Наталка Полтавка. СПОМИНКИ ПРО Т. ШЕВЧЕНКА

Вперше надруковано в журн. «Зоря» (Львів), 1892, № 5, с. 81 — 86. 

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

В 1890 р. була надрукована в журналі «Киевская старина» (февраль, с. 175 — 184) моя замітка під заголовком: «Воспоминания о Т. Гр. Шевченке (Из рассказов моей матери)»; тепер же, на просьбу високоповажного Василя Лукича, я узялась приладити її для «Зорі», справивши і доповнивши її як можна. Те, що я казала редакції «Киевской старины», те скажу й тепер: «Споминки» свої моя мати оповідала щиро, по чистій совісті; як же лучилась там яка помилка або недостача, виною тому не навмисне перевертання чи замовчування фактів, а давні літа, коли се діялось... І найліпша пам’ять замутиться і дещо може й призабудеться...

Попереду ніж приступити до споминок моєї матері, щоб не перебивати рівної течії оповідання вставкою побічних епізодів, я розкажу свої личні, дітські споминки; хоч правду сказати і дуже вони невеличкі, а все-таки якось воно утішно стане, що і мій маленький віночок буде положений між пишними вінками на величну могилу нашого славного, незабутнього поета!..

І. МОЇ ДІТСЬКІ СПОМИНКИ

Лично я мало знаю Шевченка, бо мені ще не було і п’яти років, як він умер; тільки маючи гарну пам’ять на споминки, хоч і на самі найдавніші дітські, я добре його пам’ятаю: пам’ятаю його постать, міцну і широку, його вусате, добродушне обличчя, його ясний, ласкавий погляд з-під густих, немов насуплених, брів... Пригадуються мені й деякі епізоди, де ми, діти, грали при йому не послідню роль; проте все-таки скажу, ніколи б його образ так не вразився в моїй пам’яті, не запав би так глибоко в моїй душі, якби не те велике поважання, не та щира, сердечна любов, не той тяжкий жаль до нашого поета, що були в тім товаристві, де я росла... Я ще дитиною, можна сказати, ще з колиски, звикла його поважати, а шести-семилітком вже обливалась гіркими сльозами, читаючи його «Тополю» або «Наймичку»... Пам’ятаю, як він умер, та при мені оповідали про його похорони, та я потім вночі не спала — усе собі представляю у мислях ту тяжку-сумну і разом величну картину і не примічаю, як я сльозами умиваюсь — аж подушка мені вся змокне!..

Близький знакомий, або можна сказати, й приятель моїх рідних, Тарас Шевченко частенько ходив до нас, і ми, діти, запевне, усім серцем любили й поважали нашого «дядька Кобзаря» — як ми його прозвали.

Пам’ятаю, одного разу увечері (то було у Петербурзі) зібралась вся наша сім’я в столовій, навкруг столу, пити чай. Я була дуже збентежена, бо дожидали до нас якогось гостя; я чогось дуже його боялась й недолюблювала — чого — й сама тепер не знаю, але тільки і в наймолодших літах мої симпатії і антипатії завсігди визначались різко...

П’ємо ми отак чай, а я все прислухаюсь, чи не теленькне дзвінок, та боязко оглядаюсь на двері, тільки хто стукне... /320/

Коли це чую: «дзінь» — біля дверей. Я миттю схоплююсь з свого стільця і прожогом кидаюсь батькові в коліна, от як звичайно роблять струси, коли чого злякаються.

Чую — щось увійшло, тільки мовчить, не подає голосу — видно, йому вже сказали... Я аж прикипіла на місці й не ворушусь — мені страшно, то вже страшпо!..

— А подивись лишень, хто прийшов? — каже до мене батько, та так хитро й весело.

Я догадуюсь, що то мені вже строять штуку — і не ворушусь.

— Та чого ти?.. То не той «дядько», не бійсь, дурна!.. Ось подивись!

Але ні, не підведуть — я не піддаюсь... Батько сміється, бере мене за голову і силком підіймає з своїх колін. Я з превеликим острахом розплющую міцно заплющені очі і бачу — переді мною стоїть здоровий, лисий, вусатий «дядько» і добродушно посміхається, глядячи на мене своїми ясними очима.

— Дядько Кобзар! — скрикнула я радісно і в одну мить повисла у його на шиї.

Нема що казати, діти любили Кобзаря! Не дурно вже він сам за себе говорив: «Кого люблять діти, той, значить, ще не зовсім поганий чоловік!» І то свята правда... Діти мають у собі якийсь інстинкт пізнавати справді доброго чоловіка, хоч би і під суворою заслоною, а фальш і лукавство зараз пізнають, як там не маж ти їх солодким медом.

