Свідчення про Голодомор у Миргородському районі

Михайло Литвиненко: "Вірив, вірую і буду вірити непохитно!"

Перш за все, Михайле Семеновичу, дозвольте від щирого серця привітати Вас з ювілеєм і побажати Вам достатку сил душевних і тілесних, допомоги Божої на будь-який час! На вашу долю випали не тільки слава регента і церковного композитора, а й тяжкі страждання за віру. Яка була їхня передісторія?
Народився а 1 квітня 1927 на хуторі Проскуриному Миргородського району Полтавщини. Цей хутір був тоді складовою частиною великого господарства мого діда по матері - Дементія. Наша сім'я була глибоко віруючою. Величезний вплив надали на мене як дід Дементій, так і його дружина - Євдокія бабуся. Колись вона ходила на прощу до Києва і побувала у настоятеля Свято-Троїцького Іонинського монастиря. Ймовірно, що це був саме сам преподобний Іона - засновник обителі, преставився в 1902 році. Беручи людей, він всім давав якусь настанову, викривав тих, хто жив неблагочестиві. А моєї бабусі сказав: "Як живеш - так і живи". Мама ж моя з малих років вчила мене молитися. Відправляючи до церкви, давала в руки молітвословчік. І говорила, щоб ніколи не нехтував храмом і богослужінням: "Навіть якщо в іншій справі, але мимо церкви йдеш - зайди і помолися". Молилися ж ми в храмі сусіднього села Кибинці. Десь в 36-му його закрили, але в лісовій глушині біля самого Проскуріна залишався чинним до 39-го року ще один храм, мабуть, не помічений радянською владою.

У 1929 році почалася колективізація і "маєтку" мого діда прийшов кінець - забрали все, навіть насіння. Потім був Голодомор 32-33-го років. Треба сказати, що мені довелося бути залученим до усіх основних катаклізмів XX століття, крім Першої світової війни і революції 1917 року, яку дід називав ліворуцією.

Як ми вижили в Голодомор - один Господь знає. Пам'ятаю, як взимку 33-34-го років я попросив маму пустити мене погуляти. А вона відповідає: "Почекай, ось прийде весна ...". Тоді я здивувався: "А хіба вона ще настане?"

Дорослі відкрито обговорювали в нашому будинку всі ті жахи, які творилися навколо. І хоча спеціально проти радянської влади мене ніхто з рідних не налаштовував, я рано сформував цілком певне ставлення до неї і в школі категорично відмовився вступати в піонери. Напевно, в селі вціліти після такого кроку було легше. Я відчував, що до мене в школі ставляться як до людини "другого сорту", але батьки не були репресовані. Робота батька була побудована так, що він йшов рано, а повертався пізно і часто бував в роз'їздах. Тому його і не викликали "куди треба" - адже навіть сім'я його рідко бачила. Маму ж викликали, і як вона відстояла свої переконання - не знаю. Чудо Господнє!

У 39-му ми переїхали в Кибинці і тоді ж батька забрали в похід радянської армії на Західну Україну. Потім він опинився на радянсько-фінській війні, а потім, в 41-м, загинув в київському оточенні. "Похоронка" на батька прийшла майже одночасно з двома іншими бідами. Я, не закінчивши школу, працював на млині учнем механіка і одного разу прямо на моєму робочому місці стався вибух. Я осліп на праве око і втратив частину пальців на лівій руці. Потім вже встановили, що серед інструментів якимось чином опинився детонатор від гранати, який спрацював. Із зазначеними каліцтвами і розпоротої грудною кліткою я опинився в госпіталі. А тут ще потрапив під бомбардування стояв біля нашого будинку ешелон з особливо "важкими" боєприпасами. Рвонуло так, що половину паровоза відкинуло на півкілометра. Хатку здуло. Від голодної смерті нас з матір'ю врятував мій дід по батькові - Василь. Працюючи роз'їзним механіком облмельнтреста, він заготовив в Кременчуці деякі продуктові запаси і, йдучи від наступаючих німців, приїхав до нас. А дах над головою надали нам сусіди. В одному будинку жили чотири сім'ї.

Потім почалася окупація. В цей час в Кибинцях знову відкрився храм, де хором керував дядько мого батька Пилип Литвиненко. Під його керівництвом і почалася моя співоча стезя.

