Василь (Преображенський), єпископ Кінешемський, Святитель, Сповідник

1875 – 13 серпня 1945

У 1912 році викладав в м. Миргороді

Дні пам'яті – місцевошанований в Івановській області (у Соборі Івановських святих)

13 серпня (кончина)

Майбутній святитель Василь Кінешемський (у миру Веніамін Сергійович Преображенський) народився в 1875 році в м. Кінешма Костромської губернії в сім'ї священика. Своїм християнським вихованням святитель Василь був зобов'язаний батькам. Вони прагнули захистити дітей від впливу світу, знаючи, як важко виривати з серця тернини гріхів і пристрастей, якщо ті вже проросли. Весь лад житя їх був чернечим. Для дитини були відрадою відвідини будинку убогою братією і мандрівниками. У самий день хрещення, коли Веніаміна принесли з храму додому, в їх будинок прийшов старенька мандрівнця, яка, поглянувши на хлопчика, сказала: "Це буде велика людина". Веніамін успішно закінчив гімназію і поступив до Київської Духовної Академії, яку в 1901 році закінчив із ступенем кандидата богослов'я.

У тому ж році він став викладачем Воронежської Духовної семінарії і був на цій посаді до 1910 року. Роки, проведені у Воронежі, були зайняті викладацькою і науковою діяльністю. Він пише дисертацію "Про скитський патерик", за яку отримує ступінь магістра богослов'я. Для продовження своєї освіти Веніамін виїжджає на рік до Лондона. Після повернення на батьківщину він продовжує свою викладацьку діяльність.

Місцем служіння на цьому терені тепер став м. Миргород Полтавської області (у 1912 році), а пізніше – Москва. Викладання настільки захоплювало Веніаміна, що він закінчив також Педагогічний інститут і вирішив все своє життя присвятити педагогіці.

Але Господь розпорядився інакше. Одного разу, будучи в гостях у батьків, він з друзями катався в човні. Далеко від берега вона перекинулася. Веніамін змолився, просячи Господа зберегти йому життя і обіцяючи присвятити себе служінню Церкві. Господь почув молитву – Веніамін побачив дошку, вхопився за неї і виплив.

У 1917 році Веніамін Сергійович поступає псаломщиком у Вознесенську церкву м. Кінешми, де служив його старий батько. Пам'ятаючи обітницю, дану Богу, він починає проповідувати у храмах міста, а незабаром і на приходах єпархії. Розуміючи, що слухачі його недостатньо освічені, він засновує церковні гуртки.

У 1920 році Веніаміна було рукопокладено у сан ієрея, а потім він приймає чернече постриження з ім'ям Василь – у пам'ять Василія Великого. 19 вересня 1921 року він був хіротонисан у єпископа Кінешемського, вікарія Костромської єпархії.

Ставши єпископом, Владика Василь відмовився від якої б то не було власності і поселився на околиці міста, в маленькій лазні. Спав на голій підлозі, поклавши під голову поліно. Подвиг свій від сторонніх приховував, приймаючи тих, що приходять в канцелярії, влаштованій при Вознесенськой церкви. Кожен ранок, ще до світанку, Владика йшов через все місто в храм і повертався додому пізно вночі. Не раз грабіжники зупиняли його на вулиці, і він з лагідністю і любов'ю віддавав їм все, що мав; незабаром вони почали впізнавати його і вже не турбували. Крім щоденних церковних служб, під час яких він завжди проповідував, святитель сповідав своїх духовних чад, обходив тих, що удома із словом утіхи, відвідував монастирі і засновані їм численні церковні гуртки.

Благодатні проповіді єпископа Василя привертали в храм все більше людей. Це викликало у властей великий неспокій, але приводу для арешту святителя не знаходилося. У 1922 році в Нижньому Поволжжі вибухнув голод, від якого вмирали тисячі людей. Незадовго до Великодня дітей, що залишилися без батьків, привезли до Кінешму. Владика Василь звернувся до народу з проповіддю, закликаючи допомогти голодуючим дітям. Багато хто після його проповіді узяв дітей в свої сім'ї. Незабаром люди почали помічати, що по молитвах святителя здійснюються зцілення і що його прогнози збуваються.

