Свідчення про Голодомор у Миргородському районі

Згадує Матвійченко Катерина Іванівна, 1922 р. н., с. Малі Сорочинці

(пряма мова)

Я народилася в селі Малі Сорочинці Миргородського райо­ну Полтавської області 28 вересня 1922 року. Ну, всі кажуть, шо двадцять первого, но востанавлювали, бо тоді погоріли документи всі.

Пам'ятаю голод оцей тридцять другого і то, значить нас п'ятеро було, і тато й мама. Ну, сестра замужем була, ну оті діти, то були в нас, ну в нас була корова, і за счет тії корови ми виживали. А ще мама познакомилась з сусідкою, де крупозавод тоді був Виноградів млин називався. І оті платочки, полотнинки, рушничок, усе приносила туди і міняла за гречану мучку. Принесе отакий вузлик тої муки нам, а мама ще натре піввідра бур'яків, які були. І ото заколотить, горщики були тоді старинні, а тоді ще напече й млинів з буряком із тим. То ми вже такі були раді, оце трудно зимою було. А вже як стала зелень, тоді ми пішли, значить, де калачик, де той, як нази­вають, не лобода і не сверіпа, ну бур'ян такий. Рвемо ті листоч­ки, потом підем на леваду, пшінка так звалась кругленька, мама ото насече. То ми їх так їли. Де який цвіточок, а як уже пішли шовковиці, то ми вже тоді ожили зовсім. Ми пухлі не були. А тато поїсть трохи, а тоді присолює ще, а мама: «Іване, нашо ти досолюєш, нашо ти їси солоне?». «А шоб вода пилася, шо мов я не голодніш», він трохи ото шутить, каже, шоб не голодний, а тоді ноги отакі як попухли.

Їздили по дворах активісти забирали все, але у нас не брали, потому шо бідні і вступили зараз у колгосп. А хто не вступив у колгосп зараз -у них позабирали все чисто. Хто де закопав, може, торбу ква­солі, то вони ходили з жалізними такими палицями і отак пробували в землі, де знаходили, хто де б не заховав. По су­сідству жили, ото вони називались з куркулів. Ну не видно бу­ло штанів, з якого матеріалу - латка на латку була, а держав дві корови і двоє коней, і звався куркуль, і хата і сейчас та єсть, под жалізом там була, ото звався, і їх вигнали з хати, все позабирали, ой...

Забирали все, казали, з города їздять представники, нази­вались тоді, комуністи, кажуть.

Мої ви дорогенькі, я ж кажу, хоч хто й закопає, то вони ходили і кажу - отакі були жалізні, казали, еті шомпеля. І провіряли і находили. Так ніхто не мог заховать, бо все, все вишукували..

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Якусь там їжу. Як оце і я лічно ходила й просо полоть, то шо. І давали нам коняку, но це вже було у тридцять п'ятому або шостому, но всьо равно, їздили, вивчилися, показали нам запря­гать коняку одноконну, і їздили і давали продукти, і ми заради отих продуктів їздили полоть просо.

Що таке закон про «п'ять колосків», чи чули Ви про ньо­го?

Ой, Боже... Тоді заберуть оці снопи, загребуть, вишлють людей, пособирають, де колосок, а ми ще біжимо, може де найдем колосочок. А за колоски, як хтось піде да насобирає, якщо не загребено, то забируть і б'ють, і все було.

Був об'їждчик, їздив ото на конях. Людям ж топить нічим було, ідуть, може, там візьмуть соломи або шо, а він їздить і як побачить, то може і набить нагайкою ж такою, а то так запише і завтра у сільраду, і там ше дадуть.

Та в любе врем'я можуть: і ночью придуть, і дивляться, може, ти десь кудись несеш ховаєш, і рано й дньом, як ка­жуть, у любий час. То як замітять, шо в нього було зерно, а він не все віддав, то й засада сідала. То й кажуть, шо ото сіли, по­сідали, там і наблюдають, може, буде куди носить...

