Музей Голодомору

З ІСТОРІЇ БУДИНКУ ПО ВУЛИЦІ ЄРКІВСЬКІЙ № 31 У МИРГОРОДІ

Почав будувати будинок 1917 року о. Павло Григорович Дасусдородський, йому допомагали всі прихожани. Але смерть не дозволила йому закінчити будівництво: він сам наклав на себе руки з особистих причин (полюбив дівчину Короленко, яка не відповіла взаємністю).

Павло Григорович Дасусдородський був першим священиком і будівничим церкви, а також будинку по вулиці Єрківській 23-тепер №31. У 1918 його змінив Леонтій Миронович Кузьменко якого в 1928 році за те, що він став на захист церкви і був проти зняття куполів і хрестів із даху церкви, вислали з добудованого ним і протодияконом, регентом церковного хору Петром Григоровичем Ковтуном в 1918 році, будинку.

Л.М. Кузьменка і П.Г. Ковтуна, який проживав у другій половині будинку, разом із сім'ями вислали без майна на вулицю. Кузьменко з чотирма дітьми поселився по сусідству в маленькій хатині.

Рішенням президії Миргородської ради й за проханням самого Кузьменка його будинок передали дітям прихожан для розміщення в ньому хати-читальні. А в 1930 році відкрили притулок для дітей-сиріт (безпризорників), директором став Йосип Никифорович Степанько. Притулок був забезпечений ліжками та білизною, частково медикаментами, працювала фітоаптека.

Хлібозаготівельний план 1932 року був необмеженим. І восени для розподілу по трудоднях в колгоспі нічого не залишилося. Тоді колгоспники вдалися до саботажу хлібозаготівель, намагаючись приховати від обліку розміри врожаю, залишаючи зерно в соломі, закопуючи в землю колоски з зерном. Але не так сталося, як гадалося. Уповноважені й місцеві активісти зі шкури лізли, щоб виконати поставлене ЦК ВКП(б) завдання з хлібозаготівлі. Перетрушували і перекопували все в хатах і дворах. Адже вони були попереджені: в разі повторної перевірки за знайдене в населення зерно будуть віддані під суд.

За свідченням очевидців, вже в жовтні 1932 р. із сіл району почали звозити осиротілих дітей, батьків яких за непокору при хлібоздачі забрав «чорний ворон», а матері пішли заробляти кусок хліба для своїх дітей і пропали без вісти.

Миргородська рада своєю постановою вирішила узаконити притулок для голодуючих дітей Миргородського району. Будинок і подвір'я Кузьменка обнесли колючим дротом, щоб ніхто із сторонніх не проник на територію.

Населення Личанки, Приліпки, Стадні й найближчих хуторів, особливо колгоспники колгоспу «Країна Рад» та ім. Будьонного, повимітали всі зернові відходи, що залишилися після хлібоздачі, і частину віддали до притулку. Всі відходи були перемелені вночі на жорнах, які залишилися після колективізації. Так було в сім'ях Ксьонзів, Омельченків, Щербанів, Сидоренків та інших. З настанням холодів населення допомогло сиротам теплим одягом і харчами, незважаючи на те, що самі вже голодували.

Посильну допомогу в утриманні притулку внесла сім'я козака Петра Івановича Джуня і його дружини Пріськи Савівни з синами Олексієм і Прокопом. Вони завозили з лісу дрова, а ввечері готували запарку для випікання хліба для притулку, їм допомагали службовець фінансової канцелярії Миргорода Василь Митрофанович Рибалко із сином Яковом, перевозячи дрова своїми кіньми й санями (це був єдиний на кутку господар, у якого ще не одібрали коней). Згодом підключилися й інші сусіди, які ще були спроможні тримати сокири.

Головний бухгалтер курорту «Миргород» Павло Захарович Шинкаренко і його дружина Марія Сергіївна в своїй печі щовечора випікали хліб для дітей притулку.

Хліб пекла Шенкаренко М,С., Леонтій Миронович Кузьменко (1885-1943рр.)

Постійно брали додому знесилених дітей для лікування (власних дітей у них не було). І все це незважаючи на те, що брата Марії Сергіївни - Петра Сергійовича Доценка з 5 малими дітьми 1930 року вислали з рідної хати на Донбас. В його хату поселили сім'ю активіста Івана Маляренка.

Знесилених дітей брали в свої сім'ї Коваленки, Батієнки, Омельченки, Перебейноси (вчителі), Базилевські (вчителі) і багато інших сімей.

Як засвідчує Василь Адамович Рентель (1925 р.н.), що з дитинства працював у колгоспі «Країна Рад», першим головою правління цього колгоспу був «двадцятитисячник» А.Милович. Комірником був Володимир Петрович Бовкун. У жовтні 1932р. з комор і току колгоспу люди повимітали всі зернові відходи, які ще залишилися після хлібоздачі. Василь Адамович упевнений, що голова й комірник знали про це і все таки на свій ризик дозволили колгоспникам не тільки перевезти цей скарб своїм сім'ям, але й більшу половину відходів надійно приховати для голодуючих дітей притулку. Хоча в той страшний рік судили навіть за підібраний на полі колосок.

Майже всі учасники врятування голодуючих дітей в 1937 - 1939 роках були піддані репресіям. За ухвалою трійки при УНКВС по Полтавській області священика Л.М.Кузьменка, головного бухгалтера курорту «Миргород» П.З.Шинкаренка, коваля колгоспу «Країна Рад» Василя Федотовича Батієнка, директора с/ш № 6 (була тоді на Личанці) Івана Михайловича Вовченка, вчителя Михайла Степановича Коробку і багато інших відправили на Соловки та Колиму З них повернувся живим тільки В.Ф.Батієнко (реабілітований у 1956). 

Джунь О.П., Омельченко М.С. З історії будинку по вулиці Єрківській № 31 у Миргороді // Прапор перемоги 14-2, 2007