Недовго прослужив Владика на своїй кафедрі – один рік і два місяці. У травні 1923 року він був арештований і засуджений до двох років заслання. Відбував він його в селищі Усть-Кулом Зирянського краю. Незабаром туди до Владики приїхав його келейник Олександр Павлович Чумаков, який добровільно розділив з ним тяготи заслання.

Повернувшись в травні 1925 року з заслання, Владика оповістив своїх духовних чад, і вони почали приходити до нього у Вознесенську церкву. До пізньої ночі тривала сповідь. Церковне життя в Кінешмі знову налагодилося. На Різдво 1926 року власті, стурбовані підйомом духовного життя, зажадали, щоб єпископ покинув місто. Келейник Олександр Павлович запропонував Владиці поїхати на свою батьківщину, в село Анаполь.

У селі Владика служив удвох з Олександром Павловичем в своєму будиночку. Ніхто із сторонніх на цих службах не присутній. Майже в повній самоті єпископ Василь прожив біля півроку, а потім поїхав в Саров, щоб помолитися біля мощів преподобного Серафима. Незабаром він отримує призначення на кафедру в р. Вязники Володимирської єпархії. Там Владика Василь продовжив справу, почату в Анаполі. Він зібрав в одну книгу проповіді на євангельські теми, які він вимовив в храмі і кухлях, і рукопис книги передав довіреним людям в Кінешмі. Проповіді Владики привернули в храм його рідного міста безліч народу, і власті, стурбовані цим, вислали Блаженнійшого до Кінешму, але там йому вдалося прослужити тільки декілька місяців. Незабаром єпископові знову довелося виїхати, цього разу – до Костроми. Він прожив і прослужив в Костромі близько року і повернувся до Кінешму, але вже через місяць, в жовтні 1929-го, був знову арештований і засуджений на три роки заслання.

Місцем ув’язнення цього разу, після іваново-вознесенскої в'язниці, стало село Малоречка в 25 кілометрів від р. Таборове Катеринбурзької області. У це заслання знову поїхав з Владикою його келейник, і вони разом здійснювали щоденні богослужіння. Життя їх була подібне скитському: молитва, богослужіння, важка робота в лісі.

У 1932 році термін посилання закінчився і власті почали вимагати їх від'їзду. Куди їхати? Олександр Павлович часто розповідав святителеві про своє перебування в Оптинній пустині, і той любив особливо слухати розповіді про слухняність, на якій доводилося трудитися його келейнику. Дізнавшись, що пекар Фотій, якому допомагав Олександр Павлович, родом з Орла, Владика вирішує, що можна поїхати в місто Орел.

Менше року вони прожили в Орлі. У 1933 знову арешт. Владика і його келейник були відправлені етапом до Кінешми, де вже йшли допити його духовних чад. На допитах Владика говорив, що радянська влада – це тимчасова влада, в ідею побудови соціалізму-комунізму він не вірить. Боротьба з релігією попущена волею Божою для випробування релігійного життя народу. У цей період випробування народу, поза сумнівом, відбудеться розкол на віруючих і невіруючих, причому віруючі можуть опинитися в меншості. Але, не зважаючи на це, Церква переможе, і брами пекла не здолають її. У серпні єпископ Василь був звинувачений в створенні мережі контрреволюційних гуртків, що ставили своїм завданням антирадянське виховання релігійних мас і скинення існуючого ладу. Вирок – 5 років виправно-трудових таборів. Їх Владика відбув на будівництві каналу недалеко від Рибінська. А його келейник Олександр Павлович був відправлений до табору під Мурманськом.

