Якщо не ми за себе ... або головне правило виживання

Голова єврейської громади Миргорода Михайло Рутгайзер - про єврейську історію міста і правила виживання, яким давно пора стати нормою для українського єврейства.

Михайло Рутгайзер і Любов Жаркова

- Михайле, будемо відверті, ситуація в провінційних громадах виглядає часом гнітюче - там, де до Голокосту вирувало єврейське життя, сьогодні штучно підтримується видимість якоїсь активності. Миргород в цьому сенсі - приємний виняток - місцева громада не просто жива, але і життєздатна.

- Так склалося, що в нашому регіоні, на відміну від Західної України, практично не було єврейських містечок, за винятком Лохвиці - там євреї становили більше половини населення. Досить багато євреїв жили в селі Великі Сорочинці, мабуть, завдяки грандіозній ярмарку, де євреї-ремісники могли збути свою продукцію, та й в кожній великій селі було кілька єврейських сімей, але про єврейських центрах там говорити не доводиться.

У самому Миргороді та до війни євреїв було небагато, а після війни сюди приїхали в основному люди, що втратили всіх своїх рідних і близьких під час Голокосту або втратили будинки. Одним з них був мій батько-фронтовик Давид Рутгайзер - киянин, який жив в самому центрі - на Червоноармійській, квартиру якого після війни зайняли інші люди.

Як не парадоксально, але при невеликій кількості євреїв в Миргороді завжди було єврейське життя. Правда, велику синагогу в центрі міста на початку 1930-х років закрили «на численні прохання єврейських трудящих» (після закриття в ній спочатку розміщувався перший цех заводу мінеральних вод, саму будівлю знесли у 1980-х). Але в місті був підпільний молитовний будинок, організований сім'єю Лернер, де на шаббат збиралися євреї - пам'ятаю, як приходили за моїм батьком: «Давид, десятим будеш?». Папа не був релігійним, але ніколи не відмовлявся. До речі, моя дружина (Любов Жаркова - директор Миргородського благодійного фонду «Хесед Шахар», - А.Ф.) - внучка одного з прихожан - з дитинства була присутня на цих молитвах.

У місті був шойхет - Симон Гуревич, до якого по дорозі з ринку приносили курочку, і він її кошерно різав. Був, як сказали б зараз, в.о. рабина Янкель Фішбейн, який вів молитви і обчислював дати єврейських свят, повідомляючи про них всім євреям. Були просто люди, які до кінця днів вели єврейський спосіб життя - прекрасні лікарі Рабинович і Зайдман - обидва одесити, які втратили всіх під час Голокосту, які одружувалися після війни на сестрах-єврейках зі схожою долею і осіли в Миргороді. Ці шановані в місті люди ставили домашні спектаклі на ідиші, на які в їх маленький будиночок барачного типу збиралося безліч євреїв.

- Наскільки я розумію, ці люди давно пішли, в 1990-х громаду довелося створювати з нуля?

- Практично. Справа в тому, що і моя сім'я, і ​​сім'я дружини ніколи не приховували свого єврейства, тому стали збирати людей навколо себе - запрошували на єврейські свята, на шаббат додому, накривали стіл. Потім зареєстрували громаду і, не підозрюючи ще про існування «Джойнт», стали вскладчину проводити єврейські свята - знімали їдальню, кожен приносив якісь єврейські страви. Сім'я Цирульників-Масохіних - ці люди давно в Ізраїлі - прекрасно готувала фаршировану рибу на всю громаду. Вскладчину купувалися коропи, я привозив цю рибу до них додому, приходили ще кілька жінок, готували, потім на кожен стіл ставили блюдо - так, у складчину, громада жила кілька років. Незабаром ми відкрили недільну школу - у кількох молодих хлопців були підручники івриту, і вони стали першими нашими педагогами (перший учитель івриту в Миргороді - Сергій Горелік, десятикласник), потім в одній з міських шкіл орендували три класи - в одному викладали іврит, в іншому - єврейську традицію, а в третьому - історію єврейського народу. Я тоді працював директором хлібозаводу і завдяки цьому познайомився з рабином Яаковом Дов Блайхом. Пам'ятаю нашу першу зустріч - він проводив в Миргороді один з перших єврейських таборів, приїхав домовлятися про випічці хал і був здивований, що питання вдалося так швидко вирішити - до цього їм відмовляли. У відповідь на здивований погляд рава Блайха я відповів: «Так я ж єврей». Він здивувався ще більше: «У Миргороді - єврей!» - І чи не розцілував мене. Потім познайомилися з равом Моше Реувеном Асманом, приблизно в цей же час почав функціонувати «Джойнт», але принцип складчини ми багато в чому зберегли.

