Свідчення про Голодомор у Миргородському районі

Свідчення Шовкопляса Миколи Петровича  1922 р.н., село Ярмаки 

(пряма мова).                   

Про Голодомор, небагато пам’ятаю, бо мені 10 років було. Як і розкуркулювали пам’ятаю.

Бригади активістів були з Єрок, Петрівців, і місцеві, і з города. Ходили по дворах, штирхали ціпками желізними...

Біля комори, де зберігали  зерно чоловіка одного було вбито. Він закопав на своїй ниві на баштані 2 мішки жита. А весною вже віз додому. Перестріли, забрали, все в комору вкинули. А дід Корній у валянок гирю вкинув, та й вбили чоловіка за його ж жито. А комора була в центрі села.

За непокору вивозили людей до Ромодану, або в Петрівці прямо у сніг. Викидали людей, прямо серед степу. А у Носенків горбатенька дівчинка, а прийшли оббирать. Воно навесні було, ще сніг лежав, Косенко Степан виніс її в одній сорочці посадив на сніг, та й усе.

Бригада налічувала чоловік 5, 7, 10. До батькового хрещеника заходили один раз обібрали, а другий - нічого не знайшли, а в печі знайшли горщечок борщу. Активіст сів виїв, а те вилив надвір і викинув горщечок. Кому ти що скажеш.

Хто там на роботі був, то кормили хоч раз. Горошок варили, вівсяні галушки, по 2 галушки давали. І ми діти ходили на пшениці жучків збирали, то нам обідать давали. Батько з 30-го  году вже в колгоспі був.

"Куркулів" Черненків оббирали, винесли жмут одежі один, другий, то той активіст, що стояв дав мені кожушок, та й каже: ”Втікай мерщій”.  А нас 11 у матері хлопців. Всі голодували, всі бідні. Нам тітка брагою допомагала. Всяко було. Допомагали, та самі активісти  було нам дітям дозволяли взяти чи насіння, чи зерна. Але не наші. Наші не дали б. Більше не тутешні.

У селі Кибинці спиртзавод був, брагу брали. То хто шелюху їв, то той помер, а ми брагу їли. Та й корова в нас жива була. То й живі всі.

У нас в сім’ї всі хлопці їстівні були. Де який цвіток попаде – то й наше.

Бруньки на липі їли,  їли все, що попаде.

З померлих пам'ятаю Очкасів, в них землі багато було, то їх розкуркулили. А так багато... Була жінка в селі – німа Лукія, вона ще жива була, так її живою закопали.  Кажуть: „Вона все одно завтра вмре”. Фамілія Очкас.

Ходив я у школу з Галькою Радченко, троє їх сестер було. То вони середню сестру зарізали і з’їли. А потім не знаю де матір та ділася. В ночвах м’ясо знайшли.

Хоронили на кладовищі, хрестів немає. Є по 10 по 15 душ у ямі. Ото тільки одного чоловіка у човні заховали, замість домовини. Нікому було робити.

У мішок вкинули та й однесли. Сусіди та знайомі. Кому ми там нужні були. Унічтоженіє народа. Все це робили комуністи і колективізацію теж, то хто ж винен? Хто ж добровільно в колгосп піде, відай землю, коня, а в мене не остається нічого.

Записала  Самохіна Лариса Олександрівна                          

http://ruhmirgorod.ucoz.com/index/svidchennja_shovkopljas_mikoli_petrovicha/0-89