Відомі люди Миргорода

Софія Олександрівна Налепінська-Бойчук

(30.07.1884 - 11.12.1937)

Український графік, професор. Дружина художника Михайла Бойчука (до 1929).

Народилася 30 липня 1884 в Лодзі у сім'ї польського інженера шляхів сполучення. 

Софія Налепінська вчилася в Художній школі Я.Ціонглінского в Петербурзі, у Мюнхенській художній школі Ш.Голлоші, в Академії Ронсона в Парижі.

У 1919 році викладала в Миргородській художній школі.

У 1922-1929 рр. - В Київському інституті пластичних мистецтв (після 1925 - Київський художній інститут) очолювала ксилографічну майстерню поліграфічного факультету.

Працювала в жанрі станкової та книжкової графіки, переважно в техніці гравюри по дереву.

Твори: «Фабзаєць» (1925), «Мені тринадцятий минало ...», «Молотьба», «На канікулах» (усі - 1926), «Перед наступом білих», «Голодні діти» (обидві - 1927), «Пацифікація Західної України» (1930), «Рабфаковські» (1931), «Виконали план» (1932); ілюстрації до книг: «Катерина» Т.Шевченка, «Приймак» А.Маміна-Сибіряка (1929), «Олив'яний перстень» С.Васильченком (1930), «Анна Кареніна» Л.Толстого (1937).

12 червня 1937 заарештована за звинуваченням в участі в антирадянській націоналістичній терористичної організації і співпраці з іноземною розвідкою. Винною себе не визнала.

Розстріляна 11 грудня 1937 року.

У 1988 році посмертно реабілітована

http://calendar.interesniy.kiev.ua

Народилася в Лодзі, в сім'ї польського інженера шляхів сполучення. Талант дівчинки підтримувався рідними, Софія навчалася образотворчому мистецтву в Мюнхені, Мілані, Флоренції, Венеції. Нарешті, Софія Олександрівна потрапила до столиці мистецтв. Тут, у Парижі, і сталася зустріч 24-річної здатної художниці з Михайлом Бойчуком, в якого вона не тільки закохалася "раз і назавжди", але повірила в його творчі ідеї та масштабні проекти зі створення самобутнього мистецтва оформлення великих площин.
Темперамент і енергія Михайла Львовича гіпнотизували молодих художників, і після закінчення Петербурзької школи заохочення мистецтв і роботи в образотворчих студіях Миргорода та Києва Софія Олександрівна приїхала до Бойчуку до Львова, щоб вже надовго бути поруч.
Це був союз сильних і обдарованих особистостей, де визначальну роль грав, звичайно, Михайло Львович.
Сестра Налепінської Анна згадувала, що Софія повністю потрапила під вплив чоловіка, вивчила українську мову, співала і грала на бандурі, прикрашала будинок народними килимами. Вона дуже любила свою польську сім'ю і країну, але почуття до чоловіка, віра в його грандіозні ідеї виявилися нездоланними.
Вони жили щасливо, важко, напружено. Софія Олександрівна народила сина, але мистецтво продовжувало залишатися головною справою життя. Великі монументальні роботи залучали її менше, ніж графіка, в якій вона досягла дійсно великої майстерності. Вона стала професором Київського художнього інституту, організатором нової графічної майстерні, спеціалізуючись на ксилографії (гравюрі на дереві). До 1929 року, часу особистого розриву з Михайлом Львовичем, Софія Олександрівна вела педагогічну діяльність, а також багато працювала в станковій графіці, ілюструвала книги, зокрема, Тараса Шевченка. Вона була людиною цільним, гармонійним і, як показали наступні події, не по-жіночому героїчним.
Роботи Софії Налепінской-Бойчук відрізнялися ясною формою, архітектурної врівноваженістю, чудово поєднується із зображенням написом.
Але, залишившись в 44 роки без коханої людини, зв'язавшим життя з іншою жінкою, Софія Налепінская пережила і важку моральну травму. Врятувати могло тільки мистецтво і син. Наступні вісім років стали найбільш плідними для творчості художниці.
Страшним ударом для Софії Олександрівни став арешт її друзів і колишнього чоловіка навесні 1937 року. А через два місяці у в'язницю потрапляє вона сама.
Знайдені протоколи допитів Налепінской, реабілітованій тільки в 1988 році, - свідчення її безприкладного гідності, гордості.

