Свідчення про Голодомор у Миргородському районі

Спогади Косинського Сергія Івановича, 1926 року народження

Селище Комишня, вулиця Комсомольська, 25

Розповідає, що його батько з  1910 по 1917 рік служив у гусарських військах, відзначився у ході Першої світової війни і був нагороджений Георгіївським хрестом.

Ще до війни він одружився з Марією Іванівною, донькою лісника пана Граббе, - отримав гарне придане. Та сім’я мала достаток  дещо нижче середнього – мали 4 десятини землі на Лисій горі, двох коней, воза інші знаряддя.

У роки НЕПу їхнє життя покращилося – на свої заощадження та на «німецьке золото», яке батько привіз з війни, купили дерев’яний млин – вітряк, що покращило доходність їхнього господарства.

Колективізацію зустріли як трагедію, але мати дуже боялася розправи над своїми  чотирьма синами. І тому вирішили «добровільно» вступити до колгоспу. Залишилися без усякого майна. За роботу отримували 100 грамів хліба на трудодень.

Початок голоду пов’язує з діяльністю «активістів», які ходили по хатах і відбирали в людей усяке продовольство. Серед «активістів» називає Коряцького, Білецького і  Зайшлого. Останній з них цікавий тим, що в час німецької окупації теж був «на передових ролях» - працював у поліції і навіть  очолював деякий час Комишнянський відділок, а у 1943 році утік, забравши сина, разом з німцями.

Про «активістів» розповідає, що вони поводилися з людьми дуже брутально. Показово , що вони не лише вилучали хліб, різні цінності, але майже завжди розбивали жорна, або скидали їх у криниці – щоб люди  і надалі не могли пекти хліба з десь прихованого зерна.

Але родина вижила – ніхто у сім’ї не помер, а все завдяки «німецькому золоту» - батько купував у «Торгсіні» хліб за ті золоті монети, що він привіз із Першої світової війни.

Сергій Іванович пов’язує із голодом 1932-33 років руйнування Комишнянських храмів – однієї синагоги і 4 церков. Серед комсомольців – «активістів», які особливо відзначилися «при руйнуванні храмів», називає Федора Дробота і Петра Москаленка.

Показово, що за розповіддю Сергія Івановича, «в роки Голодомору кудись ділись попи». Натомість у храмах правили службу якісь «ненастоящі» (?) священники яких чомусь називали «стриженими». Ці священники були дуже багатими (мали багато продовольства) і торгували їжею в обмін на золото. Батько Сергія Івановича – Іван Прокопович відніс їм  родинні золоті хрестики в обмін на борошно. Ці «стрижені» священники незабаром теж покинули Комишню.

Що–до смертності в роки Голодомору: говорить, що ховали покійників будь-де: у погребах, по садках, на кладовищах. Кількість померлих, їх імена і точні місця поховань йому не відомі.

Добре пам’ятає Сергій Іванович голод 1946-47 років. Його родині тоді теж довелося важко. Тоді мати і брати працювали у колгоспі і майже нічого не отримували. А батько працював на обозному заводові (де тепер лісництво) і отримував військовий пайок: 16 кілограм хліба, м'ясо і олію, що було суттєвою допомогою. Розповідає також про свої виснажливі походи у Миргород по хліб. Там продавали по 2/3 хлібини в одні руки. Важкою була не тільки дорога – 30 кілометрів в один бік, але й те, що працювали вони тоді без вихідних і вибратися у Миргород, і вистояти чергу за хлібом було теж великою проблемою.

http://slavia.do.am/Djerela/Science_works/golodomor_na_mirgorodshhini.pdf