Ой... так коли, ну воно ж нас не дуже і пускали, шоб ми де бігали отам та дивилися, бо... Та тіки ж кажуть. Шо вмер той, або повезли відводою п'ять чоловік, або повезли вже десять. Оце з тридцять другого на третій.

А що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

А тоді стали, бо якраз у цій куркульській хаті коло нас бу­ли еті, шо позабирали батьків, а діти малі, то їх в притулок, в детдом, казали.

Не голодували тіки оце в кого була корова і була якась ото полотнина чи платочок, чи рушничок, і носили та міняли. Ну, в кого й золото було може. Таке рідко було в селі. А ото дужче за тряпки. І оце на Винограді, до Виноградивого млина, такі там же тоже познакомляться, та як удасться там десь узять трошки, багато, може кілограм принесе, то його ділеш.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Да, допомагали. Моя лічно мама ото напече отих блинів, і ото буряк аж повистромляється з них, ну нічого, ми раді були й тому, а були ще бідніші, хлопці пасли скот, а ми жили так над вигоном і було озеро. І, значить, мама раз позвала: «Хведько, йди сюди!». Він підійшов. Мама йому блинчиків і в бутилочку молочка, бо своєї корови не було, а тим, шо пасли, то хто дасть, а хто не дуже і давали. А він, років три як помер той чоловік, то він як побачить мене, то каже: «Ваша мама така була. Ми підгонимо проти воріт, бо знаєм, тьотя Явдоха шось нам та винесе». Його не можна, я ото хліб як при­несуть, я його цілую, ми його не бачили, і паски такої.

Усякі бур'яни їли, і ото тіки кричали, шо блекоти не рвіть, бо посліпнете. А там ягідки були такі, чорненькі, воно менше од терну. Оце шовковиці і листя, і ягодки, тіки так вони і не доспівали там, і не покрасніють, а ми рвемо їх уже. А то росли ото, на левадах, трава така, це щавель, то це, як пі­шов щавель, то те вже й борщу наварять. Ото такі кругленькі листочки, а цвіточки жовтеньки, ото рвали і борщ варили, і було, насічуть, та як оце вже стало отой і щавель, то вже і з щавльом їмо його, а листочки із отих калачиків, я кажу синам, оце ми спасалися у голодовку.

Чи можна було щось купити в місті чи виміняти?

Якшо він робить на хлібзаводі, чи десь там ото на якомусь заводі, коло того місця, де вічний вогонь, там був млин, олій­ниця була, звався там пан Зейман, Виноградів, де Калинка, то Білецького, там тоже був млин. Як хто познакомиться і в Зей-мана, то можна вимінять вузлик макухи.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

У селі? Та багато, та я не скажу вам точно. І ще старші бу­ли, сестра була в мене шоста. Ну везли на кладовище, ну я не буду казать, ну казали, таки яму вириють яку-небуть і хіба одного кидають... Нікому було й копать ямки, слабі люди були.

Як померли, так і раді були. Тата мого двоюрідний брат був пухлим, і все отоді як поспіли колоски і він як наївся, кишки полопалися і все...

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Люде ходять, і особенно оті старші, в кого померли, но там уже на те кладовище не хоронять, закрито, то люди йдуть і ту­ди та поминають.

За радянську владу то презирали, де ті церкви. Тайно хрестили дітей...

Церква була і я помню, як война началась, і там святили воду, вирубували хрест, оце я помню. Так її і розібрали, там кажуть, контору построїли чи медпункт, шось таке.

А кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Кого? Знають, як кажуть, начальство чи, як виразиться правильно, руководство, до цього довело. Тоді був урожай, так поналожували такі налоги, шо повивозили і на колгосп, і хто ото ше не йшов у колгосп.

Записав Савченко Юрій, студент КНУ ім. Тараса Шевченка

http://ruhmirgorod.ucoz.com/index/zgadue_matvijchenko_katerina_ivanivna/0-77