ШЕВЧЕНКО НА МИРГОРОДЩИНІ

(Факти і гіпотези. Спроби краєзнавчої реконструкції).

У КОЗАКА КОРОБКИ

Про перебування великого Кобзаря на Полтавщині існує чимала література. Щодо Миргородщини щонайбільше вивчений шевченкознавцями час перебування Тараса Григоровича 1845 року в селі Мар’янському (тоді Миргородського повіту) в поміщика Олександра Андрійовича Лук’яновича. Як спостеріг шевченкознавець П.Ротач, того року найдовше поет проживав у Переяславі, Седневі, Мар’янському, Яготині [1]. Саме мар’янський епізод переважно привертав до себе увагу дослідників з усього періоду перебування Шевченка на Миргородщині. Інші ж факти діяльності поета й художника у Миргородському повіті поки-що досліджені мало. Тож саме про деякі не досить вивчені або й зовсім не відомі факти мені й хочеться повести мову.

Тарас Шевченко приїздив на Миргородщину щонайменше п’ять разів: навесні, влітку й восени 1845 року, 1846 та 1859 року. Уперше він приїхав на запрошення О.А.Лук’яновича як художник, щоб написати портрети членів родини цього миргородського дідича. Згодом він повернувся на Миргородщину вже як співробітник Київської археографічної комісії.

Вперше до нашого краю Шевченко приїхав, як відомо, із О.А.Лук’яновичем. За свідченням тодішньої столичної преси, 25 березня 1845 року із Санкт-Петербурга вибув відставний майор Лук’янович. Здогадуються, що разом із ним їхав і Т.Г.Шевченко.

Традиційно стверджують, що О.А.Лук’янович у цей час був предводителем дворянства Миргородського повіту. Але, як звідомлюють “Полтавские губернские ведомости” 1850 року, предводительське крісло в Миргороді 1845 року посідав генерал-майор Володимир Іванович Заленський, а майор Олександр Андрійович Лук’янович був обраний на цю посаду тільки 1847 року [2].

Відома та місцина у Миргороді, де зупинявся поет. По сучасній вулиці Шевченка, у будинку № 6/2, донедавна мешкала старенька Єфросинія Михайлівна Коробка (1909 – 2000), дружина одного з нащадків козака Коробки, в хаті якого жив Шевченко під час приїздів до Миргорода. Вона розповідала чимало цікавого: в родині з покоління до покоління передаються перекази про відвідування Шевченком хати їхніх предків.

Чоловік Єфросинії Михайлівни Федір Іванович Коробка (1904 року народження) переказував розповіді свого діда Павла Микитовича про Шевченка. Як згадувала Єфросинія Михайлівна, цих розповідей було безліч, і слухати їх було улюбленою справою Коробчиних дітей та онуків: вечорами, принишкнувши на печі й затамувавши подих, вони, немов легенду а чи казку, слухали ті розповіді діда, навіки запам’ятовуючи їх у подробицях, адже то були подробиці про велику людину, портрет якої завжди висів у їхній xаті. Проте із часом дещо з тих розповідей уже позабувалося. У деяких спогадах миргородців господаря хати називають Остапом [3].

Коробки походили з давнього миргородського козацького роду: ще в полковому реєстрі 1649 року записаний якийсь Іван Коробченко. Жили досить заможно, люди їх поважали. Павло Микитович 1909 року був миргородським уповноваженим [4]. Родина мала землю, вітряки в Миргороді, За словами Єфросинії Михайлівни, Коробки у кінці ХІХ століття тримали заїжджий двір. Не виключено, що і в роки Шевченка у Коробок був заїзд. Садиба лежала при великій дорозі, що вела на Лубни, тож у дворі було завжди завізно, подорожніх не бракувало. У дворі стояло багато повіток, стаєнь, колодязь із журавлем. Особливо людно було тут під час ярмарків. Приїздили на ярмарки до Миргорода не лише люди з усієї України, а й поляки, татари, цигани. Розповідали, що татари у коробчиному дворі різали коней, тут таки на вогнищах готували їжу.

Хата Коробок, у якій жив Шевченко, стояла на тому місці, де у нинішньому дворі розташований сарай. Літня жителька вулиці Шевченка Валентина Степанівна Панащатенко уточнює, що хата виходила одним боком на Косий завулок, входили до хати з півдня. Хата була глинобитна, велика, мала дві світлиці, хатину, кухню, сіни. В одній із світлиць жив Тарас Григорович. Як розповідає Євдокія Михайлівна, у 40-х роках ХХ століття хата була вже стара, але зносити її місцева влада не дозволяла, бо мали намір створити на базі садиби музей. Війна завадила здійсненню цих намірів. По війні будинок Коробки ще протягом деякого часу існував. 1949 року працівники Миргородського краєзнавчого музею виготовили фото цієї пам’ятної для Миргорода будівлі, яка на той час уже зовсім розпадалася [5].