Налепинская-Бойчук Софья Александровна

Смерть Софії Налепінської-Бойчук

Сергій Білокінь

Коли у справах ОҐПУ-НКВД вичитуєш, що за Україну чи, як казали тоді, за український (конче буржуазний) націоналізм большевики винищували українців, це сприймається майже нормально. Тут є своя закономірність, своя логіка. Особисто мене особливо по-людськи зворушує, коли за Україну гинули люди, ані сном, ні духом нам нічого не винні, – такі, як-от, скажімо, історик мистецтва, німець з роду Федір Людвігович Ернст. Ані крапельки української крові не мала в собі Софія Олександрівна Налепінська.

Її дід по матері Ксаверій Налепінський викладав математику у варшавських гімназіях. Батько, Олександр, був виразний польський націоналіст. Після придушення польського повстання 1863 року такі поляки, як він, вважали за неможливе працювати „на царя”, тож саме з цієї причини й Олександр Налепінський, інженер шляхів сполучення за фахом, служив на залізниці не урядовій, а польській, що належала акціонерному товариству. Звільнений і звідти з вовчим квитком, він не мав права служити в польських губерніях і до кінця життя працював у Міністерстві шляхів сполучення.

Не була українка й мати, що мала дівоче прізвище Рьор, французьке за походженням. Її батька, Францішка, Софііного діда, знали як чуйного лікаря, що задурно лікував бідних і навіть лишав їм часом під подушкою гроші на ліки. Його рецепти зберігались у деяких родинах півсторіччя, і рідній Софііній сестрі Ганні ще в її дитинстві показували їх, пояснюючи, що це були найкращі рецепти. Така була популярність предка Софії Налепінської з боку матері.

Виїхавши на навчання до Парижа, Софія познайомилась із Михайлом Бойчуком і закохалась у нього. Це визначило все її подальше життя.

В одному з листів до київського мистецтвознавця Дмитра Горбачова Ганна Налепінська, за чоловіком Пєчарковська, розповідала:

«Я маю львівський знімок. Софія в ательє, на стіні чудовий килим, який я сама добре пригадую. Він зберігавсь у мене у Варшаві й згорів 1944 року під час варшавського повстання. І на стіні бандура. На той час Софія вже зреклася, так скажемо, своєї національності, співала лише українських пісень, розмовляла українською й перебувала цілковито підо впливом і у владі Михайла. Приїздила до нас, страшенно любила родину, для мене була як рідна матір, – але всією душею була вже з Михайлом, і було відомо, що не покине ані його, ані його творчих ідей».

Софія Олександрівна стала видатним українським ґравером, професором Київського художнього інституту, заснувала школу ґравюри. І дуже природно, що для большевиків, які боролися проти української культури, нищили її і мали руки у крові по лікті, — для них вона теж стала ворогом, як і Михайло Бойчук.

Постанову почати слідство в її справі, а саму художницю ув’язнити у тюрподі 4 червня 1937 року прийняла оперуповноважена IV відділу УҐБ НКВД УРСР Пера Ісаківна Ґольдман. У різні роки за її постановами ОРГАНИ загребли Остапа Вишню, Олеся Досвітнього, Костя Котка, Івана Лакизу, Олексу Слісаренка, а 2 листопада 1936 року й самого Михайла Бойчука. Пера Ґольдман була нестара: вона народилась у березні 1901 року в родині дрібного торгівця на Чернігівщині. Як водилося серед енкаведистів, мала нижчу освіту, в органах працювала з 1922 року. Зробила добру кар’єру, — 1946 року була майором держбезпеки. Під час «истребления чекистских кадров» відбулась переляком.