Пригадується ще мені другий епізод, що, як золотий сонячний промінь, виділяється в моїй пам’яті своїм ясним кольором. То було вже на дачі в Стрєльній, куди мати з нами, дітьми, виїздила на літо. Тарас і тут навіщав нас частенько. Отсе було забере мене і мою меншу сестру Маню (мене він називав: «моє маленьке», а сестру мою — «моє велике») і піде з нами куди гуляти. Одного разу пішли ми так на якусь леваду, на яку, тепер не можу сказати. День був ясний, ясний, аж золотий — один з тих днів, що лучаються тільки у безпечному, щасливому дітстві і що ніколи потім не забуваються... Ми з сестрою, веселі та жваві, як горобчики, невтомно вганяли по тій леваді та збирали пахущі, різноцвітні квітки, і цілими оберемками, наввипередки, таскали їх дядькові Кобзареві. Він сидів — добре пам’ятаю — з краю на окопі рова і, схиливши голову на руки, задумавшись, глядів удаль перед собою. Про що він думав, що діялось у його сумуючій душі, які образи витали у його могутній уяві, я запевне себе тоді не питалась, але аж тепер, через кілька років, як живу, бачу я перед собою ту думливу, виразну фігуру, немов підняту на п’єдесталі посеред зеленого моря і всю ясно осяяну золотим сонцем... Отаким я його бачу і таким, якби була художником, нарисувала б його на картині. Ми прибігали до його і з реготом кидали йому квіти на коліна. Він підіймав голову, тихо усміхався і гладив нас рукою по стрижених голівках.

Мріє мені ще немов крізь сон, як він сидів у другий раз на сьому самому окопі у леваді і, закривши лице руками, гірко плакав, а ми з сестрою, перелякані і засмучені, стояли перед ним і мовчки дивились, чого то він плаче... Пригадується мені ізнов дівчина у корсеті і темно-русих ко-/321/сах, що звалась Ликерою і, як я потім чула, була зарученою Шевченка... Більш, здається, нічого не пам’ятаю.

Тільки й пам’ятаю — був тож ясний, сонячний, весняний день Ми з батьком гуляли на Смоленському кладовищі (у Петербурзі) та все допитувались його, де могила дядька Кобзаря?..

Земля тобі пером, дядьку Кобзарю!..

II. СПОМИНКИ МОЄЇ МАТЕРІ

1. ПЕРША ЇЇ ЗУСТРІЧ З ТАРАСОМ ШЕВЧЕНКОМ

У перший раз моя мати зустріла Тараса в 1847 р. січня місяця в їх родовій маєтності Мотронівці, Чернігівської губернії, Борзенського повіту, куди вона, вже більше року заміжня, поїхала на весілля своєї меншої сестри О. М. Куліш.

Тарас був боярином у молодої, і мати добре пам’ятає, що на шиї у його (як і завсігди) була зав’язана червона вовняна шарфа, що здавалось вельми чудним і оригінальним на світському балу, між баловими костюмами. Бал був пишний, гостей назбиралось до сотні, і молодіж весело танцювала під звуки музики у просторій залі. Шевченко не танцював, тільки був дуже веселий і якийсь немов зворушений, усе запрошував молоду і мою матір куди в далекий куточок і учив пісні: «Ой зійди зійди ти зіронько та вечірняя!» Мати моя соромилась і не хотіла співати а сестра її училась у його, а потім гарно співала сієї пісні. (Кілька пісень у «Записках о Южной Руси» переложені Марковичем з її голосу) Хоч Тарас поводився на балі зовсім не так, як того вимагається від світського кавалера, проте він дуже вподобався молодим женщинам своєю оригінальністю, і вони без жалю кидали танці та йшли за ним. Без сумніву, що и вони з свого боку, обидві молоді, гарні, високі, чорняві, — мати моя вбрана у пишну, рожеву, тарлотанову сукню з сталевою франжею, а молода, як лілея, вся у білому шовку, з миртовим вінком на голові — зробили також своїми особами сильне враження на молодого поета й художника... Не дурно йому так усе хотілось вчити їх тій пісні!..

Далеко за північ була вечеря, і Шевченко вже зовсім ранком, другого дня, зібрався їхати. Прощаючись, він відізвався до молодої:

— А що ви мені дасте на пам’ять сього дня?

Молода дівчина, не довго думаючи, скоро зірвала квітку з свого миртового вінка і подала йому.

Усі баби так і ахнули: «Буде нещастя!» (Тобто, кажуть, не годиться з весільного вінка давати кому квітку).

І правда, скоро після сього арештували її чоловіка, її брата, Шевченка, Костомарова і інших.

2. ЛИКЕРА

http://litopys.org.ua/shevchenko/spog71.htm

Спогад Надії Кибальчич. 24 січня 1847 р.

Наталка Полтавка. Споминки про Т. Шевченка (початок);

Ликера (продовження)

Перебування Надії Кибальчич на Миргородщині