Після війни я закінчив школу срібним медалістом, але мені вручили тільки дублікат атестата. Чому - я не знав. Поїхав до Києва вступати в інститут. А тут викликають в комітет комсомолу і кажуть: "Ти входиш в суспільне життя, а до сих пір не комсомолець. Пиши заяву, вступай - і будеш вчитися в інституті міжнародних відносин, станеш людиною!" Я категорично відмовився. А коли дізнався потім, що з дублікатом атестата мене не приймуть і повернувся додому за оригіналом, то мені з великою затримкою - 30 аж липня - видали атестат з двома трійками ...! За предметами, за якими навіть у чверті жодного разу не отримував таких оцінок. Таким чином, дорога до вступу без іспитів була закрита. А серпня вже на носі, готуватися колись. Притому іспитів тоді було не три-п'ять, як тепер, а близько восьми. Але все-таки я поступив в Київський Політехнічний. І незабаром мене знову викликали і стали тиснути: "Вступай до комсомолу. Ти без цього неблагонадежен". Тоді написав листа матері: "Якщо хочеш, щоб я став інженером - стану, а якщо хочеш, щоб залишився людиною - дозволь мені самому вибрати подальшу дорогу". Мама відповіла: "Тобі вже двадцять років, і ти маєш право розпорядитися своїм життям як вважаєш за потрібне". І я пішов до Київської Духовної Семінарії. Я не ставив перед собою мету стати священиком, хоча і готовий був - заради блага Церкви - прийняти сан в разі потреби. Начальство КДС спочатку намагалося мене навіть відрадити від надходження і переконати довчитися в КПІ - адже випадок, коли студент кидає перший курс солідного світського ВНЗ і йде в Семінарію, звертав тоді на себе особливу увагу і здавався викликом, кинутим в обличчя влади. Але я наполіг на вступі.

Семінарія в той час розташовувалася на території Михайлівського Золотоверхого монастиря, наполовину знищеного в 30-і роки. Тут була маленька церква святої великомучениці Варвари, де знаходилися і мощі цієї угодниці Божої. Ця обставина стала для мене підтвердженням правильності обраного шляху, бо ще до надходження в КДС мені одного разу в півсні - це було якесь незвичайне стан - з'явилася свята Варвара ... У 1949 році відбулося перенесення мощей святої великомучениці до Андріївського храму, а в будівлю під ним переїхала тоді ж і семінарія - в колишньому приміщенні їй вже було тісно. У 1952 році, здавши лише частина випускних іспитів, я був заарештований і звинувачений в антирадянщини і націоналізмі.

За рахунок яких же доказів "розкрутили" цю справу?
По-перше, коли я їздив з Семінарії додому, в колі товаришів по навчанню відкрито розповідав про свої враження і висновки, а серед нас, як потім виявилося, був завербований "органами" інформатор, чиє прізвище мені навіть довелося дізнатися. Крім того, за мною стежили ще з моменту відмови від комсомолу. По-друге, до нас періодично навідувалися гості з київських ВНЗ - філософи і педагоги. Вони заводили з нами полеміку, щоб "перевиховати". А у мене був сон - я рідко кому про нього розповідав, - на підставі якого мені стало ясно, що атеїстична система завалиться, Церква отримає більше свободи, Україна відокремиться від СРСР. І я прямо казав про ці майбутніх змінах нашим вченим гостям. До речі, з цього ж сну я зрозумів, що скоро покину Київ і опинюся в дуже важкому становищі, але ще повернуся. Тому прощався зі знайомими і говорив, що ми надовго розлучимося, але, можливо, ще побачимося. По-третє, один мій товариш по навчанню попросив мене показати йому Лавру і потім обурився, що там написи на покажчиках були українськими. А я відповів, що в Чехії, де, як і в Україні, свій народ і свою мову, він читав би тільки чеські написи. За це мені і приписали націоналізм. Заарештовувати мене увірвалися в гуртожиток о другій годині ночі. Вручили ордер. "Де ор-р-ру-у-ужі-і-є? !!" - Почув я якийсь звірячий рик. А у мене в тумбочці - тільки ноти та кілька годин, які я майстрував. Схопили і відвезли на Короленка, 33, де я провів шість місяців. Того жаху, який я пережив за цей час, не можна передати словами. Про нього краще не згадувати - мені просто стає погано ... Нарешті настав день суду. У залі мені вказали на жінку, яку я бачив вперше, і сповістили - тільки тепер, - що це мій адвокат. Навколо мене - дванадцять автоматників. Коли пішли стандартні запитання про ім'я та по батькові, мене запитали, звідки я взявся. Відповідаю: "З Київської Духовної Семнарії". "А у нас в Києві хіба є Семінарія? Де?!" "Подивіться у вікно, - кажу. - Вона під Андріївською церквою". "Так ти, мабуть, ще й віруючий?" - Прозвучало з якимось невимовним презирством. "Мені здається, що це не має ніякого відношення до моєї справи" - "Ні Це якраз має пряме відношення!" Я зробив паузу і кажу: "Ну, тоді слухайте зрозумілою для вас мовою: вірив, вірю і буду вірити вічно і непохитно!" Їх як струмом вдарило. Різко повставали. "Суд видаляється на нараду!" Пішли в сусідню кімнату. Через деякий час чую через відчинені двері голос мого адвоката: "Так йому тільки куля допоможе, а не ваші 25 років!" Вони повернулися і зачитали вирок: замість смертної кари - 25 років таборів суворого режиму, 5 років і 5 висилки років поразки в правах. Надали останнє слово. "Все ясно, - кажу, - але що значить" замість смертної кари"?" - "Увести!!! Потім розберемося!"