У ті дні думки Софії Олександрівни розривалися між долею сина, якого її арешт лишав напризволяще, і чоловіка. Незадовго перед тим, 22 травня, відбувся останній зафіксований його допит. Слідчу комедію закінчили, справи Бойчука й інших в’язнів лежали готовенькі, чекаючи на рішення Військової колегії Верховного суду СРСР і «законне» оформлення розстрілу. Суд відбувся, і невдовзі його розстріляли. Відтак щупальці ненаситного НКВД вивільнилися, зголодніла істота запрагла нових жертв, і однією з них якраз і стала професорка художнього інституту Софія Налепінська-Бойчук. Ще цілий тиждень вона ходила собі по світі, не відаючи нічого про те, що в конторі її долю вже вирішено. Молох був невблаганний.

Нічні гості прийшли по неї 12 червня. Вулицю кілька разів перейменовували (тепер вона Банкова), але протокол трусу відтворив назву, можна сказати, символічну: людину арештували на вулиці Комуністичній, 12. У неї вилучили одну пачку листування (10 чи 100 листів — невідомо; все одно усе спалили) та 6 книжок, назви яких переписувати співробітникові УҐБ Шведському було ніколи. Йому було не до того.

Тієї самої ночі відбувся перший допит. І слідчі, й ув’язнена мали відбути неминучі формальності. Ішлося про одержання анкетних даних. Софія Олександрівна відповіла, що викладала в різних мистецьких інституціях — у Миргороді й Києві. Ґімназію закінчила екстерном, а потім — знамениту «школу сприяння мистецтвам» у Петербурзі. Коли її запитали про національність, Налепінська відповіла: «Українка (батьки поляки)».

Енкаведисти чудово знали, що вона полька, знали й те, що навчалась у Франції. Не дурно її слідчий, старший лейтенант Ліфар, начальник III відділення IV відділу УҐБ, 27 червня написав, а наступного дня пред’явив ув’язненій професорці звинувачення в тому, що вона «була членом контрреволюційної української націонал-фашистської організації і провадила шпигунську роботу на користь іноземних розвідок». Це писали всім, хто мав нещастя коли-будь побувати за кордоном. Явну дурницю затвердив помічник начальника IV відділу УҐБ молодший лейтенант Давид Перцов.

Мучили її півроку. Коли в’язень не давав потрібних зізнань, а визначені соціалістичним законом строки перебування під вартою минали, слідчі мусили клопотатися (перед президією ВЦВК СРСР, ніяк не менше) про продовження строку ще на місяць.

Софії Олександрівні Налепінській-Бойчук продовжували строк ТРИЧІ. Спершу до 27 вересня, тоді до 27 жовтня й до 12 листопада. Скільки разів її допитували, достеменно невідомо (протоколів збереглося лише п’ять), але трималась вона стоїчно. Слідча справа не каже, які тортури до неї застосовували, як саме її мордували. Перед розстрілом її не сфотографували (декому — дуже рідко! — таке робили), й ми ніколи не довідаємося, як страшно вона виглядала, — позаяк витримала те, чого не витримували чоловіки. З-поміж в’язнів майже ніхто не знаходив у собі стільки сили. Софія Налепінська витримала все.

Допитували щоразу двоє. Начальник III відділення IV відділу УҐБ НКВД старший лейтенант Ліфар і начальник районового відділення сержант Миненко. Строго кажучи, хто з них сидів на протоколі, неясно, – правдоподібно, менший за званням. Документи, що вийшли з-під його пера, на диво безграмотні. «Питербург», «Ванеция» (причому в тій самій формі двічі), — чого тільки він не понаписував. Зрештою, звідки йому було чути про Венецію!

Перший протокол датується 25 червня. Тут короткі біографічні відомості, зокрема те, що «до ареста работала на дому по художеству». Отак ці двоє уявляли собі фах ґравера, професора, — як надомника-ремісника.

