Визволення Миргородщини: Будаківський контрудар вермахту

Ярослав Москаленко, керівник пошукового загону "Славія"

Час буває жорстоким - він забирає у людей пам'ять… От минуло 70 років від часу визволення Миргородщини, і нерідко можна почути, як люди щиро і впевнено говорять, що особливих боїв за визволення Миргородщини не було взагалі, що ворог після поразки на Курській дузі просто відкочувався до самого Дніпра... А чи так воно було просто? Звернемо увагу на лише один епізод звільнення Миргородщини - німецький контрудар із району Остапівки 14 вересня 1943 року, адже генерал Кирило Семенович Москаленко у своїй книзі "На Південно-Західному напрямку" не просто згадує про ці бої, а говорить про них, як про подію загальнофронтового значення…

Перемога на Курській дузі відкривала можливості для штурму Дніпра, а оскільки до трьох із п'яти переправ: Київської, Канівської та Черкаської вели шляхи, що проходили у смузі 40-ї армії, то природньо, що саме їй було призначено відіграти головну роль у майбутньому наступі. План нової наступальної операції затвердили замісник Верховного Головнокомандуючого Маршал Г.К.Жуков і командуючий Воронезького фронту генерал Н.В.Ватутін. Для успішного виконання завдань 40-й армії надавались підкріплення: 1 танковий корпус, 2 стрілецькі дивізії, 1 артилерійська і 1 винищувально-протитанкова бригади, 2 гаубичних, 2 гвардійських мінометних полки та інші частини. У подальшому, вже у ході наступу, 40-а армія постійно отримувала додаткові надходження людьми та технікою, а фронтова авіація діяла повністю у її інтересах.

Наступ було відновлено 9 вересня 1943 року - 40-а армія форсувала Хорол і вже 13 вересня захопила Лохвицю. Просування 40-ї армії серйозно занепокоїло ворога: крім наявних тут 4 німецьких дивізій (кожна з них мала по 30-40 танків), угру­пування підсилили 11-ю танковою дивізією і моторизованою дивізією "Велика Німеччина". Але стрімкий рух 40-ї армії робив тривожним і її власне положення. Чим далі армія вганяла свій бойовий клин у оборону ворога, тим більш небезпечною дугою ви­тя­гувався її фронт: на 14 вересня він простягнувся від Глинська Сумської області на південь до Лохвиці, а звідти круто повертав на схід - до Березової Луки. Такою була дислокація головних сил, а передові рухливі танкові частини виривалися вперед набагато далі, інколи випереджуючи просування фронту на 10 і більше днів - це понад сто кілометрів! От скажімо, у Комишні на пам'ятній дошці записані імена загиблих за визволення селища, і серед них - молодший лейтенант Винниченко М.О. Завдяки допомозі керівника пошукового відділу Миргородської міської організації ветеранів Долгоп'ятова Миколи Миколайовича, нам удалося встановити долю загиблого. Винниченко Михайло Олександрович 1921р.н, командир танку Т-34 2-го танкового батальйону 58 Гв танкової бригади. Наскільки далеко його екіпаж випередив головні сили 40-ї армії, свідчить сама географія подій: адже загинув він вже в околиці Комишні, - це вже смуга сусідньої 47-ї армії. Промовистою є і дата смерті - 21.08.1943р. - це майже місяць до визволення селища!

Оскільки в ході наступу 40-а армія розтягнула власний фронт небезпечною петлею, то природньо було очікувати від ворога контрударів по її флангах. Та і армійська розвідка підтверджувала таку небезпеку: на північному крилі, у Роменському районі Сумської обл., терміново розгорталась 7-а піхотна дивізія вермахту, а на південному крилі (на півночі Миргородщини), було виявлено скупчення не менше полку піхоти, 25 танків та артилерія.

Звичайно, вже був не 1941 рік, і за самих несприятливих обставин 40-й армії оточення не загрожувало, але ворог був здатен унести сум'яття в бойові порядки військ, відкинути їх на східний берег Сули і відновити свою оборону вздовж річкової долини. Розуміючи важливість збереження наступального темпу у смузі 40-ї армії, командуючий Воронезьким фронтом Н.В.Ватутін у ніч на 14 вересня передав їм зі складу 47- ї армії стрілецьку дивізію.

Згадане нами джерело - книга "На Південно-Західному напрямку" - чудово ілюстрована і містить багато карт і схем. І вже з першого погляду на карту № 4, "Хід бойових дій 8-21.ІХ.1943р.", бачимо, що лінія фронту на 13 вересня проходила на півдорозі із Миргорода у Гадяч, - тобто у сучасних межах Миргородського району. Вихованці пошукового загону "Славія" здійснили комп'ютерне масштабоване перенесення позицій 112-ї німецької піхотної дивізії (силами якої було завдано контрудар 14.09.1943р.) з карти № 4 на сучасні топографічні карти, що дозволило деталізувати зображення. З отриманої картосхеми видно, що бойова лінія 112-ї дивізії простягувалась від Сули до Хорола через Сенчу, Забодакву, Верхню Будаківку і Остапівку. Німецький контрудар здійснювався за двома напрямками (очевидно, щоб обійти болотисту долину річки Боди) - з району Забодакви і району Панченки - Верхня Будаківка.