Потім відправили до Лук'янівської в'язниці. Тут часом доводилося і фізично себе захищати. Якось раз крутнув на собі чотирьох. Хоча вцілому завжди поводився з зеками стаціонарно, не намагаючись вдавати із себе ні "злодія в законі", ні подібних їм. І жодного разу в житті не вжив нецензурщини. Зрештою став лідером камери. Всього нас було там 40 осіб. У моєму віданні виявився розподіл тих крихт, які нам передавали. Одного разу нас за якусь пісню позбавили на 15 діб всіх додаткових пайків. Сидимо ми голодні, а тут мені приносять - і нерозкриту по дорозі - передачу вагою близько 10 кілограмів від черниці Нафанаїли з Флорівського монастиря. Залишив собі мінімум, решту роздав. Імідж лідера - це не тільки командувати.

З Лук'янівки повезли в табір. Вивантажили нас - два ешелони зеків - на запасній колії біля станції Сухобезводної на Горьківщині. До пересильної в'язниці йти з кілометр. Надворі 24 грудня. Мороз градусів 25. Чоловікам, як основній робочій силі, дали хоч якісь старі бушлати. А разом з нами йдуть привезені в двох вагонах дівчата із Західної України - в блузочках, літніх платтячках, туфельках та капронових панчохах! Про них, як про "баласт", взагалі не дбали. Поки дійшли до пересильної - деяких з них просто забрали. Перед в'язницею нас попередили, що доведеться боротися за право не бути розсіяними серед зеків інших "мастей", а розміститися разом - "політичні" з "політичними". Це право ми відстояли фізичною силою. По-іншому в тій ситуації з "побутовцями" просто не можна було "домовитися". Район розташування мого табору ряснів болотами і знаходився на стику Горьківської, Кіровської та Костромської областей. Його називали "Бермудським трикутником". Тут по пояс в снігу я працював на лісоповалі і заготівлі кріплень для шахт. Під снігом ноги йшли в болото і покривалися льодом. Баланду, якою нас годували, важко назвати їжею. Те саме можна сказати і до хліба, якого давали по 400 грам в день.

У 53-му році мою справу було кимось помічено в Генпркуратурі СРСР і мені зменшили термін на 15 років. При цьому перевели в інший табір, де сиділи представники культурної еліти країни, включаючи половину туполевских КБ. Коли я з'явився там, мене вже знали як вихованця КДС. Виявилося, що працює якась система зв'язку, яка мені і сьогодні незрозуміла. Ніколи не забуду, як мені на нари товариш по табору приніс дві грудочки цукру і шматок чорного хліба - в знак солідарності і як би кажучи: "Ми знаємо, хто ти, і ми, старожили цього табору, постараємося протриматися разом і вижити". Тут я став працювати наладчиком в годинникозбиральному цеху. Тут же мені довелося і організувати самодіяльний художній хор і оркестр з прекрасних музикантів-професіоналів.

Ідея належала Вам?

