Свідчення про Голодомор у Миргороді

Свідчення про Голодомор у Миргородському районі

Оповідає Кійко Тетяна Іванівна

Вчителька миргородських шкіл №2 і №8 (закриті 22.06.2004). В’язень Личанського табору для «куркульських» дітей за колючим дротом. Так називали в 1933 році будинок по вулиці Єрківській 23. 

Трагедія для нашої сім’ї розігралась весною 1933 року, коли закінчились запаси харчових продуктів. У батька, Шуби Івана Єгоровича і матері, Шуби (Кійко) Христини Степанівни, нас було четверо дітей - Дарія 1916р.н., Палажка 1923р.н., Тетяна 1925р.н. і маленький Гриша 1928р.н.

Проживали ми в селі Малі Сорочинці, батьки працювали в колгоспі, центральна частина якого знаходилась в селі Хомутець.

Нас, як сім‘ю «куркуля», за те, що не виконали план по хлібоздачі, вигнали з рідної хати і ми поселились по сусідству в маленькій хатинці. Порадившись з мамою, батько ранньою весною виїхав на Донбас, заробити на харчі.

Після трагічної загибелі мами, Христини Степанівни і сестри Даші нас дітей, пухлих від голоду, родичі відправили в Миргородський притулок.

100 грамів хліба, в більшості сухарі та миска «баланди» на день, для нас малечі спочатку було достатньо. Але пригріло сонечко, з'явились мухи, комарі, воші. Паразити нас ще живими з'їдали, адже одежі на нас не було – попалили разом з вошами, натомість видали клаптик  матерії з двома вірьовочками, щоб привязати «фартушок» до бедер, спали на долівці в соломі, яку не пам’ятаю чи колись  заміняли. Маленький Гриша лежав  між мною і Палазею, так йому  було тепліше.  Великим святом для малечі було купання в річці Хоролі. Нас відбирали по 10 дітей  і вели повз сусідські огороди до річки, де намазуючи один одного з ніг до голови глеєм ми виганяли «турицю» і вошей. Повертаючись до табору ми, як саранча, об’їдали все, що підростало на грядках: бурячки, цибульку, часник, щавель, різні ягоди – чим заслужили  погану репутацію серед населення, яке чим могло  кожного дня допомагало нам вижити.

Можливо, нас більше вижило, якби не хвороби. Були такі дні, що епідемії забирали по 10 і більше маленьких життів. Голод і хвороби довели більшість дітей до тієї межі, що обличчя і тільця стали жовті з сірим відтінком і такі запалі, що шкура облягала самі кістки, м’язів майже не було. На долю сестри Палазі випало оберігати нас з братиком від всіх табірних негараздів, особливо мародерства - коли сусіди з рук вихоплювали сухарі і вкидали собі в рот. Таке траплялось  часто, приходилось сестрі віддавати  нам свій пайок, тому вона  була сама виснажена і вразлива до хвороб. Згоріла Палазя за декілька днів. Вдень і вночі я поїла її водичкою і відварами трав, які нам давали замість ліків, жувала сухаря,  годувала сестричку, так як сама жувати вона вже не могла.

З плачем і криком вчипірилися ми з братиком в мертве тільце сестрички. Нас витягли на подвір’я заразом трьох. Яма була зразу біля крилечка прикрита очеретом. Мою сестру, Шубу Палажку Іванівну, на наших очах вкинули в ту яму. Вранці наступного дня  яма була закидана землею.

Погасло світло для мене після смерті сестри, та треба було піклуватись за братиком. Одного ранку з’явилась на місці, де лежала померла сестра, маленька дівчинка без імені і роду. Як виявилось її вночі підкинули під колючу огорожу, згодом ми її назвали за звичкою «Палазкою».

Одного разу, повертаючись з річки, ми з Гришею піймали маленьке цуценя. Принесли в табір і передали поварисі, щоб та зварила для нової нашої сестрички юшки. Так, можливо вперше ми попробували собачатину, хоча вся живність, яка потрапляла на територію табору безслідно щезала.

В піклуванні за меншими минуло літо. В вересні 1933 року до табору почали з’їзджатись підводи від сільрад і колгоспів, в яких були організовані «патронати”, в яких проживали і навчались місцеві дітлахи. Ми з Гришею попрохали няню, щоб нову сестричку відпустили з нами в Зубівку звідки родом наші дідусь і бабуся, нам пообіцяли при першій можливості, якщо сім’я з Почапець, або Зубівки захоче удочерить «Палазю», її відпустять.

Перед самим  від’їздом до Зубівського патронату тяжко захворів Гриша і його залишили при таборі - обіцяючи направити на лікування до лікарні. За словами свідків - сусідів по Єрківській-23 (тепер31) тяжко хворих дітей лікарня не лікувала. У службовців НКВС була своя методика лікування - вночі закопували ще живими в землю. Сусіди – Андрійченки та Шапочки бачили своїми очима як рано вранці ворушилась земля на свіжовикопаних могилах в вересні і жовтні 1933 року. Даремно тато шукав Гришу - ні в лікарні, ні в інших патронатах Шуба Григорій Іванович 1928 року народження не значиться. Допоки був живий батько та і я сама, надіялись, що брат живий, але бачу, що вже не воскресне.

Вже живучи в Зубівському патронаті, я довідалась, що «Палазю» удочерили бездітні чоловік і дружина з Почапець. Дізнавшись історію дівчинки нові батьки дали їй прізвище Заєць, так як її підкинули в табір, як зайченя. Назвали Вірою - іменем господині, а по-батькові Михайлівною - іменем господаря, нового батька.

Наш тато Іван Єгорович, приїхав з заробітків в кінці вересня. Все літо 1933 року він сторожував огородину на Донеччині. Заробив хліба і на інші продукти, а в липні збирався повернутись додому, та коли просушував на сонці сухарі і крупи, все що заробив  вкрали. Довелось – заробляти знову на прожиток. Все, що привіз з собою він віддавав мені, доти я не оклигала від табірних харчів, а сам пішов працювати  в колгосп. Незабаром він одружився і забрав мене з «Патронату» в село Почапці. Так ми знову подружились з новою сестрою Заєць Вірою Михайлівною. Горе навіки об’єднало наші серця. Родичаємось ми до тепер, майже кожного року приїзджає вона в гості з м.Тернополя. Пережили ми і Голод 1946-1947 років, а в 1948 році в колгоспі батько травив від паразитів посівне зерно, отруївся сам і помер.

ЗАПИСАВ  Джунь О.П.

http://ruhmirgorod.ucoz.com/index/opovidae_kijko_tetjana_ivanivna/0-65