Як переказували в родині Коробок, Шевченко охоче їздив по довколишніх селах, особливо любив бувати у Малих Сорочинцях, Попівці, Комишні, малював там, спілкувався з людьми. За розповідями Павла Микитовича, під час третього приїзду Шевченко прибув не сам, а з гарно вбраною пані, з якою він мав намір одружитися. Вона була не надто молода, як казали, стара дівка, і, зі слів Єфросинії Михайлівни, “горбатенька”. Дуже любила вона Шевченка. Оце, бувало, запряжуть йому двоколісну бричку, і він їде на цілий день до Попівки чи Комишні, а вона чекає його у Коробок. Кажуть, ніби вона дуже добре куховарила і нікому не доручала це робити, завжди тільки сама готувала Шевченкові вечерю. Вона була з багатого роду і, як стверджують, батьки її, дізнавшись про бідного Шевченка, відмовились дати згоду на їхній шлюб. Це, переконані Коробки, й стало поштовхом до написання відомих віршів “Не женися на багатій” та “Не завидуй багатому”, створених поетом у Миргороді 4 жовтня 1845 року.

Не виключено, що цей переказ родини Коробок є пізнішим, віддаленим відлунням від історії стосунків Т.Шевченка з Феодосією Кошиць, донькою священика Григорія Кошиця із села Кирилівки (Шевченко саме перед жовтневим приїздом до Миргорода, у вересні 1845 року гостював у рідній Кирилівці й мав намір одружитися з Феодосією, але одержав відмову її батька).

Пам’ять про Шевченка Коробки зберігали в своїй сім’ї як святиню. Один із Коробок, Павло, у 20-х роках ХХ століття був учасником миргородської капели бандуристів, мав у своєму репертуарі пісні на вірші Шевченка. У пам’яті миргородців зафіксувалися розповіді місцевого діда Торби, який у 1905 році розказував хлопцям-пастухам про поета. Дідусь добре пам’ятав Шевченка і дуже любив ділитися своїми спогадами про нього. “Сюди часто приходив Тарас Григорович, – говорив дід Торба, показуючи рукою на прибережні луки. – Бувало, розповідає казок чи майструє сопілки нам, малим пастухам, іноді жартує з нами, та так весело, що ми потім цілий день сміємося, пригадуючи його жарт” [6].

Той самий старий дід розповідав і таке: “Було, вийде Тарас Григорович з двору Коробки і йде вулицею Чернечею до річки, а за ним біжать xлопчаки. Він дасть кому- небудь клаптик паперу, а кому сопілку зробить, часто бував Кобзар в урочищі, яке зветься теж Чернечим” [7].

Вулиця Чернеча – це сьогоднішня вулиця Ведмедівка. А от де те урочище Чернече? Це мисливське угіддя біля озера, яке розташоване на захід від села Почапців на полях, що підходять до села Малих Сорочинців [8]. Можливо, Шевченко їздив туди на полювання разом із О.Лук’яновичем і П.Шершевицьким – обидва, як відомо, були завзятими мисливцями.

Пам’ятали Шевченка й інші миргородці. Вчителька Роза Панасівна Обідна-Балтіна згадувала переказ із уст своєї бабусі. Розповідали, що Шевченко дуже любив малечу, купував їй і приносив на вулицю ласощі, і дітлахи цілими гуртами бігали за ним.

Пам’ять про поета живе в Миргороді й передається від покоління до покоління. Зі слів Катерини Іванівни Зубковської, Тарас Шевченко зупинявся в Миргороді ще в одних людей, на жаль, їхнє прізвище не відоме. Жили вони в невеликій хатці під очеретом, яка стояла між нинішньою поштою і середньою школою №6 (мабуть, не випадково саме ця школа ще до війни носила ім’я Т.Шевченка, тільки тоді школа мала номер 7). Хатка стояла саме там, де 1999 року споруджено двоповерхову будівлю Миргородського міськрайонного центру зайнятості. Можливо, колись пощастить дошукатися прізвищ і цих Шевченкових знайомців.

ЧИ БУВАВ ШЕВЧЕНКО В НАШИХ БІЛИКАХ І СТІНЦІ?

Мистецька спадщина Тараса Шевченка ще й досі викликає чимало суперечок дослідників. Атрибуція його художніх творів, ідентифікація портретованих осіб, датування робіт, уточнення місць, зображених Шевченком, – усе це є предметом дискусій фахівців, біографів і мистецтвознавців.

Немає єдиної думки і щодо двох робіт Тараса Шевченка, які мають назви “Урочище Білик” і “Урочище Стінка”. Ці малюнки зараз зберігаються в Національному музеї Т.Г.Шевченка в Києві. Обидва вони зроблені олівцем на папері, мають приблизно однаковий розмір – 16x24 та 17х24 (см). Датують їх періодом із травня по жовтень 1845 року. Саме в цей час Шевченко тричі бував на Миргородщині, де він за завданням Київської археографічної комісії збирав різноманітні матеріали – змальовував архітектурні й археологічні пам’ятки, записував історичні відомості, народні пісні, легенди про могили й цікаві урочища краю, збирав старожитності тощо. На Полтавщині Шевченко зібрав, наприклад, оригінальні документи Лубенської полкової канцелярії першої половини ХVІІІ століття. Замальовував він і пам’ятки природи, місцеві краєвиди.