Другий протокол датується щойно 18 вересня. Енкаведисти РОЗРОБЛЯЛИ коло знайомих. Софія Олександрівна розповіла, що з Іваном Падалкою знайома з 1920 року, з Василем Седляром — з 1921-го, з сином митрополита Іваном Липківським та Кирилом Гвоздиком — з 1923, з Жозефіною Діндо — починаючи з 1924 і до її арешту — 1937-го. На питання, хто з вищеперелічених осіб бував у закордонних відрядженнях і в яких країнах (ніби таких відомостей вони систематично не одержували, а закордонні відрядження оформлювалися поза ними), відповіла: «У закордонних відрядженнях бував Седляр, разом з моїм чоловіком у 1926—27 рр., про що я вже розповідала («показывала») на попередніх допитах». Зрештою, цю поїздку висвітлювала преса. Тут, однак, певна трудність: за всі попередні місяці у справі зберігся лише один-єдиний протокол, і в ньому таких свідчень, як ми бачили, немає. Знищили або й не записували!

Можна уявити, як нецікаво було Ліфареві й Миненкові вислуховувати від Налепінськоі й те, що за кордон 1929 року їздила ще Діндо, адже й про цю поїздку вони мали найдокладніші відомості із зведень («сводок») тамтешніх совєцьких шпигунів!

Третій протокол. У рукопису позначено 20 вересня, у машинопису вписано 20 жовтня. Імовірно, правильна перша дата, а передруковувала друкарка не відразу, а в жовтні, тому механічно проставила інший місяць. Слідчі знову зайшли новим колом до закордонних поїздок, що нагнітало певне напруження довкола піднятої теми шпигунства.

Софія Олександрівна розповіла, що вперше виїхала за кордон 1906 року, інакше кажучи, ще за царя. Її батько підмовив її вчитись у Мюнхені. У тамтешній мистецькій школі вона й навчалася з осені 1906 року до весни 1907-го. Далі, в травні 1907 року виїхала до Італії. Натужно вслухаючись у незнайомі назви, енкаведист записував: «Побывала я в Милане, Флоренсе, Ванеции и некоторых провинциальных городах». Восени 1907 року повернулась до Петербурга. Розписуючись під цим унизу, Софія Налепінська НЕ ДОПОМОГЛА слідчому зберегти своє обличчя. За кілька років у конторі відбулась розмова іншого слідчого з мистецтвознавцем Сергієм Ґіляровим, яка свого часу хвилею прошелестіла київськими помешканнями. Десь на початку вісімдесятих мені переповіла цю розмову Ірина Бошко, яка теж побувала на Лук’янівці…

— А чому ви так прагнули до Парижа?

— Ну як же ж, — Лувр!..

— А хто такий Лувр?

Отже, Софія Олександрівна розповіла, що восени 1908 року виїхала до Парижа на навчання в мистецькій академії Рансон. Закінчивши її, 1910 року повернулась до Петербурга. 1912 року вона їздила до чоловіка, котрий працював тоді у львівському Національному музеї. Пробула там 3—4 місяці. 1914 року разом із сестрою Яніною їздила на курорт Закопане, де пробула два місяці. У Празі побувала на міжнародному з’їзді любителів книги й бібліотекарів. З останньої поїздки повернулась у червні 1926 року.

Тільки ж хіба це було потрібне слідчим? Їх цікавило зовсім інше:

«Питання: — Ваш чоловік Бойчук на допиті зізнався («показал»), що він 1927 р. виїздив за кордон у деякі країни Європи («в ряд стран Европы») для зв’язку з розвідувальними органами. Скажіть, чи було вам це відомо?»

«Ні», — відповіла Софія Олександрівна, розуміючи, як дешево провокував її слідчий. У жодному з протоколів допитів Михайла Бойчука такого зізнання ми не знаходимо, а його вже напевно включили б до протоколу, якби він сказав щось подібне. Зрештою, такі провокаційні прийомчики слідчий не мав би й фіксувати. Навіщо нам про них знати?

