Зустріч з активістом майдану

У день вшанування Героїв Небесної Сотні у Великобайрацькому сільському будинку культyри зібралися жителі села на захід, який провели директор Будинку культури Григорій Шелест і бібліотекар Віра Даценко. Хвилиною мовчання вшанували Героїв Heбecної Сотні. Затим із цікавістю присутні вислухали живого свідка Майдану, уродженця села Зелений Кут, який проживає у Великому Байраку, Бориса Дяченка (позивний «Дід Берко»). Тоді, в столиці, він не один день провів на барикадах. У своїх спогадах «Прапор на арматурині» розповів, як разом із своїми побратимами протистояв беркутівцям, як поранений підносив мішки з камінням, відтягyвав у безпечне місце поранених друзів, надаючи їм першу медичну допомогу... Велико-байрацький сільський голова Анатолій Пугач від імені територіальної громади подякував Борисові Дмитровичу за його активну позицію й розповідь як очевидця тих героїчних і водночас трагічних подій.

Шелест Олексій. Зустріч з активістом майдану // Прапор перемоги, № 10, 04.03.2016, с.2.

Дяченко Борис про події на Майдані

... У цей час на нас, як чапаєвці, мчала група «Беркута». Їй назустріч - наші дівчата з криками, що тут усі побиті й ранені. На що їхній командир заявив: «Моего братyху побили, я должен отомстить». Біда перейшла б у трагедію, та звідкись з'явились три народні депутати. Серед них я впізнав лише Олега Тягнибока. Народні обранці перегородили дорогу карателям. Ті змушені були бігти далі, шукаючи нові жертви. «Швидкі допомоги» під’їжджали, але в малій кількості. Тим часом депутати повели нас у бік Арки.

Наближався вечір. Я передчував «Варфоломіївську ніч», тому прискорив ходьбу і добрався на Грушевські барикади. Тут мене хлопці знали, а я їм перший оповів про трагедію в Маріїнському парку. Тож запропонував, щоб вани організовано залишили ці барикади й вирушали боронити Майдан. На що вони відповіли: «Стоятимемо на смерть!». - «Через декілька хвилин вас атакує великий загін «Беркута», переб'ють вас, а з такими, як я, на Майдані вони легко справляться», - заперечив їм. Та вони залишились при своїй думці. Пізніше ж дізнався, що їх, справді, атакували, і хлопці з боєм відступили на Майдан. Добираючись до Майдану, побачив: «Беркут» уже біля Жовтневого палацу. А мої речі, а головне - документи всі там. Кладу арматурину з прапором і протигаз під дерев'яний будиночок і біжу наверх до чорного виходу з палацу. З будівлі через вузький прохід «пробками» вилітають люди, а мені проти течії потрібно потрапити всередину. Лягаю на землю і повзу у двірний прохід. На мені гарцює не менше трьох пар чобіт... Таки просовуюсь уперед. Нарешті - всередині. Підхоплююсь і біжу темними коридорами до своєї зали-спальні. На місці свої речі не знайшов... Усі вікна закриті ковдрами і речами. Дивлюсь через щілину на вулицю - під вікнами «Беркут». Потрібно негайно залишити приміщення, щоб не потрапити в полон. Знову добираюсь на Майдан. Палац наполовину оточений. Група хлопців відчайдушно відбивається. Знову подумалось про документи і як тяжко буде їх відновлювати. Роблю ще одну спробу і проникаю у палац. Усередині мертва тиша, а під вікнами постріли. Нарешті на одному вікні знаходжу свою сумку і рюкзак. У голову лізе дурна думка, що вихід уже перекритий, а мене визнають за коменданта і повісять. Вилітаю на вулицю — наші поряд, противник у п'яти метрах - за рогом. Прикриваю вухо каскою і біжу попід самим носом «Беркута» вниз пагорба. У зручному місці зупиняюся, щоб перевдягнутися. З пагорба противник бомбардує мене камінням, ледве встигаю ухилятися. Кидаю все, хапаю документи і без оглядки біжу в бік Російського банку. Повз мене летить каміння, думаю — тільки б не перебили хребет. На розі банку металева загородка. Відступаючі лізли через неї. Я зі своїми ушкодженнями не зміг перелізти, тому шукав дірку внизу. Нарешті відігнув арматyрину і проліз безпосередньо на Майдан. Ура! Я на Майдані!