Деякі шевченкознавці вважають, що “Урочище Білик” він змалював у селі Біликах, нині це селище Кобеляцького району, інші об’єктом зображення називають село Біляки, що тепер у Семенівському районі.

Не прийшли до однієї думки і в питанні щодо малюнка “Урочище Стінка”: на Полтавщині є чимало однойменних топонімів. Одне з урочищ із такою назвою розташоване поблизу колишньої Василівки, а нині села Гоголевого Шишацького району – колишнього родового маєтку Гоголів.

Є урочище Стінка й неподалік від Миргорода, біля села Біликів. Слово “стінка” в українській мові має, крім загальновідомого, ще одне напівзабуте значення: спуск до струмка чи річки, порослий лісом. Саме це ми й бачимо на малюнку Т.Шевченка.

Художник, перебуваючи 1845 року на Миргородщині, міг відвідувати й ці околиці нашого міста. Все вказує на те, що обидва малюнки Т.Шевченка – і “Урочище Білик”, і “Урочище Стінка” – виконані в один час, в одному матеріалі й техніці, однакові за розміром. Тож вони могли бути створені навіть у один день, під час виїзду до сусідніх урочищ поблизу Миргорода. Вважають, що одночасно з цими роботами Шевченко зробив і малюнок олівцем “На Україні” [9] розміром 16,9x24, на якому зображено типовий український пейзаж – три хати, дерева. Те, що саме на Миргородщині зроблено художником малюнки “Урочище Стінка” й “Урочище Білик”, стверджувала в своїй статті В.Кривицька, науковий співробітник Канівського музею Т.Шевченка [10].

Села, що розташовані на схід і південь від Миргорода, Шевченко міг об’їздити й обстежити, живучи в Мар’янському. Північну ж частину Миргородщини він, очевидно, об’їздив, коли жив у нашому місті. Згадаймо перекази родини Коробок: вони наголошують на поїздках Шевченка саме в цьому, північному напрямку – Малі Сорочинці, Попівка, Комишня. Село Білики й урочище Стінка теж могли тоді потрапити до цього маршруту – напрямок руху тут майже збігався.

* * *

У мороку століть захована таїна виникнення села Біликів. У козацьких реєстрах Миргородського полку середини ХVІІ століття записані Степан Білик, козак сотні Гаврила Гладченка, і Микита Білик, козак сотні Кирика Попівського. Можливо, котрийсь із них і був засновником села. У ХVІІІ столітті село Білики належало до Миргородської сотні Миргородського полку. 1729 року в ньому налічувалось 49 дворів, 1781 року там було 135 хат, більшість із них козацькі [11]. Діяла в селі церква, що звалася Покровською. Мабуть, існувала вона ще в ХVІІІ столітті, але достеменно відомо, що нова споруджена 1862 року. Із села Біликів походили предки родини Рудченків, з якої вийшли брати письменники Панас Мирний та Іван Білик (їхні псевдоніми пов’язані з назвами Миргород і Білики).

У минулому столітті в степу навколо Миргорода ще зберігалися залишки старовинних могил, сьогодні їх уже немає – розорані. Ці пам’ятки сивої давнини цікавили й Тараса Шевченка. Любив він їх малювати, з болем спостерігав їхнє руйнування. Не в одному вірші поета постають “степ та могила”...

По наших миргородських околицях Шевченко їздив не просто так собі. Звичайно ж, він розпитував у когось із місцевих жителів про навколишні села, про цікаві пам’ятки, церкви, залишки старовини, які він зміг би змалювати.

Попівсько-комишнянський вектор у археографічних пошуках Шевченка на Миргородщині є, на нашу думку, особливим. Щось постійно вабило його туди. Це підтверджують не тільки перекази Коробок, а й факт знайомства поета з Олексієм Хропалем, зятем цукрозаводчика Федора Симиренка. Вважають, що Шевченко міг познайомитися з Олексієм Івановичем Хропалем (1813 – 1886) у Миргороді в жовтні 1845 року [12]. Дворяни Хропалі (Храпалі) у 40-х роках ХІХ століття жили в містечку Комишні [13], а згодом і в Миргороді.

Поїхати в пошуках археографічних матеріалів до села Біликів Шевченкові міг порадити сусід козака Коробки – колезький реєстратор Іван Гординський (тесть Якова Рудченка, майбутнього батька Панаса Рудченка) або й сам Яків Григорович Рудченко. Відомо, що батьки Панаса Мирного, Тетяна Іванівна Гординська та Яків Григорович Рудченко побралися 5 вересня 1844 року, тобто за кілька місяців до першого приїзду Шевченка на Миргородщину. У 1845 році вони ще не переїхали до Миргорода, жили в селі Біликах, проте часто бували в місті у батьків Тетяни Іванівни. Дім Гординських розміщався на правому березі річки Хоролу (нині на цьому місці стоїть будинок № 122 по вулиці Гоголя); 13 травня 1849 року в цьому будинку народився Панас Якович Рудченко, майбутній письменник. Нагадаємо, що на відстані сотні метрів від будинку Руденків стояли будинки П.Шершевицького (на захід) та Коробок (на сxід). А близькі сусіди в тогочасному Миргороді, як правило, тісно спілкувалися і знали все один про одного. Отож, Шевченко, цілком імовірно, з підказки Рудченків чи Гординських міг бувати в наших миргородських Біликах.