Після звільнення з табору, у січні 1938 року, Владика поселився в Рибінському. Трохи пізніше, але в тому ж році, він познайомився з регентом храму села Котове І. О. Тіховой, яка запросила його переїхати до них. У цьому селі єпископ Василь служив у влаштованому в лазні невеликому храмі. Там бували тільки найближчі люди, але скоро в селі утворився гурток. Перебування тут Владики було відмічене місцевим НКВД, і почалося стеження.

У листопаді 1943 року єпископа знову заарештовують і поміщають у внутрішню в'язницю м. Ярославля. При ув'язненні йому був поставлений діагноз – міокардит. Владиці на той час було вже 68 років, а його допитували вдень і вночі. Змученого двомісячними допитами, ледве живого святителя доставили до Москви, в Бутирки. При прийомі у цю в'язницю лікар виписав направлення до лікарні, але пробув ув'язнений там недовго – його знову перевели в Бутирськую темницю, де почали допитувати.

У липні 1944 він отримує новий вирок – знову 5 років заслання. Після важкого серцевого нападу Владика загальним етапом був відправлений до в'язниці м. Красноярська, а звідти повинен був слідувати своїм ходом в глухе сибірське село Бірілюси.

Довго святитель не міг знайти собі житло в це селенії, і, нарешті, поселився в будинку вдови з трьома дітьми, які знущалися з нього під час молитви. Незабаром віруючі знайшли для Владики іншу квартиру. У Бірілюсах з єпископом Василем трапився частковий параліч, після якого йому почало важко ходити і був потрібний догляд. Одній духовній дочці святитель писав, що вже досяг межі людського життя і подальше життя представляє для нього мало інтересу; смерті він не боїться, але хотів би померти в крузі близьких, зі всіма наприкінці поговорити, всіх благословити, довірити свій заповіт і похоронні розпорядження.

Але поряд нікого не було. Весною 1945 року Владика пише лист Олександру Павловичеві, в якому кличе приїхати до нього, але той обіцяє приїхати тільки після сінокосу...

13 серпня 1945 року святитель відчув наближення смерті і покликав черницю, що жила у господині. Попросив читати канон на ісход душі. Черниця почала читати, Владика молився. Коли вона прочитала останню молитву, він сам твердим голосом вимовив: "Амінь" і тихо спочив. Свої останки він заповідав перенести на батьківщину.

Через 40 років були знайдені мощі святителя, їх привезли до Москви, а потім перенесли в м. Іваново (нині знову Іваново-вознесенськ), в Свято-введенський жіночий монастир.

У серпні 1993 року Святійший Патріарх Московський і всієї Русі Алексій II благословив місцеве шанування святого.

Тропар, голос 8:

Православия наставниче, благочестия учителю и чистоты,/ вселенныя светильниче, архиереев богодухновенное удобрение,/ Василие премудре, ученьми твоими вся просветил еси;/ цевнице духовная, моли Христа Бога спастися душам нашим. Кондак, глас 3: Мужество твое, святителю Христов Василие, возславим,/ и чистоту веры превозносим,/ и дару словес твоих удивляемся,/ яко от небес приял еси Божественную благодать,/ наставляти и защищати стадо Христово. 

Деканонізация: гірка правда

Диякон Андрій Кураєв

Офіційний церковний календар на 2013 рік серйозно відрізняється від календаря на 2012-й.

Найважливішою частиною богослужебного календаря є список святих, чия пам'ять доводяться на той або інший день («святці»).

Канонізація святого припускає обов'язкове включення його в «святці».

