Миргородці-ліквідатори аварії на ЧАЕС

Великі Сорочинці - спогади Кривенко Марії про події 26 квітня 1986

Був теплий суботній ранок

Ніч з 25-го на 26-те квітня 1986 року була дуже тепла і темна. Не спалося. Встала, відчинила двері на балкон і відразу ж відчула запах паленої гyми. На годиннику пів на другy ночі... На центральному майдані чомусь міліціонери... Раптом тихенький стук у двері: викликали на роботу у відділення зв'язку доньку Оксану. А я дивилася у вікно і не могла зрозуміти, чому так багато поливальних машин, які миють тротyари та входи перед магазинами.

Настав теплий суботній ранок. Діти йшли до дитячих садочків, до школи... Вже пізніше нам стало відомо, що на той час рівень радіації в повітрі був дуже високий. Цього населенню міста ніхто не говорив. Паніки не було. На тротyарах як завжди продавали огірки, помідори, пиріжки, морозиво.

Прип'ять готувалася до святкування 1 Травня. Та нарешті ми дізналися про аварію на Чорнобильській атомній електростанції. Міжміський рух транспортy закрили, безперервно мили вулиці, майдани. Вулицями мчали машини швидкої допомоги. До центра міста почали звозити пісок, добрива, які набирали в мішки. Потім їх вантажили на гвинтокрили, які піднімались із землі, робили кола, зависали на секунди над станцівю і скидали вантаж у розжарені реактори. Потім говорили, ніби це мало що дало для зупинки реакції. А тих вертольотчиків вже давно немає в живих. До 12-ї години 26 квітня ми вже знали, що трапилося, що в лікарні немає вільних місць, щоб класти пожежників, експлуатаційників. Мешканцям міста розвозили медикаменти, які містять йод. Почалася евакуація населення. Ми вже знали, що є перші жертви. Не стало наших товаришів Валерія Ходетчука, Володимира Шашенка... З лікарні везли до Києва і далі на літаках в Москву тих, хто був уражений радіацією. На перший погляд це були здорові і молоді хлопці, які не хотіли сідати в автобуси, бо у них нічого не боліло. Найстрашніше станеться потім.

На носилках виносили обпалених радіаційним полум'ям пожежників, все тіло в них було забинтоване. Люди це бачили і плакали. А об 11 годині ранку почалася евакуація. По радіо оголосили, щоб люди взяли з собою документи, гроші, продукти на 3 дні. 500 автобусів відправили в бік столиці, 500 - на райцентр Київської області Поліське.

Так почалася ця найстрашніша в cвіті трагедія нашого століття. Я евакуювалася, а мій чоловік Володя Кривенко залишився в Прип'яті і ще пропрацював там 3 роки. Час, проведений у Чорнобильській зоні, негативно позначився на його здоров'ї: дуже погіршився зір, виникли інші серйозні проблеми зі здоров'ям.

Ось так через власний біль ми й перемагаємо відгомін Чорнобиля...

Село Великі Сорочинці

Кривенко Таміла. Був теплий суботній ранок // Прапор перемоги, № 21, 20.05.2016, с.3