Поруч із селом Біликами – урочище Стінка. Сьогодні це крутий узвіз, з одного боку порослий лісом, який миргородці називають Килдишем, а самі жителі села стверджують, що Килдиш – це лука, пасовисько за селом. Тюркомовна назва Килдиш вказує на давність її існування. Протягом останніх років урочище Стінка забудоване дачними будиночками миргородців.

Оглядаємо його з різних ракурсів. Справді, є місця, що відповідають рельєфові місцевості на Шевченковому малюнку. Проте ж відтоді минуло півтора століття, змінився характер рослинності... Спускаємося крутосхилом донизу. Тут, у лісовій гущавині, б’є джерело. В цій місцині темно навіть удень. І джерело здається темним. Воно вибивається з-під крутогори і стрімко тече донизу, далі – широкою долиною. Мимоволі охоплює якесь дивне почуття таємничості й незрозумілого хвилювання.

Це круте урвище, поросле лісом, та ще й при битому шляху, було місцем, де часто робили засідки ті, кого називали “розбійниками з великої дороги” – грабіжники. Тому Килдиш зажив собі вельми лихої слави, про нього ходило багацько усіляких переповідок.

Одна з легенд про Килдиш збереглася у родині Гоголів. Її запам’ятала й переказала Софія Миколаївна Данилевська – онука Єлизавети Василівни, сестри Миколи Гоголя.

...Дід і баба Миколи Гоголя – Панас Дем’янович Гоголь-Яновський і Тетяна Семенівна Лизогуб – одружилися з великого кохання. Панас Дем’янович, виходець із простої священицької родини, побоювався, що батьки його коханої, багаті поміщики, представники славетного чернігівського козацько-старшинського роду, не дадуть згоди на їхній шлюб. Тому закохані обвінчалися таємно, без батьківського благословення, і виїхали до маєтку нареченого. Лизогуби, розгнівавшись, спершу позбавили було доньку спадщини і дозволили їй узяти тільки рухомий посаг – гардероб.

Софія Миколаївна Данилевська переповідає цю легенду, що пройшла через сім поколінь, ось як: “Цей посаг було їй послано на дванадцяти підводах волів. Під містом Миргородом є одне місце, небезпечне для проїзду – тут шлях проходить понад глибоким ровом, зарослим густим лісом. На цьому місці постійно, з давніх часів, ховалися розбійники і в ті часи грабували проїжджих. Був відомий розбійник Кельдиш. Це місце називається Кельдиш і тепер. Тут увесь обоз із посагом було розграбовано й речі забрано. Поліцією, яка проводила слідство, було знайдено тільки два відрізки срібної прикраси з уральськими каменями, якими була оздоблена одна із суконь нареченої. Згодом із цих відрізків було зроблено два браслети, один із них дістався М.В.Бикову (синові Єлизавети Василівни Гоголь – Л.Р.), він його передав своїй старшій доньці Єлизаветі Миколаївні Биковій. Другий браслет дістався Варварі Володимирівні Биковій, сестрі Миколи Володимировича Бикова" [14].

Невідомо, чи записав тоді Шевченко у цих місцях якісь легенди. Білики, Килдиш, Стінка й сьогодні оповиті загадковими легендами й моторошними переказами. Розповідають, що начебто екстрасенси, які побували в урочищі, не радили пити воду з того джерела (хоч і дуже добра на смак), бо вона, мовляв, “із-під мертвих”. Чи то екстрасенсам і справді дано знати істини з вищих надземних сфер, чи таке їхнє твердження є віддаленою ремінісценцією місцевої легенди про одну дуже недоброї слави сім’ю, котра тримала поблизу Біликів шинок чи що б то, куди заманювала подорожніх, та й вигубила там багатьох людей...

Як би там не було, а місця навколо Біликів цікаві з усякого погляду. Джерельні місця.

ЗНАЙОМЦІ 3 МИРГОРОДЩИНИ

1845 року Тарас Шевченко кілька разів бував у містечку Устивиці й у селі Злодіївці – обидва неподалік від села Мар’янського. В Устивиці він гостював у фельдшера Василя Терещенка, якого малював і якому подарував свого “Кобзаря”. До Злодіївки поет їздив кілька разів разом із О.А.Лук’яновичем купатися в Пслі, бував там у поміщика Зам’ятіна. Про це повідомив у своїх спогадах про Шевченка Арсен Татарчук, кухар Лук’яновичів. Одначе не тільки псільське купання вабило туди Тараса Григоровича. До кого ж іще міг так часто їздити поет, художник і дослідник старовини?

Злодіївка (нині має назву Псільське і належить до Устивицької сільської ради Великобагачанського району) – село на березі річки Псла – лежало версти за дві на південь від Устивиці й верст за десять на південний схід від маєтку Лук’яновича, села Мар’янського.