А попереду «Варфоломіївська ніч». З Полтавської сотні зустрів менше десятка людей. Перепочинку не було. Противник атакував Майдан зі сходу. Погіршився зір, у людському вирі загубив односотенців. Не можу кидати каміння, не виходить ланцюгове передавання каміння - права рука зовсім не дів. Ношу на барикади мішки з камінням від дівчат, які викопували бруківку. Страшно було дивитися на їхні руки із зламаними до крові нігтями. Легкої роботи не було ніде. Всі дихали газом, не пригиналися, бо не бачили і не чули куль, не здригалися від вибуху гранат.

Пізно ввечері ворог оголосив нам ультиматум. Ми на нього не відреагyвали. Тоді в гyчномовець оголосили, що розпочинається АТО. Ми прислуховувались лише до команд, які подавались із нашо'ї сцени. Коли Женя Нищук називав місце можливого прориву, я біг туди.

Біля Будинку профспілок кидаю ящики з якимись продуктами у вогненну барикаду. У цей час на цю позицію підбіг (напевно кидати «коктейлі») Дмитро Максімов. Щоб не заважати, відійшов під колону будинку. У цю мить шумова граната влучав йому в плече і відриває руку. Коли його несли, то обличчя було відкрите (був ще живим), та від втрати крові помер... Не буду вигадувати - хто запалив Будинок профспілок, тому що маю три версі'ї. Горів він до самого ранку, і невідомо, скільки людей там загинуло...

Вночі противник проводив ротації. Наші ж люди цілодобово беззмінні. Під час атаки водометами противник для прикриття підсилив обстріл шумовими і газовими гранатами. Довелося змінити місце заправки «коктейлю», перенісши запаси бензину ближче до ялинки. Газових гранат ми не страхались тому, що Майдан увесь був загазованим. Коли біля моїх ніг закрутилася газова граната, я спокійно чекав доки вона вибухне (не міг же я підкинути її сусідові). Особливо небезпечна шумова з «начинкою». Хтось крикнув, але я не розчув. Зрозуміло стало лише тоді, коли шумова граната вдарила в руку, яка була притиснута до грудей. Та вибухнула вона, відскочивши від мене на півтора метра. Я встиг прогнутися назад і закрити обличчя руками. До гранати були підмотані шматочки жесті (приблизно 1,5 х 1,5 см), які і застрягли в незахищені щитком руку і ногy. Після вибуху хлопці миттєво підхопили мене, не давши навіть впасти на землю. Запитали, чи живий. Кажу, що живий, руки і ноги цілі. І на цьому перемовини скінчились, бо потрібно було воювати далі. Якби було чим, скільки б миттєвостей можна було сфотографувати. А їх неможливо оповісти - це потрібно бачити.

Підтягyю мішок із камінням на барикаду. Все навкруги кипить, як у казані. На підвищенні стоїть висока дівчина в камуфляжній формі з каскою на голові. У неї така стійка і такий погляд у далечінь, ніби вона одна і більше нікого немає... І все це відбувається на фоні диму, вогню і вибухів. Найважчий момент був біля четвертої години ранку 19 лютого. Чи загинемо? Чи виживемо? Ці питання я тоді задав якомусь молодому хлопчині. Він відповів коротко і правдиво: «Не знаю». Я встиг задати ще провокаційне питання: «А втекти можна чи ні?». Він сказав: «Ні!».

Коли «Беркут» через «Глобус» проник у консерваторію, я сказав хлопцям: «Паліть консерваторію, потім збудуємо нову, а якщо знищать Майдан, то не потрібна вона буде нікому». Не бачив, як саме, але запалили. Тоді «Беркут» віцстyпив, зрозумівши, чим це обернеться. Пожежу наші самі і загасили. Противник скаженів. Мабуть, у них був наказ — до ранку Майдан зачистити. Нам же ранок ніс не тільки перемогу, а й життя.

Дяченко Борис. Прапор на арматурині // Прапор перемоги № 8, 19.02.2016, с.6.

Закінчення. Початок у № 48 від 27 листопада 2015 р.