Так от, зі святців на 2013 рік зникли  три з половиною десятки імен новомучеников Російських:

1. сщмч. Трофим Мячин, пресвітер (1938) (1 січня)
2. мч. Іоанн Любимов (1942) (8 січня)
3. прмц. Арсенія (Добронравова), ігуменя (10 січня)
4. сщмч. Іаков Зяблицький, ієрей (22 січня)
5. сщмч. Петро Зяблицький, ієрей (22 січня)
6. сщмч. Іоанн Доброхотов, прот. (22 січня)
7. сщмч. Іоанн Коржавін, ієрей (22 січня)
8. сщмч. Іоанн Розанов, ієрей (22 січня)
9. сщмч. Микола Бухарін, прот. (22 січня)
10. сщмч. прот. Димитрій Смирнов (1940) (13 червня)
11. сщмч. прот. Микола Виноградов (1938) (14 червня)
12. мч. Іоанн Протопопов (1937) (16 липня)
13. сщмч. ієрей Микола Правдолюбов (1941) (31 липня)
14. свт. Василь (Преображенський), єп. Кінешемський, сповідник (1945) (31 липня)
15. сщмч. ієрей Василь Зеленський (1937) (2 вересня)
16. прмц. черниця Ксенія (Черліна-Браїловська) (1937) (2 вересня)
17. сщмч. диякон Петро Сорокин (1953) (3 вересня)
18. сщмч. ієрей Василь Разумов (1937) (9 вересня)
19. мч. Володимир Правдолюбов (1937) (21 вересня)
20. сщмч. прот. Леонід Прендкович (1938) (30 вересня)
21. сщмч. Іувеналій (Масловський), архиеп. Рязанський (1937) (11 жовтня)
22. сщмч. Герман (Коккель), єп. Алатирський (1937) (20 жовтня)
23. сщмч. ієрей Леонід Виноградов (1941) (30 жовтня)
24. прмч. ієрод. Веніамін (Зиков) (1937) (19 листопада)
25. сщмч. Макарій (Кармазин), єп. Дніпропетровський (1937) (20 листопада)
26. сщмч. Борис (Воськобойников), єп. Івановський (1937) (23 листопада)
27. сщмч. прот. Миколи Постников (1937), в соборі Бутовських святих (26 листопада)
28. сщмч. ієрей Петро Ворон (1937), в соборі Бутовських святих (28 листопада)
29. мц. Марія Дмитрієвська (2 грудня)
30. прмц. Февронія (Ішина), черниця (2 грудня)
31. свт. Вассиан (Пятніцкий), архиеп. Тамбовський, ісп. (1940) (14 грудня)

Новомученики, яким не було встановлено пам'яті "під числом"
і які поминалися тільки в Соборі Новомучеників
(за інформацією ustavschik <http://ustavschik.livejournal.com/>)

32. Родіон (Федоров), архим., сп.: †1933 (представлений від Московської єпархії, прославлений Священним Синодом 17 липня 2006 р., журнал №40)
33. Іоанн Швецов, прот., сщмч.: †1918 (представлений від Пермської єпархії, прославлений Ювілейним Освяченим Собором)
34. Олександр Смирнов, ієрей, сщмч.: †1918 || Ростов. (представлений від Ярославської єпархії, прославлений Ювілейним Освяченим Собором)
35. Петро Космодаміанський, ієрей, сщмч.: †1938 || Бут. (представлений від Московської єпархії, прославлений Священним Синодом 26 грудня 2001 р.)
36. Микола, прот., сщмч.: †1937.

(див. kir_7 <http://kir-7.livejournal.com/> у Зникнення з календаря на 2013 рік імен новомучеників

Подія надзвичайна і цікава, хоча  тиха і начебто локальна.

Вважаю, що рішення про деканонізациі  деяких новомучеников обгрунтовано і не має ніякого відношення до поточної політики. Можна припустити, що у міру занурення дослідників в архівно-гпушний матеріал, були знайдені документи і свідоцтва, не відповідні християнським уявленням про те, як  святий (не простій людина, а саме зразковий святий) повинен поводитися на допиті і навіть під тортурами.

Наприклад, єпископа Василя Кінешемського заарештували 5 листопада 1943 року. На слідстві він дав свідчення проти Тіхової, арештованою одночасно з ним. Тіховій дали п'ять років заслання, а єпископа Василя відправили у заслання під Красноярськ, де він і помер.