- Про це і хотілося поговорити. Часто-густо ми бачимо, що без фінансування зверху різні єврейські проекти і цілі громади занепадають. Вам, однак, вдалося те, про що мріють і в більших містах - переконати значну частину прихожан жертвувати на громадські потреби. Секретом не поділитеся?

- Він простий. На кожному заході ми завжди дякуємо всім тим, хто допомагає жити і розвиватися громаді, а ті, хто не приймає в цьому участі, - відчувають ніяковість - адже всі євреї відповідальні один за одного, просто про це треба іноді нагадувати. При цьому в нашому місті немає не те що євреїв-олігархів, навіть більш-менш великих бізнесменів не спостерігається - максимум, дрібний бізнес.

Одним із пріоритетів для єврейської громади повинен бути догляд за кладовищем, і в силу своїх можливостей ми намагаємося дотримуватися цю заповідь. Спочатку вирішили поставити гідну кам'яну огорожу - на кошти членів громади зробили арку з менорою, щоб підкреслити, що це кладовище єврейське - і городяни знали - євреї про нього піклуються. Потім скинулися, щоб спиляти дерева, покосити траву, а кілька років тому настала черга поставити пам'ятники людям, які підтримували тут єврейське життя за радянських часів - як я говорив, у багатьох з них не залишилося нікого. Перші пам'ятники встановили тим, хто не дав згаснути в Миргороді єврейської іскрі, - рабину, шойхету, людям, у чиєму будинку збиралися на молитви - вони ризикували свободою. Потім дійшли руки до пам'ятників на могилах одиноких євреїв - всього за рахунок громади встановлено 21 гранітний пам'ятник. В цьому році ми змогли купити ще сім каменів, паралельно розшукуємо людей, чиї предки поховані на єврейському кладовищі Миргорода, і розраховуємо на допомогу від усіх небайдужих, хто прагне виконувати заповіді Всевишнього.

- Але діяльність громади не обмежується доглядом за кладовищем ...

- Безумовно, громада живе і розвивається, в тому числі завдяки молоді. Ми - не закрите співтовариство і відкриті для всіх національностей. Наприклад, недавно наш дитячий танцювальний ансамбль взяв участь у фестивалі національних культур «Україна єдина» на Сорочинському ярмарку. Намагаємося виховувати підростаюче покоління на принципах відповідальності та взаємодопомоги. Дуже зворушливо, коли діти приходять додому до літніх одиноким людям, щоб привітати зі святом, принести мацу, провести Шаббат і дати їм відчути, що вони не самотні. І після такого візиту людина ще якийсь період живе цими теплими почуттями.

- А що скажете про ставлення влади?

- Шанобливе і партнерське, оскільки влада бачить, що ми не перекладаємо відповідальність за свої проблеми на інших. Ми хоч і меншість, але кожного єврея дуже багато (посміхається), кожен з них нам доріг і у кожного є чому повчитися. У зв'язку з цим завжди згадую, як Олександр Розенбаум, на гастролях будучи в Миргороді, від організаторів зажадав віддати перший ряд членам єврейської громади - значить, не порвалася нитка ...

Я часто думаю, як прикро було б, зберігаючи культурну спільність дві тисячі років в галуті, розгубити її зараз. Тому давайте берегти в собі єврея, через нього наші предки говорять з нами про наше минуле і про наше майбутнє. Бути сучасними, але завжди залишатися євреями - ось, по-моєму, головне правило нашого національного виживання.

Розмовляв Олександр Файнштейн

http://hadashot.kiev.ua