Четвертий протокол — від 24 жовтня. Уперта мисткиня не давала матеріалу ні на себе, ані на інших. Енкаведисти вирішили ловити її на «протиріччях», щоб заповнити папір хоч чим-небудь.

Найважливіший, останній, протокол — за 28 жовтня — наводжу майже повністю, теж у перекладі:

«Питання: — Вас заарештовано за участь в антисовєцькій, націонал-фашистській організації, де ви провадили шпигунську роботу на користь іноземних держав. Чи визнаєте ви себе винною у пред’явленому вам звинуваченні?

Відповідь: — У пред’явленому мені звинуваченні винною себе я не визнаю. В антисовєцькій націонал-фашистській організації я участі не брала й шпигунської роботи не провадила.

Питання: — Ви кажете неправду, слідство має відомості, що ви брали активну участь в антисовєцькій націонал-фашистській організації, якою керував ваш чоловік — Бойчук. Пропонуємо вам дати докладні зізнання про вашу участь в організації».

Їй легко було відмежуватись від чоловіка, якби вона сказала, що вже давно з ним не жила, і невдовзі в нього мала народитися дівчинка — дочка від іншої жінки. Софія Налепінська цього не зробила. Конфлікт у родині енкаведистам нічим не допоміг, — вона не сказала про Бойчука жодного поганого слова.

Під час слідства дуже видатні мистці пройшли через випробування, яких не витримали, й дали зізнання і на Михайла Бойчука, і на Налепінську. Чи можу я сьогодні, я, гірший за всіх, посміти подумать про них погано? Ідеологи НКВД якраз і хотіли б — бодай у такий спосіб! — кинути на українських мистців якусь тінь. Але хто, хто персонально прирік на загибель Софію Олександрівну Налепінську-Бойчук, як не ті самі людці, що прийняли рішення конкретно її арештувати й ліквідувати! Тому я не подаю їхніх імен, враховуючи недомагання нашої суспільності:

«Ви продовжуєте казати неправду. Зачитую вам зізнання активних учасників організації — П. та С., які твердять, що ви теж брали участь в організації й за її завданням провадили шпигунську роботу. Дайте зізнання з цього запитання».

Ув’язнена не могла увесь час твердити, що колеги, вчорашні товариші, кажуть неправду, що вона не здатна уявити, які конкретні причини примусили їх стверджувати те, чого не було. Очевидно, саме так відповідала вона протягом кількох місяців, коли замість ефектних протоколів допитів енкаведисти мусили продовжувати й продовжувати строк її утримання під вартою. Цього разу вона сформулювала відповідь так:

«С. і П. вважають мене учасницею організації, але розмов з питань організованої боротьби проти совєцької влади й партії вони зі мною ніколи не вели.

Із співробітниками польського консульства я зв’язків не мала і жодних доручень щодо шпигунської роботи від них не одержувала.

Я визнаю, що була близько знайома з Л., С. та П., арештованими за контрреволюційну діяльність, але якихось розмов антисовєцького характеру у мене з ними не було».

Налепінській-Бойчук пред’явили зізнання її колег. Їй просто було відповісти на це: «Можливо, вони і входили до якоїсь організації, — я навіть не чула про таку». По суті це було б навіть коректно: вони звели на себе самообмови — вона від них відмежовується, і тільки. Тобто вона підтверджує тільки те й не більше того, що вони про себе вже сказали. Це було б, можливо, й коректно, але не шляхетно. І ОТАК сказати вона не могла.

Стежачи за цим інтелектуальним двобоєм уважно і вдумливо, у цьому місці можна припустити, що вираз «арештованими за контрреволюційну діяльність» слідчий вписав знову-таки від себе, а не з вуст свого в’язня. (Прорвалося це слово. Бідна українська мова, в ній немає жіночого роду від слова «в’язень»! Українська ментальність не в силі була цього передбачити!) Налепінська, що, як бачимо, пильно виважувала все сказане, не могла погодитися на висунуті проти її колег звинувачення, оскільки не могла приєднати свого голосу до голосу енкаведистів.