Тіхова була прославлена як сповідувач вирішенням Синоду від 6.10.2001. (<http://krotov.info/yakov/history/20_bio_moi/1945_kineshma.htm>)

Ще раз  скажу: за змістом рішення  я не заперечую. Ще раз стала ясна вірність позиції митр. Ювеналія і його комісії з канонізації святих: прославляти потрібно неспішно, ретельно вивчаючи всі обставини життя і  слідчу справу кожного, а не просто за фактом арешту і смерті в ув'язненні (як робила РПЦЗ в 70-80-і роки). Так же ясно і те, що на багато років тепер прославляння новомучеников доведеться зупинити: ФСБ більше не допускає церковних істориків до архівів, дозволяючи знайомитися лише з окремими виписками із справи (по розсуду ФСБ). Про це з гіркотою мовилося на першому пленумі Міжсоборної присутності в 2011-му. "Якщо ви звернули увагу, у нас взагалі припинилася канонізація"

http://www.pravmir.ru/muzhestvennaya-mysl-svyashhennika-pavla-florenskogo1/

І з тієї ж причини  деякі канонізації і справді можуть бути поспішними і односторонніми.

Але два питання встають у повен зріст:

1. Якщо Церква 21 століття зробила прославляння некиіх людей у лику святих помилково, на підставі неповних  і недостовірних відомостей - то де гарантії того, що Церква минулих столітть не зробила подібних помилок? Безліч новомучеників прославлені за останні десятиліття на підставі формальної ознаки: арештований - не відрікся від віри - помер в ув'язненні (розстріляний). І ось виявляється, що цього недостатньо. Нагадаю, що колись для канонізації теж було достатньо лише однієї формальної ознаки: якщо патріарх (константинопольський) вмирав на кафедрі, а не у відставці, і не був засуджений Собором за єресь, то він автоматично зараховувався до лику святих. Так були прославлені всі константинопольські предстоятелі від 4 століття до 10го. Раптом і тут були поспішності?

Перспектива розповсюдження сумніву на всі святці очевидна, і вона не могла не турбувати і авторів даного рішення про локальну деканонізацію. Тому це рішення було ухвалене без дискусій, непублічно, і не було оголошено. Але тут виникає питання 2. - де ж голос Церкви? У чиїх вустах? Той же єп. Василь Кінешемський був прославлений «архієрейським собором з правами помісного» в серпні 2000-го (http://www.patriarchia.ru/db/text/423849.html). А деканонізований без жодного соборного або навіть синодного рішення. Хто і ким уповноважений відміняти вирішення Собору, навіть якщо воно було поспішним  і неправильним?

На соборі 2004 року митр. Ювеналій на питання єп. Ставропольського Феофана (нині митр. Челябінський) про те, як відноситися  до того, що в Ставропольській єпархії прославлений як місцевошанований ієромонах Феодосій Кавказький, відповів: «Ця канонізація - це особистий гріх митрополита Гедеона». Канонізація єп. Василя тоді виходить - особистий гріх тодішнього глави Івановської єпархії (від її імені йшли документи на Собор 2000 року). Але ініціатива м. Гедеона не була затверджена ніякою вищою церковною інстанцією. А ініціатива Івановської єпархії була затверджена вирішенням вищої церковної влади - Помісним собором.

Хто ж ухвалив таке рішення - безіменні книжкові редактори з Видавничої ради Патріархії? Навряд чи - їх завдання скромніше: просто верстати.

Комісія з канонізації? Але вони цим точно не займалася і знову ж таки - вона не може виносити ухвали, а лише рекомендувати. Комісія з календарного питання? Богослужебна комісія?

Загалом, по ходу (cправедливої і потрібної) адміністративної реформи коридори Патріархії стали такими складними, що мені вже не під силу в них розібратися. Тут потрібний геній професора Ленгдона.

Джерело: http://diak-kuraev.livejournal.com/404290.html