Власниками Злодіївки, як і сусіднього села Федунки (Тухів) із кінця ХVІІ століття були поміщики Зарудні. Григорій Федорович Зарудний, шишацький сотник Миргородського полку (1682), згодом миргородський полковий осавул і полковий суддя, за універсалом гетьмана Івана Мазепи одержав у власність село Тухи Яреськівської сотні, а з часом оволодів частиною села 3лодіївки. Його сини Мусій і Петро, а потім і онук Федір Петрович успадкували дідівщину в 3лодіївці [15].

Син Федора – Йосип Зарудний (нар. бл. 1721 р.) постійно жив у Злодіївці, з 1761 року мав звання військового товариша Миргородського полку [16]. Його син Микола Йосипович (нар. бл. 1767 р.), полковий хорунжий, із часом – прапорщик, засідатель 3іньківського земського суду [17], так само, як і предки, володів Злодіївкою. Микола Зарудний був близьким знайомим родини Гоголів. Інші родичі Зарудних мали маєтки у сусідніх селах та хуторах Шишацької, Яреськівської й Хорольської сотень Миргородського полку. Село Федунка (Тухи), що версти за чотири від Злодіївки, перебувало у власності Василя Зарудного, брата Йосипа Зарудного. Василева донька Пульхерія вийшла заміж за колезького секретаря Андрія Павловича Глушановського [18].

І ось тут спливає в пам’яті, що серед добрих знайомих Тараса Шевченка був Антон Андрійович Глушановський (1815 – ?). Чи не доводився він сином Андрієві Павловичу Глушановському і Пульхерії Василівні Зарудній? Аналізуючи дати народження, приходимо до висновку, що це цілком можливо. У такому випадку Тарас Шевченко міг приїздити у Злодіївку до родичів свого знайомого Глушановського. Антон Андрійович Глушановський – юрист, у 1844 – 1850 роках служив синдиком (чиновником у судових справах) у Київському університеті, а в 1850 – 1854 роках був директором училищ Полтавської губернії [19]. Цікаво, що відразу після нього, в 1854 – 1862 роках, посаду директора училищ займав Олександр Семенович Данилевський, близький друг Миколи Гоголя і теж виходець із цих країв, із Миргородського повіту.

У зв’язку з Зарудними і Глушановськими виникає ще одна здогадка: чи не ім’я Пульхерії Зарудної-Глушановської підказало Миколі Гоголю, як назвати головну героїню повісті “Старосвітські поміщики”? Принаймні нам в українському оточенні Гоголя відомі дві Пульхерії: одна – це Пульхерія Ломиківська, сестра етнографа й історика Василя Ломиківського з села Трудолюба, і друга – Пульхерія Василівна Зарудна-Глушановська.

Село Злодіївка (Псільське) було також предківщиною родини Псьол. Із колом Шевченкових друзів пов’язані імена сестер Псьол – поетеси Олександри Іванівни (1817 – 1887) і художниці Глафіри Іванівни (1823 – 1886), приятельок княжни Варвари Репніної.

Рід Псьолів дуже давній – може, як і сама річка Псло – предковічний Псіл, Псел, Псьол... (О, яка спокуса докопатися, чи не пов’язаний цей рід із ім’ям візантійського письменника, історика, ученого-філософа й політичного діяча ХІ століття Михаїла Пселла!). Один із представників роду – Григорій Псьол – у 40-х роках ХVІІІ століття стояв на чолі Орільської (Орлянської) сотні Полтавського полку [20]. Псьоли мали землі також біля Диканьки, в сусідстві з графом В.П.Кочубеєм.

На родові Псьолів перехрещуються шляхи Шевченка і Гоголя. Сестра письменника Ольга Василівна Гоголь-Головня згадувала, як з їхньою родиною приятелювали “соседи наши, две старые девицы Пселовы, тетки Михаила Івановича Псела” [21], тобто, тітки Глафіри й Олександри. Олександра Іванівна Псьол 1852 року стала хрещеною матір’ю Марії Володимирівни Бикової, а сестра першої Тетяна Іванівна Псьол 1857 року – хрещеною матір’ю Варвари Володимирівни Бикової [22] (племінниць Миколи Гоголя за сестрою Єлизаветою).

Брат сестер Псьол, Михайло Іванович, протягом 12 років служив юнкером, був досить багатим поміщиком, мав 400 десятин землі. Часто він, за спогадами О.В.Головні, як “єдиний кавалер” розважав сестер Гоголь у їхньому відлюдді у Василівці.

Псьоли були також сусідами й знайомими родичів письменника Івана Петровича Котляревського – Скоробагачів. Ганна Скоробагач у листі до Котляревського від 27 березня 1834 року писала: “У Пселовых мать умерла, третьего дня хоронили” [23].

Отже, у Злодіївку Тарас Шевченко міг їздити ще до двох родин - Зарудних і Псьолів, з якими мали зв’язки і він, і Микола Гоголь.

Не можу обминути увагою ще одне перехрестя життєвих шляхів Шевченка і Гоголя. У цих краях – у Миргороді, Яреськах – бере витоки рід щирого Шевченкового друга лікаря Андрія Осиповича Козачковського (1812 – 1889).