Якийсь творчий осередок вже існував, але не був оформлений адміністративно. Мені відразу запропонували очолити самодіяльність. Я укомплектував колектив, забезпечив репертуаром. Одного разу ми репетирували пісню "Ревуть-стогнуть гори-хвилі в синесенькім морі. Плачуть-тужать козаченьки в турецькій неволі". До речі, десять відсотків хористів вимовляли "в турецькій", а решта - "в совіцькій" ... Так от, репетируємо ми, і раптом бачу - хор став розгубленим. Деякі підморгують: мовляв, озирнися! Дивлюся - стоїть сам начальник табору! По виду - самий натуральний сатрап. Виявилося, він страшенно любив самодіяльність. Його прізвище було Цокур. Родом він був з Дніпропетровська. Ось тільки звання його не пам'ятаю. Кличе він мене пальцем. Підходжу. Запитує: "Ти звідки тут узявся" - "З Києва" - "А що ти там робив?" - "Займався в Духовній Семінарії" - "Закінчив" - "Закінчив" - ".. Так Текст цих пісень ти повинен представити мені в друкованому вигляді, в цензурному викладі, протягом максимум місяця. І зайдеш до мене в суботу о шостій годині вечора!" Два-три дні я ходив під незрозумілим враженням. Коли зайшов у призначений час, у начальника був опер-уповноважений. "Сідай!" - Сказав начальник, в присутності якого зеки ніколи не сідали. Запитавши, готую я тексти, і отримавши ствердну відповідь, він додав: "Добре. Іди. У понеділок приймай цех..!" А цей цех приносив табору основний дохід. Хто тільки тут не працював: американці, прибалти, євреї, поляки, угорці, словаки, грузини, таджики, узбеки. Попередній же начальник цеху вийшов тоді на свободу. Вступивши на посаду, я зміг "прилаштувати" до посильної праці деяких людей, які не могли працювати так, як інші, і, "недодаючи" "відсотки", страждали щодо пайка.

Тим часом наша самодіяльність досягла такого рівня, що в 1954 році нам довірили обслуговування жовтневих урочистостей в управлінні табору. Офіцерські дружини закидали нас живими квітами. Де вони їх знайшли на Горьківщині в ті часи і в таку пору року? Але начальство дозволило нам відпрацювати тільки першу половину концерту, а коли завіса опустилася, на сцену вбігли охоронці і закричали: "По місцях !!!" А там - знову вагони і рідний табір. При всьому тому, в місцевій газеті все ж промайнуло повідомлення про наш успішному концерті. Пізніше я перейшов в ювелірно-годинний цех, де освоїв спеціальність реставратора механічних годинників, майстром 7-го розряду.

У 55-му вийшов на свободу відповідно до урядової указу про звільнення всіх, хто не здійснював контрреволюційних дій і фізично неповноцінний. Моє звільнення відбулося раніше амністії 56-го року і тому не рятувало від так званого "поразки в правах". Начальник табору умовляв мене затриматися в таборі на кілька місяців, обіцяючи "чисті" документи. Але що таке "чисті", я не розумів, і не залишився. Повернувшись до Києва, відправився в Лавру, де був тоді намісником єпископ Нестор. Під час мого навчання в КДС він, в минулому офіцер радянської армії, вже знаходився в сані архімандрита і, будучи в Лаврі другим регентом, здавав екстерном іспити за семінарській програмі. Сиділи на одній лаві. Тепер же він, хоч і трохи збентежений, взяв мене. Але проходив я в Лавру всього близько двох тижнів. А потім прямо під час всеношної прийшли двоє з червоними "корочками" і відвезли мене до відділку міліції, де зажадали письмового зобов'язання покинути Київ за 24 години. Це було наслідком моєї "поразки в правах": замість паспорта з пропискою я мав при собі довідку про своє минуле. Поїхав до Борисполя, де під час семінарських канікул регентував у Борисоглібському храмі у священика Георгія Подорванова, який був великим шанувальником хорового мистецтва і мав музичну освіту. Отець Георгій взяв мене на роботу і допоміг з місцевою пропискою і паспортом. Тоді я став регентом у київській Вознесенській церкві на Деміївці, набрав хор із знайомих співочих. Склад вийшов чудовий. Після богослужінь я відразу їхав за межі міста, лише зрідка ночуючи в Києві, і тому мене не могли знайти. Але через пару місяців добралися і до настоятеля храму отця Василя.

