боже. То Голодомор був. Іздівались усяк. Прийшли й забрали. Ніякого закону не було...

Так можна ж закопать. Закопували. Як не найдуть, то во­но наше, а як найдуть... Було як закопане, то вони... Земля обколеться... Вони ціпками в землю штирхали. Вишукували зернинку.

Ага, та ходили, душ по п'ять. Із ціпками. І нікому нічого не кажи. Отаке було життя. Урожай забирали.

Ото ховаєм, шукаєм, де його заховать. У землі. Закопува­ли. Або у якусь діжечку, або у сунику чи ящику. Ми були за­ховали під сажем. І то шукали, вишукали, найшли й забрали. Ото таке було.

А тим, хто ішов до колгоспу, давали якісь продукти, їжу?

Да хто там давав, ніхто не давав. Ніякої їжі. Ото листя товкли, рвали акацію, листя й лушпиння, й качани. Таке їли. І дохле їли. Все їли. І бур'яни які їли. Нарвеш і акації, і щав­лю. Отого посушиш і їси. У ступі товкли і їли.

Вони забирали тільки їжу?

Зерна й одежу. Ще одежину забирали.

Не давали збирать колосків. Забирали й колоски. Забира­ли. Зостались колосочки там то там. Ми ходили по колосочки, в торбиночки збирали. Колосочки на полі, і то прийде по ниві і візьмуть, і торбинку отнімали. Отакі ніякі якісь дурачки. Якісь сторожі. А хто був цими сторожами, хто охороняв?

Ото отак вони охоронялися. Хіба втечеш, украдеш? Ото за­бирали. Назбираєш торбинку, і ту отнімали. Хто їх заставляв? Отнімали. Все було. Було, їли сирий буряк. їли. Ой, і кислиці, й старий буряк. Мололи сирий буряк на макітерку...

А люди хотіли добровільно іти в колгосп?

Добровільно? Та ні, примушували, чого ж, ходили, пред­ставники були.

А вони вговарювали. Щоб писались, здавали туди все. В кого плуг, в кого коняка була, коні, плуг чи там молотарка. Щоб все здавали в колгоспи. Суспільнювали. Та худобу не хо­вали. В колгосп забирали. Та приходили, не раз навідувались. А десь хтось одкопає, а вони приявляються. І заберуть. Було. І шматочка хліба не вдержиш у хаті. Навесні дуже помирали. Уже й жито поспівало, й колосочки доходили. Колосочки й зернячко їли. Таке ж було.

Як засудять батька, то забирали в приюти були дітей. А в тридцять третім годі то ніхто не забирав. Ото в нас в хуто­рі сім'я не одна вимерла. Ото було і батьки, і діти померли.

Хто вижив, то вижив. Я сама є така. І бур'яни, і шелуху їла, все їла. І качани. Не кукурузу. Ті качани, що після зерна залишалися, що раніше палили їх в печі, потовкла в ступі й їла, і вижила. Не всі виживали.

Ага, допомагали. Особенно родичі допомагали.

А ягоди. Терен їли, таке їли. Тоді яблук не дуже було, а побольше терну, грушки. У лісі збирали та їли. І пачериці їли, все їли. Було, пачериць таких нарвали, що були на стіни драпалися від болю... Від пачериці. А, було, і повмирали від пачериць. Голод усе заставляв їсти. Жолуді їли. Товкли лис­тя. Ото рвали і їли листя. І коні дохли, то й коні дохлі їли.

Ну там в нашому колгоспі то душ двадцять вмерло з голо­ду. А скільки всього було людей в колгоспі? А я людей не знаю, скільки було. Та був же хутір великий.

А були випадки людоїдства?

У нашому не було. А у інших селах, казали, було.

Людей закопували в яму. Викопували, ніякої труни не було. Ото звозять, було, в одну яму, скидають. Ото поскидали в яму, а там одну, в нас німа була, погано балакала. А вона ка­же: «Та я ще ж жива». Ото така, що негодна вже людина, їде ото... Ото йде на дорозі, впала на дорозі, лежить. Із голода. Хо­дить, поки на дорозі впаде, поки підберуть його. І старці возиками возили, чи підводами і скидали в одну яму.

Ото які на станції плачуть й діти голодні. На станцію при­їхали й вмирали. їх підводою брали й вкидали в яму. Кидали. Одне на одно. Отаке. Хто б їм платив. Таке ж було времня. Підводами, було, везуть з Ромодану на станцію мертвих людей за село. Там серед поля то ями викопають і кого там... Ну рідні ж не платили, бо вони з голоду померли. І ото в одну яму скидали людей. Без труни, без нічого.

Ага, знають про голод, як хто живий зостався. А їх вимер­ло всіх. Із живих нема вже. Це я одна живу, зосталася. Знаю, не забула, яке було. За невелику їду та ходили на кладбище дивитися, як привезли людей. Вкидають у ями. Тепер як хоронять. А то кинули.

Ні, пам'ятників нема. Хрести. Тоді пам'ятників не було. Хрести. Од голоду померлим є хрести. А є й без хрестів.

Тепер же є й купить де, є скільки. Якби гроші. А тоді ж йо­го не було. Шо щоб де купить. Хліба шматочок. Як дома нема, та не купиш - і з голоду вмирай. А тепер і хліба понапікають і усе продають. Аби гроші.

А як Ви думаєте, хто був винний у цьому голоді?

Хто винен? А хто ж був? Як же, Сталін, мабуть. Сталін у голоді винен. Сталін керував же.

Я у Полтаву поїхала на роботу пізніше трохи. Робила на кирпичному і давали хліба півкіло і один ополоничок юшки, і я опухла. Поки в мене дукачі були. Тоді дукачі були. Да. Із вушками, на шию надіваються. І приймали в Торгсін. То я ж, було, понесу дукачі та дадуть хліба та я добавляла, а аж не ста­ло дукачів. Оце було Торгсін. Да, Торгсін я знаю. І тоді я не опухла. А як не стало дукачів, то я опухла на роботі. І робила я, кирпич робила. Так годували. Один ополоночок. Тульку ви­везли, казали, за Полтаву десь гнилу. А ми бігали, одривали та їли з землі. Один оце таки ополонок і таке рідесеньке. Один ополонок дадуть і півкіла хліба. Була пухла, як колодка. А то­ді вже одтухла. Чим же одтухла? їла кислиці, буряки сирі їла. І дядько в мене був, носив молочка. І зварить молочка, було, принесе. Тоді я одтухла. Ото була б у землі. На роботі так году­вали. А як стала більше то листя, то шелуху їсти, то тоді буряки. Оце сирі, ми їх пололи і їли. Отаке було.

Я зосталась жива, що я таки заміж пішла. Що він бідняк був. Ага. Його ж не вигонили.

Сім'я вимерла була його... Зостався один він та сестра. Його сім'я з голоду померла. Заміж пішла - ото й жива.

Записала Васильєва Ольга, студентка КНУім. Тараса Шевченка

http://ruhmirgorod.ucoz.com/index/opovidae_mashhenko_marija_mikhajlivna/0-76