Федір Максимович Козачківський (Козачковський), (бл. 1712 – 1794), полковий писар Миргородського полку, володів маєтностями у Миргороді, Сорочинцях, Зубівці, Яреськах [24] та в інших селах Миргородщини, а також у південних сотнях Миргородського полку, на Переяславщині. Його син Гаврило Федорович, військовий товариш (1780), титулярний радник (1803), і онук Іван Гаврилович жили в Яреськах [25], де часто бував Микола Гоголь, де жила рідня Гоголів – Трощинські, а також численні друзі й куми Гоголів.

Козачківські добре знали сім’ю Гоголів. 1794 року Гаврило Федорович Козачківський підписав як свідок родовідне свідоцтво Панаса Гоголя-Яновського (діда письменника), а його син Іван Гаврилович Козачківський 1825 року своїм підписом посвідчив духовний заповіт бабусі Миколи Гоголя – Тетяни Семенівни Гоголь-Яновської [26].

Цікаво, що в 1845 році поїздки Тараса Шевченка на Миргородщину двічі протягом кількох місяців перемежовувалися з його перебуванням у А.О.Козачковського в Переяславі. Буваючи на Миргородщині, в Устивиці й Злодіївці, Тарас Шевченко, цілком імовірно, міг заїздити і до сусіднього містечка Яресьок, предківщини Козачковських.

Трохи північніше від містечка Сорочинців, у селі Савинцях, був маєток поміщиків Фролових-Багреєвих, багатих землевласників не тільки Полтавської, а й Чернігівської губерній.

У час перебування Т.Шевченка на Миргородщині в 1845 році управителем Савинської економії Фролових-Багреєвих служив Яків Володимирович Карташевський [27], із дворян Чернігівської губернії, відставний підполковник артилерії [28]. “Дівицю Кардашевську”, яка дружила з сестрами Миколи Гоголя, згадує Ольга Василівна Гоголь-Головня.

Прізвище Карташевських виринає і в петербурзькому оточенні Тараса Шевченка. Про своє знайомство з “чернігівськими землячками”, “не жеманными, милыми” – Варварою Карташевською (1832 – 1902) та її донькою Надією – Тарас Шевченко записує в щоденнику від 14 квітня 1858 року. Поет бував у Варвари Яківни на літературних вечорах, які відвідували також М.Костомаров, І.Тургенєв, О.Писемський, М.Некрасов. Т.Шевченко приятелював із братом Варвари Карташевської Миколою Яковичем Макаровим, журналістом, якому, до речі, належала кріпачка Ликера Полусмакова, наречена Шевченка, котру Макаров 1858 року відпустив на волю [29].

Отож, Шевченко міг бувати і в Я.В.Карташевського у Савинцях.

Не виключено, що поет їздив і до села Кибинців Миргородського повіту, де був маєток і поховання відомого сановника, мецената і громадського діяча кінця ХVІІІ – початку ХІХ століть Дмитра Прокоповича Трощинського (1754 – 1829), знаного своїми естетськими уподобаннями та лібералізмом, який межував із автономістськими прагненнями козацько-старшинської й дворянської еліти Миргородщини.

В повісті “Близнецы” письменник згадує ім’я Д.П.Трощинського і дає йому колоритне означення, а саме, розповідаючи про подорож своїх героїв, які проїздили через Городище й Лубни, Шевченко пише: “Хотелось было Никифору Федоровичу проехать на Миргород, чтобы поклониться праху славного козака-вельможи Трощинского, но Прасковья Тарасовна воспротивилась” [30].

Шевченко знав спадкоємця Д.П.Трощинського – його внучатого племінника Дмитра Андрійовича Трощинського, троюрідного брата Миколи Гоголя. Дмитро Андрійович був хрещеним батьком Марії Володимирівни Бикової – племінниці Миколи Гоголя (згадаймо, що її хрещена мати – Олександра Псьол). Трощинський без жалю розпродував і розтринькував величезний спадок свого батька й діда Д.П.Трощинського – багаті маєтки в Київському, Переяславському і Миргородському повітах. У 1860 році Д.А.Трощинський пропонував Шевченкові купити в нього ділянку для садиби в містечку Ржищеві поблизу Кагарлика, але передумав і відмовився продати.

Від жителів села Кибинців – маєтку Трощинського – мені довелося чути переказ про те, що Шевченко дійсно таки бував у Кибинцяx. Місцевий житель дід Попадиченко, який знав і любив твори поета, розповідав, що замолоду він служив у пана Вульферта, до якого перейшов колишній маєток і економія Трощинського. У маєтку протягом десятиліть зберігалася дуже гарна карета, з різьбленням, позолотою, оббита червоним оксамитом. У тій кареті ніколи нікуди не виїздили, а зберігали її в каретній як дорогу пам’ять, бо стверджували, що саме в ній привозили до Кибинців Тараса Григоровича Шевченка. Ту карету, з жалем розповідав дід, розбили тільки під революцію – чи то 1905, чи то 1917 року. Червоний оксамит обдерли. На прапори чи на скатерті – хто тепер згадає ?..