Я поїхав в Одесу, де доздав семінарські випускні іспити. З цього приводу я звертався ще до митрополита Київського Іоанна (Соколова), але через мій складний статус він порадив складати іспити в ОДС, ректору якої зателефонував особисто. Ректор ОДС прийняв мене з радістю. Мене влаштували помічником головного регента кафедрального собору. Там я познайомився зі своєю дружиною - співочою храму, онукою знаменитого одеського протоієрея Трохима Лютого. Після весілля ми обзавелися приватним житлом, відкривалася можливість зміни моєї прописки, але настав момент, коли я знову почув: "О 24 годині ...". Потім - Ізмаїл, Шепетівка, Миргород, Сміла. Скрізь вдавалося затриматися не більше кількох місяців, після чого приходили в 2-3 години ночі, піднімали з ліжка: "Одягайся! Ходім. Ти - злочинець, дармоїд! Ми тебе так "оформимо", що і кісток не збереш!" І забирали, а дружина з дитиною сиділи і плакали до ранку, не знаючи, де я. Не життя було, а жах.

Році в 59-му, коли після Миргорода ми жили в Смілі, зі мною було диво Господнє - вдалося отримати документ про те, що я не дармоїд, а інвалід, який отримав травму на виробництві. У місцевому палаці культури світським хором завідувала одна жінка, яка теж пройшла через табори. Дізнавшись про мене, - а я регентовав у храмі, - вона, напевно, в знак солідарності, допомогла мені. Її хористи їхали в Одесу на огляд, і їм були потрібні баси. А у мене були хороші баси. Ось вона нас і запросила поїхати і допомогти на огляді. І разом з моїми хлопцями співав народний судовий засідатель з її хору. Я і не знав про його посаду. Незабаром мені порадили звернутися до суду для оформлення інвалідності та представити свідків події зі мною ПП. Я знайшов свідків і подав заяву. Тут і з'ясувалося, що в суді працює знайома людина, яка допомогла все швидко оформити. Втім, спокою мені все одно ще довго не давали.

А в 61-му році я отримав запрошення на посаду керівника самодіяльності в миргородському палаці культури і в зв'язку з цим був змушений тимчасово залишити церковне регентство. У Миргороді мене викликав секретар райкому і став схиляти до письмового зречення від минулого служіння в Церкві: влада хотіла, щоб у нового працівника в державній культурній сфері була випрасувана радянська біографія. Розмова, при якому були присутні і люди з КДБ, почався спокійно, але потім звівся до наполегливу вимогу підкоритися. Тоді - дивом Господь напоумив - я сказав секретарю: "Якщо я напишу зречення, то сумніваюся, що ви повірите в його щирість. Не повірять і віруючі, якщо прочитають про моє зречення в газетах. Ким же я буду в ваших і їхніх очах ..?" І секретар махнув рукою... У палаці культури я організував народну капелу. До свого репертуару ми включили, між іншим, і "Реквієм" Іомеллі. Були огляди, дипломи, медалі. У той час писав і дещо своє, деякі твори йшли з успіхом.

У 71-му закінчив заочне відділення диригентсько-хорового факультету Харківського державного інституту культури. Випускний іспит здавати не довелося - комісії виявилося досить проміжного. При врученні диплома завкафедрою і проректор просили: "Дайте слово, що витримаєте хоч якийсь період і не відразу підете до церкви". Я відповів: "Не хвилюйтеся: я ніде не впущу престижу рідного ВНЗ". Потім керував ансамблем "Берізка" в полтавської обласної філармонії, пізніше - хором Крюківського гірського заводу в Кременчуці. З другим з названих колективів побував на гастролях в Болгарії: на той час з мене зняли судимість (хоча не реабілітували) і тому випустили за кордон.