«Питання: — Слідству відомо, що за спільною антисовєцькою, шпигунською роботою ви були пов’язані з Д. Чи визнаєте це?

Відповідь: — Визнаю, що я підтримувала тісний зв’язок і часто зустрічалась із Д. (Під пером слідчого лексика відповіді явно трансформувалася). З нею я знайома з 1935 року. Розмов з питань контрреволюційної роботи у мене з Д. не було. Про свій зв’язок з консульствами іноземних держав і виконувану за їхніми завданнями роботу Д. мені не розповідала.

Питання: — Чи знаєте ви X. і що вам відомо про його антисовєцьку шпигунську діяльність?

Відповідь: — З X. я знайома з 1924 р. Познайомилася з ним, коли він навчався в мого чоловіка.

1934 року X. очолював видання художнього журналу «Образотворче мистецтво», в якому я брала активну участь і систематично зустрічалася з X. у справах.

Розмов на антисовєцькі теми у мене з X. не було.

Питання: — Слідство встановило, що ви для шпигунської роботи зв’язали X. із співробітниками польського консульства в Києві.

Чи визнаєте це?

Відповідь: — Визнаю, що я підтримувала зв’язок з X., але жодних розмов із питань шпигунської роботи в мене з ним не було, так само й X. я ні з ким (в ориґіналі «нискем» — одним словом. — С.Б.) не зв’язувала (слідчий заплутався з відмінками вкінець) із співробітниками польського консульства в Києві.

Записано з моїх слів правильно, протокол мені прочитано, в чому й розписуюсь.

С.Налепінська-Бойчук.

Допитали: нач.[альник] III відд.[ілення] IV відділу УҐБ НКВД

ст.[арший] лейтенант держбезпеки Ліфар

нач.[альник] райвідділення

сержант держбезпеки Миненко».

Тут з документів востаннє лунає живий голос Софії Олександрівни Налепінської-Бойчук. Пізніших її текстів немає жодного ніде.

Далі у справі підшито витяги із зізнань П. та С., які її оскаржили, і йде винувальний висновок, датований З листопада 1937 року. Відтворюю його в ориґіналі:

«УГБ НКВД УССР вскрыта и ликвидирована антисоветская украинская националистическая организация, ставившая своей основной задачей насильственное свержение советской власти на Украине и установление фашистского строя.

Одним из активних участников являлась арестованная 12 июня 1937 года и привлеченная по настоящему делу в качестве обвиняемой Налепинская-Бойчук Софья Александровна.

Следствием установлено, что Налепинская-Бойчук С.А. поддерживала связь организации с польским консульством, от которого организация получала директивы о своей антисоветской работе».

Документ констатує, що покаянних зізнань про себе професорка не дала. Однак «уличается показаннями активных участников организации П. и С.» Наведено їхні обмови. І слова Налепінської: «Я признаю, что была близко знакома с Л., С. и П., которые арестованы за контрреволюционную деятельность». Автори документа вирішили, що у них все сходиться. Отож підбивають підсумок:

«На оснований изложенного (!) обвиняется:

а) являлась участником антисоветской националистической террористической организации, ставившей своей главной задачей насильственное свержение советской власти на Украине и установление фашистского строя;

б) осуществляла связь организации с иностранными разведывательными органами, т.е. в преступлениях, предусмотренных ст. 54-6 и 54-11.

На основании вышеизложенного след. дело № 384 подлежит рассмотрению тройки при киевском областном управлении НКВД.

С 12 июня содержится в киевской тюрьме и с сего числа перечисляется за тройкой.

Зам. нач. отделения Придатко

Согласен: нач.[альник] III отд.[еления] ІУ отд.[ела] Лифарь

Утверждаю: нач.[альник] IV отдела капитан Хатеневер».

Аркуш 50, довідка. «Строго секретно». 6 грудня 1937 року Софію Олександрівну Налепінську-Бойчук засуджено по першій категорії (протокол № 473). Виконано вирок 11 грудня 1937 року.