МИРГОРОДЦІ ПАМ’ЯТАЮТЬ І ШАНУЮТЬ

Спогади про перебування Шевченка в нашому краї постійно стимулювали пошукову діяльність миргородців у цьому напрямку. Миргородський лікар Іван Зубковський 1924 року в газеті “Червоне село” опублікував статтю про перебування Т.Шевченка в Миргороді. Журналіст Г.І.Рогозівський теж зібрав матеріали про поета на Миргородщині й опублікував їх у 7 числі журналу “Всесвіт” за 1931 рік.

Численні любителі старовини намагалися розшукати в Миргороді сліди перебування великого поета й художника. Ось такі цікаві факти. Миргородський художник-реставратор і майстер-годинникар Михайло Самійлович Соколовський, один із членів ініціативної групи зі створення Миргородського краєзнавчого музею, в 1932 році надіслав до тодішнього Інституту Тараса Шевченка дві роботи – “Весілля” і “Жінка на канапі”, які він вважав творами Т.Шевченка. Одна з цих картин – незакінчене полотно “Весілля” – належала М.О.Макаренкові, у маєтку якого свого часу нібито жив Шевченко. Маєток Макаренка успадкував Валентин Іванович Яковенко, відомий український видавець, зокрема, видавець Шевченкового “Кобзаря” 1910 року. До Яковенка перейшла й картина “Весілля”, а в 1914 році її у Яковенка купив М.Соколовський. Проте експерти-мистецтвознавці заперечили авторство Шевченка, вважаючи, що характер виконання більше нагадує пензель художника В.Штернберга [31].

Другу роботу – малюнок “Жінка на канапі” (папір, пастель) М.Соколовський купив 1913 року в колишнього миргородського судді Оголевця, припускаючи, що портретована особа є Закревською, знайомою Тараса Шевченка. Але, як встановили пізніші дослідження цього мистецького твору, він теж не належав руці Шевченка, а був виконаний невідомим художником як вільне повторення портрета Вікторії О’Мюрфі роботи Буше [32].

Хто був той М.О.Макаренко, в якого, ймовірно, зупинявся Т.Шевченко, встановити поки-що не вдалося. На мапі 1915 року позначений хутір якогось Макаренка – кілометра за півтора на північ від містечка Устивиці й кілометрів за шість на схід від села Мар’янського. Ще відомо, що якийсь Степан Феофанович Макаренко, колезький асесор, із 1864 року був членом Миргородської повітової управи [33]. Оце ті поки-що скупі дані про Макаренків на Миргородщині. Можливо, у майбутньому вони допоможуть дослідникам розкрити нові факти про перебування великого українця в нашому краї.

Пам’ять про Шевченка на Миргородщині була живою завжди, але з особливою силою вона спалахувала в ювілейні й промеморіальні дні. Так усупереч забороні з боку царської влади відзначати 50-річчя від дня смерті Т.Шевченка, учителі Хомутецького двокласного училища брати Іван Іванович та Дмитро Іванович Коломийці 26 лютого 1911 року під виглядом заняття хору влаштували в училищі вечір ушанування пам’яті поета, на якому було понад 50 осіб – учні та їхні батьки [34]. Коли до 100-річчя від дня народження великого поета розпочався збір коштів на спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві, у Миргороді стали розповсюджувати поетичну збірку письменника, нашого земляка з Яреськівської волості Миргородського повіту Михайла Кочури “Народні сльози” [35], видану 1906 року; зібрані кошти були надіслані до Києва.

1964 року, в дні підготовки до 150-річного ювілею, миргородці порушували питання про встановлення меморіальної дошки на колишньому будинку П.Шершевицького, де тоді розміщалась міська поліклініка [36]. Проте міська влада вирішила відкрити меморіальну дошку в центрі міста, на фасаді районного будинку культури. Відкриття її сталося 8 березня 1964 року [37]. Незадовго до ювілейних днів у миргородській газеті “Прапор перемоги” з’явилася стаття “Увічнимо світлу пам’ять Кобзаря”, її автори – директор районного будинку культури В.Кваша та громадський мистецтвознавець і режисер П.Делявський – запропонували спорудити в місті пам’ятник Шевченкові [38]. Ідея була гаряче підтримана громадськістю. Пам’ятник авторові безсмертних творів було споруджено 1971 року на правобережжі Хоролу, на розі вулиць Шевченка і Гоголя.

У 60–90-х роках ХХ століття тему “Шевченко і Миргородщина” досліджували й популяризували миргородці М.Сітко, Л.Гончаренко, О.Герасименко, А.Шевченко, Г.Бабич, Л.Тома, М.Білик, М.Брага, О.Черкас, В.Шаповалов та інші шанувальники творчості поета. До шевченківської тематики постійно зверталися миргородські художники й самодіяльні митці.

Минають десятиліття й століття, а Тарас Шевченко для миргородців і досі залишається джерелом, до якого йдуть і йдуть, джерелом світлим, чистим і незнищенним, вічним, як сама Україна, джерелом, яке хвилює й далі хвилюватиме людей, будитиме до думки нас і наших нащадків, спонукатиме до пошуку.