Як Ви повернулися до регентського служіння?
Під час навчання в Харкові мене направляли на стажування в київську капелу "Думка", якій тоді ще керував Павло Іванович Муравський. Пізніше я ще не раз відвідував "Думку". Павло Іванович одного разу запропонував порекомендувати йому для виконання що-небудь "сильне духом", але "безпечне". Я порадив "На ріках вавилонських" Артемія Веделя. Муравський виконав. І ось, завдаючи візити до Києва, я в суботу та неділю обов'язково приходив до Володимирського кафедрального собору. Вікарним єпископом Київської єпархії був тоді владика Варлаам, який навчався в КДС на курс молодший за мене. Якось раз він запитав, чи не взявся б я керувати хором собору. Я відповів, що внутрішньо і зовні - в сенсі досвіду і освіти - готовий. Приїхавши після цієї розмови додому, отримав телеграму з викликом від митрополита Київського Філарета на співбесіду. Знову їду до Києва. А єпископ Варлаам каже: "Владика запрошує вас на посаду регента кафедрального собору" - "Але він же мене ніколи не бачив!" - "Він знає про вас більше, ніж ви самі... У зустрічі немає необхідності. Ідіть і приймайте хор". Виявилося, що півчих чомусь ніхто не попередив, а їх колишнього керівника відкликали прямо посеред репетиції, після чого до них відразу підвели мене і представили як нового регента. Щоб згладити цю незручну ситуацію, мені довелося згадати гомілетику і делікатно пояснити, що я тут - по волі митрополита. Потім перевірив, як співають, злякався і переніс репетицію на інший час. З тих пір я працював у Володимирському соборі протягом сімнадцяти з половиною років - до того трагічного моменту, коли колишній митрополит Філарет став на шлях розколу. Після того, як в березні 1992 року в Москві пройшов Архієрейський собор, на якому митрополит Філарет пообіцяв залишити пост Предстоятеля Української Православної Церкви, але потім так і не виконав цієї обіцянки, я не приховував свого негативного ставлення до даного положення справ. Я - ніщо в порівнянні з Філаретом, але ж існують вистраждані Церквою канони, які ми вчили в Семінарії! 7 квітня, на Благовіщення, Філарет мене викликав і питає: "Ви що, вже не вважаєте мене Предстоятелем?" "Ви ж самі, владика, сказали, що йдете з посади Предстоятеля, а ми Вам повірили", - відповів я. "Запам'ятайте: я нікуди не піду!" - Сказав він. Але я все ще чекав, що він вчинить по-християнськи: правий чи ні - підкориться волі Церкви. Марно! Коли Харківський Собор скинув Філарета і обрав новим Предстоятелем владику Володимира, я вирішив піти. У свято Вознесіння хор проспівав у Володимирському соборі запропоноване статутом молитвословие за Предстоятеля, згадавши замість Філарета - в його ж присутності - Блаженнішого Володимира, після чого я сказав співочим, що припиняю роботу в соборі. Звати за собою нікого не став, бо в ті тривожні дні кожен повинен був зробити свій власний вибір. Але більшість співочих пішли за мною, в Києво-Печерську лавру, до нового Предстоятеля Церкви, Блаженнійшого митрополита Володимира. Секретар Філарета Борис Табачек говорив мені: "Ви не знаєте обстановки. Ви ще на колінах приповзе назад!" Він вважав, що страх перед владою, КДБ, штурмовиками-унсовцями, які розгромили лавру, поверне нас до клятвопорушника, але життя вже навчило не боятися. Адже стільки православних пройшли через жахливі гоніння, випробування, вистояли і зберегли вірність Церкві не для того, щоб в умовах релігійної свободи виявитися іграшками в руках безсовісних політиканів, їх гордині жадібності і марнославства! Ми залишилися без засобів до існування, деякі повернулися, проте з Божою допомогою вдалося створити новий колектив, митрополичий хор, якому по плечу виконання найскладніших творів.

А коли Ви почали писати власну церковну музику?
Саме в період служіння у Володимирському соборі. Справа в тому, що у деяких визнаних майстрів церковного співу моє призначення відразу на таку почесну посаду викликало здивування. Чи не кожен був упевнений в моєму професіоналізмі. Якось один відомий співочий сказав: "Ти ж концерт Бортнянського "Скажи мені, Господи, про кончину мою" не зміг би провести". Коли ж я відповів, що ми цей концерт вже двічі виконували в соборі, співрозмовник вигукнув: "Не може бути!" Тим часом, наявність авторських творів - це одна з ознак професіонала в регентському справі. От і доводилося виправдовувати своє звання. Деякі з моїх творів були не тільки із задоволенням сприйняті хором, а й набули поширення в СРСР. Це мініатюра "Іс полла еті деспота", про яку добре відгукнувся Козловський, "Величає душа моя Господа", яке виконувалося закордоном, "Свят Господь Бог наш", "Трисвяте".