Начальник І відділення VIII відділу УҐБ лейтенант Ґроссман.

Так не стало мистця.

Потім на сцену вийшли державні мародери. Вони зайнялися конфіскацією, хоча художниця одержала розстріл БЕЗ конфіскації. Не кажу – “її засудили”, як часто тепер кажуть, адже трійка – орган все-таки ПОЗАСУДОВИЙ. Юстиція, право і справедливість і те, що існувало тоді в нашій країні, – це світи, читачу, що НЕ ПЕРЕТИНАЮТЬСЯ!

А про культурний рівень цих людей можна судити з документа, що виник, коли на опечатаній комірчині обірвалась печатка:

«Нач.[альнику] 2-го отд.[еления] 2-го отдела УГБ Н.КВД УССР Лейтенанту Госбезопасности Биргелю

сотрудника 2-го отдела Саперштейна

Рапорт.

Доношу до Вашего сведения отом, что по заявлению гр. Сотниченко О.Ф., отом что сорвал печать ребенок на опечатаной кладовой арестованого Бойчука прийдя на место установил, что печать с кладовой сорвал сын 5 летний Сотниченко. О чом и доношу

Саперштейн

29/VIII”.

Наприкінці ґорбачовської перестройки, у грудні 1988 року, троє полковників і один підполковник ухвалили: постанову НКВД СРСР і прокурора СРСР «отменить, а уголовное дело прекратить за отсутствием СОБЫТИЯ ПРЕСТУПЛЕНИЯ». Відтак давню помилку виправлено: постанови про розстріл немає, і немає кримінальної справи. Чиста робота! У явно запізнілій реабілітації є тільки один ґандж. Хлопці не відмінили СОБЫТИЯ РАССТРЕЛА! Вони не відмінили сам розстріл, не зупинили пострілів, що пролунали в катівні.

Лишається питання, навіщо здалась НКВД така справа, навіщо її зберегли, більше того, навіщо створили? Думається, державі був потрібний документ, щоб знати, де подівся громадянин, адже людина в цій країні, як відомо, була завжди найбільшим капіталом. Справа документувала, що в’язень Налепінська-Бойчук була ворогом народу. Отже, що найважливіше, справа повинна була обґрунтувати розстріл: органи і цього разу не помилилися. Щоправда, доказів слідство все-таки не зібрало, і тут лишається неясність. Чи мала імперія такі засоби, щоб в’язень підписав-таки самообмову? Безперечно, такі засоби мала. Чи могли слідчі на крайній випадок організувати фальшивий протокол із фальшивим підписом? Безперечно, могли. Чому ж вони цього не зробили і навіщо було зберігати в архіві ТАКУ справу? Може, забагато роботи мали, але ж їхня влада була абсолютна, і попереду в них було тільки безмежне царство комунізму. Вони не поспішали. Не розраховували на стороннє око й аналіз, – отже ж, ні, розраховували! Саме розраховували, бо берегли! Чому ж в енкаведистському виробництві утворилась така дивна малодоказова справа, не схожа на абсолютну більшість слідчих справ? (Зрештою, цілком схожа на абсолютну більшість тих страшних передусім тупістю своєю справ!) Немає в світі нічого ідеального?!

Машина енкаведистського тоталітаризму діяла з неймовірною потужністю, адже за нею стояла вся імперія. Машина підминала, м’яла, ґвалтувала людей, які гнулися, ламалися, підписували. Колір образу Софії Олександрівни Налепінськоі-Бойчук, що вимальовується за старою архівною справою, сліпучо світлий. Цей образ сяє.
Сергей Белоконь «Смерть Софії Налепінської-Бойчук»

Ілюстрація до вірша Т.Шевченка «Мені тринадцятий минало», ксилографія, 1928

Ілюстрація до повісти С.Васильченка «Олив'яний перстень», ксилографія, 1930

Ілюстрація до поеми Т.Шевченка «Катерина», ксилографія, 1928

Отдельные иллюстрации