О 8 годині 14 вересня війська 40-ї армії відновили атаки, але зустріли рішучий опір. Особливо наполегливо оборонялися ворожі частини, які протидіяти лівому флангу армії (північ Миргородщини). На правому ж крилі, - у Роменському районі, опір почав слабшати і війська просунулись на кілька кілометрів.

Рівно опівдні 14 вересня розпочався німецький контрудар по флангах 40-ї армії. На північному крилі ворожа 7-а піхотна дивізія за підтримки 40 танків і авіації захопила Ярошівку і Нову Греблю. Однак за дві години, втративши 10 танків і до 200 солдатів і офіцерів, гітлерівці були змушені припинити атаки. О 14 годині 30 хвилин війська північного флангу завдали удару у відповідь, - ворог не витримав і розпочав поспішно відходити на новий рубіж по правому берегу річки Удай.

Про перебіг німецької контратаки на південному крилі 40-ї армії (у районі Остапівки), прочитаємо безпосередньо зі спогадів генерала К.С.Москаленка: "На лівому фланзі армії гітлерівці в той день також почали з контратак. Правда, тут вони діяли меншими силами, ніж у смузі 52-го стрілецького корпусу, але з такою ж люттю і так само безуспішно.

Чотири ворожі контратаки відбив за день 47-й стрілецький корпус, яким тепер командував генерал С.П.Меркулов. Вимотавши гітлерівців у боях, наші війська і тут змусили їх до відходу". Провал німецького контрудару мав далекосяжні наслідки: у вечорі 15 вересня 1943 року командуючий групою армій "Південь" Манштейн віддав наказ про відхід військ за Дніпро...

Контратаку 14 вересня на Миргородщині ворог здійснював силами 112-ї піхотної дивізії та 24 танкового корпусу, якими керували відповідно - генерал-лейтенант Тіобальд Ліб та генерал танкових військ, колишній командуючий німецькими військами у Африці - Вальтер Нерінг. Їхнім суперником із боку Червоної Армії був генерал-майор Серафим Меркулов (47 стрілецький корпус).

На щастя, поміж нами є учасники і свідки тих подій. Згадаємо сьогодні про одного з них. Василько Олексій Омелянович 1933 р.н., свідчить, що за визволення Онацького були бої з німцями. "Три рази атакували червоні підрозділи пагорб на північ від села. (Йдеться про висоту 155.2, що підноситься над долиною річки Боди на 45м). Поле перед пагорбом було устелено суцільно трупами, їх люди пороздягали, а перед відступом гітлерівські солдати повкидали їх у колодязі, щоб зробити воду непридатною".

Коли захопити висоту не вдалось, тоді червоні відправили танки в обхід Онацького - у напрямку на Сенчу, але німці підбили два танки і захопили двох танкістів - побитих, обгорілих - їх потім допитували у штабі. Ворожий штаб  знаходився у дворі В.О.Василька, це якраз у центрі хутора Онацького, а у клуні у них був лазарет, де було півтори сотні поранених. У дворі стояло багато військової техніки. Відступили німці таємно - вночі. На ранок 16 вересня 1943 р. була велика радість: люди цілувались, давали молоко солдатам, а ті натомість ділилися консервами.

Про бої у нашому краї нагадують і могильні камені. У центрі Верхньої Будаківки стоять дві стели. На одній - імена загиблих на фронтах односельців. На другій - тих, хто віддав життя за визволення села, - 6 прізвищ з ініціалами. Оскільки їхні імена не вказані, то знайти інформацію про них було вкрай важко. Зрештою, нам удалося встановити особи лише двох: Багайтхан Сесінгулін 1896 р.н. та Копплі Туркалієв 1898 р.н. Обидва червоноармійці служили у штабній команді 294-ї стрілецької дивізії і загинули у бою за визволення с.Панченки в один день - 17.09.1943р. Те, що гинули бійці дивізійного штабу, може вказувати на особливу жорстокість боїв у районі Будаківки.

Смерть - це трагедія, яка не може мати ніякого кількісного виміру. За нею стоїть розпач матерів, сльози дітей, горе близьких. Тому ми закінчуємо свою розповідь про бої 14-17 вересня словами поета із Ялти, уродженця Верхньої Будаківки - Москаленка Петра Миколайовича. Один із його віршів говорить про згадану нами будаківську стелу:

Скрижалей каміння суворе,

На верхній з них - батька ім'я.

Так! Вічна, священна їх пам'ять!

Печаль безкінечна моя…

Війна - завжди страшна і жорстока. Але іще страшніше - забуття. Нехай священна пам'ять про часи бойових випробувань нашого народу завжди живе у серцях миргородців.

http://myrgorod.pl.ua/news/vyzvolennja-myrgorodschyny-budakivskyj-kontrudar-vermahtu