Чи є у Вас учні?
Немає ні учнів, ні послідовників. Хіба що таємні. При цьому не можу себе назвати повним втіленням київського стилю церковного співу, але думаю, що представляю в своїй творчості стиль Надеждинського, Клішевского, Толстого, Гончарова. Цей стиль, не кажучи вже про імена композиторів, сьогодні пам'ятає далеко не кожен. Вивчати їх творчість по плівках і платівках недостатньо, його можна тільки продемонструвати під Божественним натхненням. А стан цей приходить нечасто. Але коли приходить, то твір звучить так, як не може прозвучати ні в іншому виконанні, ні під іншим керівництвом. У цьому стані я іноді відчуваю результат своєї праці. Тому і заперечую демонстрацію церковних співочих творів на фестивалях, конкурсах, концертах. Проявити себе художній церковний хор може тільки в літургійному контексті. Тут твір не вирвано з ланцюга, він залишається ланкою естафети. А без цього його не може бути виконано належним чином і, отже, воно втрачає свій стрижень. Бажаєте мати уявлення про хор? Створіть комісію, куди увійдуть представники духовенства, духовні композитори, а також і світські, які, до речі, не можуть проникнути в суть церковного твору, оцінюючи тільки зовнішні ефекти: темп, динамічні особливості і т.д. І прослухайте кожен хор за всеночним бдіння і Службою Божою.

У іконознавстві порівнюють богословську глибину академічного стилю з письмом преподобного Андрія Рубльова, а в співі - академічний стиль з традиціями монастирів. У дискусіях академічний спів іноді називають "оперою в храмі". Чи коректно це?
Мені набагато ближче образи Їжакевича на стінах Трапезної палати в Лаврі. Але хто-небудь інший, можливо, "налаштований" саме на стародавнє письмо. До речі, хотілося б, щоб до лику святих був зарахований хоча б один з видатних духовних композиторів, той же Архангельський або Бортнянський. Ці люди і творчістю, і самим життям своєї показали багато. Наше мистецтво - це сьогодення. Воно йде, будучи відображене дуже невеликою кількістю слухачів - лише тими, хто сприймає. Неповторна тембральна палітра, яка звучить в живому душевному виконанні, не може відобразитися на магнітофонній плівці, навіть при наявності гарної апаратури. Слухач після живого слухання довго перебуває під враженням, але зафіксувати твір не може. Ось чому наше мистецтво передається тільки високими професіоналами, а сприймається розумом, душею і серцем. Весь процес - досить складний. Сприйняти душу композитора лише через партитуру - неможливо. Але ж нам потрібно не тільки охопити всю духовну глибину твору, але потім ще й адекватно відтворити його. І названі мною композитори вміли це робити.

Сьогодні, при міркуванні про майбутнє, багато наших співгромадян відчувають почуття безвиході. А як Ви, після всього пережитого, дивіться в майбутнє?
Як християнин - я оптиміст, але з великими застереженнями. Тенденції, які спостерігаються у світському і церковноому житті - а державне життя нерозривно пов'язане з церковним, - викликають тривогу. Нас так отруїла ракова пухлина розколів. Я не розумію, чому люди не хочуть вдумливо поставитися до нашої церковної історії та оцінити благо єдності нашої Православної Церкви. Її центр був одного разу перенесений до Москви - подалі від напору католиків. Ось і все. І нашу Українську Православну Церкву я б назвав Православною Церквою в Україні, бо Православ'я не має національних відтінків - воно всюди залишається Православ'ям. А поки ми думаємо про автокефалію, країну продовжує роздирати уніатство, як роздирали і століття тому. Для чого Богдан Хмельницький укладав договір з Москвою? Щоб захистити Православ'я в Україні! І якщо буде автокефалія - ​​з'являться ті єпархії, які не сприймуть цю ідею і виявляться в екзархаті московського патріарха. Що тоді буде? Новий поділ? Просто руки опускаються ... Дуже все навколо заплутано і складно. Тому і запропоновано кожній людині в Православ'ї: працюй в тому гніздечку, де Господь звелів, а все інше надай Богу управить.

Розмову вів Владислав Дятлов

http://arhiv2.orthodoxy.org.ua/page-536.html