Примітки

1. Ротач П. Від Удаю до Орелі. Сторінки Полтавської Шевченкіани. – Полтава, 2000. – С.200.

2. Уездные предводители дворянства Полтавской губернии с открытия губернии по 1850 год // Полтавские губернские ведомости. – 1850. – № 49. – С.413–414,

3. Сітко М. Шевченко на Миргородщині // Прапор перемоги. – 1964. – 9 березня. – №30.

4. Адрес-календарь и справочная книжка Полтавской губернии на 1900 год. – Составлен Д.А.Иваненко. – Миргородский уезд. – Полтава, 1900. – С.2.

5. Інвентарна книга Миргородського краєзнавчого музею, почата 1948 року.

6. Аббасов А. Невичерпне джерело творчості: До Шевченківських днів // Прапор перемоги. – 12 грудня. – № 157.

7. Сітко М. Шевченко на Миргородщині. – Вказане джерело.

8. Шевченко А. Топонімічні замітки // Науковий архів Миргородського краєзнавчого музею.

9. Тарас Шевченко. Повне зібрання творів в 10 томах. – Т.Х. – К., 1963. – С.62.

10. Кривицька В. Великий Кобзар на Миргородщині // Прапор перемоги. –1964. – 9 січня. – №4.

11. Барвинский В.А. Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка. 1729 – 1730 гг. // Труды ПУАК. – Вип. 9. – Полтава, 1912. – С. 150; Описи Київського намісництва 70–80 років ХVІІІ ст. – К., 1989. – С.121.

12. Шевченківський словник. – Т.2. – К., 1978. – С.326.

13. Справи [Миргородського повітового училища] за 1840 рік // Миргородський краєзнавчий музей. – БФ. – №2080.

14. Науковий архів заповідника-музею М.В.Гоголя. – Справа № 166. – Без пагінації.

15. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. – Т.2. – К., 1910. – С.129; Барвинский В.А. Генеральное следствие о маетностях Миргородского полка. – С.161-162. 16. Київська старовина. – 1998. – № 3. – С.173.

17. Месяцослов с росписью чиновных особ или общий штат Российской империи на лето от Рождества Христова 1812. – СПб., 1812. – С.398.

18. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. – Т.2. – К., 1910. – С.137.

19. Мазанов П. Полтавский институт благородных девиц. 1818 – 1898. – Полтава, 1899. – С.242.

20. Реєстр козацької старшини 1744 року // Київська старовина. – 1992. – № 5. – С.22.

21. Из семейной хроники Гоголей: Мемуары О.В.Гоголь-Головни. – Редакция и примечания В.А.Чаговца // Издательство газ. “Киевская мысль”. – К., 1909. – С.50.

22. Щоденник Є.В.Гоголь (Бикової), В.І.Бикова, М.В.Бикової (Рахубовської) // Київська старовина. – 1998. – № 4. – С.85,86.

23. Ротач П. Іван Котляревський у листуванні. – Опішне: Українське народознавство. – 1994. – С.148.

24. ДАПО. Ф.853. – Оп.1. – Спр.1. – Арк. 28 зв.; Ф. 1011. – Оп.1. – Спр. 190. – Арк. 2; та ін. 25. ДАПО. Ф.1011. – Оп.1. – Спр.158. – Арк. 12 зв. – 13.

26. Чаговец В.А. О Гоголе и его предках. – К., 1902. – С, 45; Модзалевский В.Л. К родословной Гоголей-Яновских // Труды ПУАК. – Вып.1. – Полтава, 1905. – С. 135.

27. Миргородський краєзнавчий музей. – Документи Фроловиx-Багреєвиx.

28. Милорадович Г. Родословная книга Черниговского дворянства. – Т.1., ч.2. – СПб., 1901. – С. 228.

29. Шевченківський словник. – Т.1. – К., 1978. – С.374.

30. Тарас Шевченко. Твори в п’яти томах. – Т.4. – К., 1985. – С.38.

31. Тарас Шевченко. Повне зібрання творів в 10 томах. – Т.Х. – К., 1963. – С.112.

32. Там само. – С.113–114.

33. Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год. – Составлена П.Бодянским. – Полтава, 1865. – С.180.

34. Хміль Г. Відзначення пам’яті Т.Г.Шевченка в дореволюційному Хомутці // Червона трибуна. – 1961. – 14 березня. – № 32.

35. Іофанов Д. Матеріали про життя і творчість Тараса Шевченка. – К., 1957. – С.158–159. 36. Гончаренко Л. Тут жив великий поет // Прапор перемоги. – 1964. – 16 січня. – № 7.

37. Прапор перемоги. – 1964. – 12 березня. – № 31. 38. Прапор перемоги. – 1964. – 16 січня. – № 7. 1995–2000 р.р.

Розсоха Л. Миргородська старовина : Дослідження. Статті. Нариси. Розвідки. – Кобеляки: Вид-во «Кобеляки», 2002. – 424 с.: іл.